– Так, – тихо промовив Джейк. – Насправді так і є.

– Ви могли розділити з ним його кхеф, – пояснив Роланд. – А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

– І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев’яносто вісім у дев’ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

– Два, дев’ять і вісім у сумі дають дев’ятнадцять, – сказала Сюзанна. – Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

– Що таке «синдром синьої тачки»? – поцікавився Джейк.

– Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

– Тільки не тут, – сказав Джейк.

– Не тут, – вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев’ятнадцять», – подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

– Він триматиметься за цю ділянку до кінця, – сказав Едді. – Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

– «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. – Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. – Проте в його душі говорить ще один голос…

– Голос Черепахи, – тихо докинула Сюзанна.

– Так, Черепахи чи Променя, – погодився Джейк. – Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. – Він глянув на Едді. – Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

– Чи кролик паскудить у лісі? – відповів Едді питанням на питання. – Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

– У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому – хтозна. Три? П’ять? – Вона знизала плечима. – Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

– У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається, щоб не продавати, – сказав Едді. – Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за свої сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком.

– Щось вони все-таки отримали, – заперечив Роланд. – Щось надзвичайно важливе.

– Він поклав їм пальця до рота, – сказав Едді.

– Правду кажеш. А тепер, коли термін угоди добігає кінця, вони надсилають свою версію Великих мисливців за трунами. Крутих перців. Якщо жадібність чи злидні не змусять Тауера продати їм землю з трояндою, то вони залякають його до смерті й змусять продати.

– Так, – кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерів бік? Можливо, Аарон Діпно. А можливо, жодна душа. – То що нам робити?

– Купити землю самим, – осяяло Сюзанну. – Ну звісно.

Якусь мить всі приголомшено мовчали. Потім Едді задумано кивнув.

– Чом би й ні? За угодою, корпорація «Сомбра» не має привілейованого права купівлі… Думаю, вони всіляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не піддався. Тож, звісно, ми купимо землю. Як ти думаєш, яку ціну в оленячих шкурах він загилить? Сорок? П’ятдесят? Якщо він любить поторгуватися, можемо підкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собі Древні. Ну типу чашок, тарілок і наконечників стріл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечірках.

Сюзанна дивилася на нього з докором.

– Ну гаразд, це не смішно, – погодився Едді. – Але нам треба тверезо оцінювати наші можливості, крихітко. Ми купка волоцюг з брудними дупами, що втрапила в якусь паралельну реальність. Адже ми вже навіть не в Серединному світі.

– А ще, – наче виправдовуючись, сказав Джейк, – ми були там не насправжки, принаймні не так, як тоді, коли заходиш у котрісь із тих дверей. Вони відчували нашу присутність, але бачити нас не могли.

– Не квапмося, все по черзі, – заперечила Сюзанна. – Що стосується грошей, у мене їх повно. За умови, що зможемо до них дістатися.

– А скільки в тебе є? – поцікавився Джейк. – Я знаю, це неґречно з мого боку… моя мама зомліла б, якби почула, що я про таке питаю, але…

– Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввічливість, – заспокоїла його Сюзанна. – Правду кажучи, мій хороший, я й сама не знаю. Мій татко винайшов кілька новітніх процедур у стоматології, що стосувалися протезування зубів, і завдяки цьому розбагатів. Заснував компанію «Голмс Дентал Індастріз» і всі фінансові справи аж до тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року вів самотужки.

– До того року, коли Морт скинув тебе під поїзд, – мовив Едді.

Вона кивнула.

– Це було в серпні. Минуло близько шести тижнів, і в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес від того, що трапилося зі мною, але я не вважаю себе винною на сто відсотків. Він просто видихався, от і все.

– Ти не мусиш картати себе, ти ні на крихту не винна, – запротестував Едді. – Ти ж не сама стрибнула під колеса, Сьюз.

– Авжеж. Але твої відчуття і те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спільного з реальним станом речей. Відколи померла мама, піклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зуміла. За всі ці роки я так і не змогла переконати себе в тому, що не винна.

– Що було, те загуло, – без особливого співчуття сказав Роланд.

– Дякую, – сухо відповіла Сюзанна. – У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, після першого нападу тато передав справи своєму фінансистові, давньому другу Мозесу Карверу. А після татової смерті дядечко Моз продовжував вести справи вже замість мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цієї чарівної глушини, я була варта восьми чи десяти мільйонів доларів. Цього вистачить, щоб придбати ділянку містера Тауера – якщо він, звісно, схоче її нам продати?

– Якщо Едді не помиляється щодо Променя, то Тауер продасть її навіть за оленячі шкури, – сказав Роланд. – Я вважаю, що глибинне, приховане «я» містера Торена – ка, що змушувало його так довго не продавати ділянку, – чекає на нас.

– Чекає на прибуття кінноти, – пожартував Едді. – Як Форт-Орд у останні десять хвилин кіно з Джоном Вейном.

Роланд глянув на нього серйозно, без усміху.

– Він чекає на Світлих – воїнів Білості.

Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.

– Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, – зрештою сказала.

– Ні, – заперечив Роланд. – Чекає. – А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.

– Нам потрібні двері, – сказав Джейк.

– Як мінімум двоє дверей, – докинув Едді. – Одні – щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей16 чи Сан-Берду17.

– Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, – сказав Джейк. – Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль18.