І не тільки він.

«Тут ти помиляєшся, батечку, – міркував собі Едді. – Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»

Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з’їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.

Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.

– Але наважаться, – сказав Джейк. – Правда, містере Каллаген? Вони попросять.

– Ну, не знаю, – відповів Каллаген. – Якщо ви їх переконаєте…

Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.

– Так не піде, – сказав стрілець. – Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.

Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.

– У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».

Очі Роланда спалахнули вогнем.

– Справді? Я хочу її побачити.

– Думаю, воно того варте, – сказав Каллаген. – Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… – Він похитав головою. – Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.

– Так, три, – підтвердив Роланд. – Три – це число сили.

«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи “дев’ятнадцять”», – подумав Едді.

– І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.

Роланд кивнув.

– І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, – він кивнув у бік лісу.

– Стрільцю…

– Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.

– Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.

– Демократія, – сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.

– Але якщо ми вшістьох дійдемо згоди… особливо сей Оверголсер… – Він замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. – Що? Я сказав щось не те?

Джейк похитав головою й зробив Каллагенові знак рукою, щоб той продовжував.

– Якщо ми вшістьох дійдемо згоди, діло вигорить.

На цих словах Едді заплющив очі, немовби зазнавши райської насолоди.

– Повтори ще раз, чувак.

Прохання вочевидь спантеличило Каллагена.

– Що?

– Діло вигорить. Чи ще щось із того місця й часу, звідки ти родом. – Він хвильку помовчав. – З нашого боку великого ка.

Поміркувавши над цим, Каллаген широко заусміхався.

– Я нажлуктився, пустився берега, зірвав банк, врізав дуба, мені перехнябило стріху, я побував у тарапатах, їздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого?

Роланд слухав це все здивовано і навіть трохи знуджено, зате Едді Дін променився блаженством. Сюзанна ж із Джейком відчули щось середнє між цікавістю і тихим смутком від спогадів.

– Не зупиняйся, чувак, – хрипким від хвилювання голосом сказав Едді й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готові пролитися будь-якої миті. – Говори, не замовкай.

– Мабуть, іншим разом, – спокійно сказав Каллаген. – Тоді вже сядемо й побалакаємо про старі добрі місцини й про мовні звичаї. Про бейсбол, якщо він тобі до смаку. Але зараз у нас обмаль часу.

– Можливо, навіть менше, ніж ти думаєш, – втрутився Роланд. – Що тобі від нас потрібно, сей Каллаген? Говори по суті, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твої друзі часом розпитують, а потім уже вирішують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню.

– Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на місці й дочекайтеся, поки я приведу їх до вас, – відказав Каллаген. – З нами Тіан Джефордс, через якого, власне, ми тут і опинилися, та його дружина Залія. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуємо.

– Ми нікого переконувати не збираємося: ні його, ні будь-кого іншого, – заявив Роланд.

– Я розумію, розумію, – квапливо запевнив його Каллаген. – Так, ти дуже чітко дав це зрозуміти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен із сином Бенні. З Беном-молодшим узагалі дивна історія. Його сестра померла чотири роки тому, коли їм з Беном обом виповнилося по десять років. Тепер ніхто достеменно не знає, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. – І раптом він різко обірвав свою розповідь. – Я наговорив зайвого. Даруйте.

Роланд підняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд.

– Ви змушуєте мене нервуватися, почуйте, прошу.

– Не треба нас ні про що просити, шановний, – сказала Сюзанна.

Каллаген усміхнувся.

– Це просто така приповідка. У нашій Кальї, коли когось зустрічаєш, говориш: «Як вам ведеться з голови до ніг, скажіть, прошу?» А людина відповідає: «Файно, не іржавію, казати богам спасибі-сей». Ніколи такого не чули?

Вони похитали головами. Окремі слова вони розуміли, проте самі вирази лише підкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говіркою, а звичаї були ще химернішими.

– Що має значення, – вів далі Каллаген, – то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. – Він нахилився вперед. – Вейн Оверголсер непоганий чолов’яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.

– Я ж казав… – почав Роланд.

– Вмовляти ви нікого не будете, – перебив Каллаген. – Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?

– Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, – знизав плечима Роланд.

Каллаген кивнув.

– У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов’язана з попередньою?

Роланд підняв долоні – неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.

Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.

– У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.

– Про що ти говориш? – запитав Роланд.

Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:

– Тодеш.

– Тодеш? – перепитав Роланд. – І що з того?

– З тобою ще цього не траплялося? – Каллаген на мить завагався. – З жодним із вас?

– Може, й траплялося, – ухилився від прямої відповіді Роланд. – А до чого тут ви і ваші клопоти в цьому селі, яке ти називаєш Кальєю?