Сильвестр, як міг, маскувався в цьому чужому для нього світі. Його маскою переважно було слово. Слово, в якому шукають прихистку, хто не може просто жити — примножувати матеріальні статки, утверджувати себе за рахунок інших, творити власний п’єдестал, довкола якого мусять стояти переможені — колеги по роботі, родина, близькі, друзі й вороги. Підносити себе грошима й посадами.

Ось про що квилила душа-чайка. А ще про те, що мусить бути в світі щось вище за просту логіку стосунків, навіть за гру в бісер, яку вигадав з відчаю перед неможливістю гармонії і справедливості в реальному житті німець Гессе.

Творячи життя як твір і твір як життя, він і приплив на цей острів. Про неможливість виграти битву, яку програв Сильвестр Васильчук, теж квилила чайка-душа.

І про те, що його професія, його стиль життя — існування, творчості — насправді є лише одним з проявів цього самого життя — не більше й не менше.

Але, врешті-решт, вона мусила повернутися з неба туди, куди й належало їй повертатися, доки людина існує на цьому світі, — до людського тіла.

Тіла, що лежало в човні, який плив до берега, де стояли дві жінки, котрі це тіло намагалися любити.

Чайка над озером нарешті затихла.

— Пам’ятаєш, Вікторе, коли ти мене проводжав востаннє?

— Ти хочеш сказати — вперше і востаннє?

— Нехай так. Пам’ятаєш?

— Випускний? Ні? Раніше? Це було навесні?

— Згадай, прошу тебе, згадай. Я стою посеред цієї зустрічі.

— Довкола зима? Заметіль? Я зустрів тебе біля твого будинку. Ти змерзла, геть посиніла, і я відігрівав твої руки.

— А осінь? Згадай ще осінь… Я тоді збирала листя.

— Лідо… То була весна. Прокляття. Ти плачеш? Ти плачеш через таку дурницю? Лідо! Тоді між нами ще нічого не було.

— А зараз? Я хочу додому, Вітю.

— Додому? До тебе чи до мене? Чи до Едуарда?

— До себе. До Славика. Вибач. Ходімо?

— Едуарде, я повинна тобі признатися у страшному гріхові.

— Гріхові? Великому? Ти когось убила, Яніно?

— Ні. Це ще гірше. Набагато гірше.

— Гірше?

— Так. У мене є син. Десь є син. Я його колись покинула. Ти мене чуєш?

— Ти покинула сина?

— Його в мене забрав батько. Це не міняє справи. Мій син десь далеко, так далеко, що я не можу ні дійти до нього, ні доїхати, ні долетіти на крилах уяви.

— Заспокойся і розкажи все по порядку. Ти не вигадуєш?

— Ні. Ні. Ні. Я підла, підла, підла тварюка.

— Яніно! Яночко!

— Едуарде, до мене йде мій син. Син, розумієш? Де ми з ним зустрінемось? Чого ти мовчиш?

— Будемо шукати разом. Хто його батько?

— Батько? Тоді був вечір… Випускний вечір. Не мій. Сильвестра.

— То батько — Сильвестр Васильчук?

— Ні. Ти нічого не розумієш.

— Яніно, тихо. Якщо ми зустрілися…

— Якщо ми зустрілися. Хіба ти мій син?

— Яніно! Не йди, Яніно!

— Вітю, та весна десь посеред нас. Поміж нами. Як дорога з безперервним рухом, як річка, на якій нема кладки.

— Отже, все ж весна… Ти все ще кохаєш свого чоловіка? Але ж Сильвестр зрадив тебе.

— Відколи ми його врятували, я його не бачила. З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично-філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра.

— Отже, тебе цікавить його доля?

— Когось же мусить вона цікавити. Він самотній і безпорадний. Він справді як той острів посеред лісового озера. Я теж тепер на такому острові. Я щодень подумки вирушаю до нього і не можу прийти. Як мені це зробити?

— Зате ти прийшла, щоб мені це сказати?

— Ні, я прийшла до тебе, як до того Віктора, Віктора Старовського, який може мене порятувати.

— Від цього нема порятунку, Лідо. Це життя. У тебе своє, у мене… У мене теж твоє, але тобі потрібне інше життя. По суті, ти щаслива людина, моя Лідонько.

— Авжеж, щаслива. В тій річці розлита гіркота, якої не перепливти, в якій можна хіба втонути.

— Ось ти й почала шлях вздовж берега. А я на протилежному боці.

— Ти вважаєш, я йду до нього? Я йду до нього? Простягни мені руку, Вітю.

— Яніно, ми шукатимемо твого сина й обов’язково знайдемо його.

— Коли? До того ж… До того ж, Едуарде, я боюся цієї зустрічі. Прагну і боюся. А ще боюся, що можна все життя шукати і не знайти. Можна спокутувати… і чи зможу я спокутувати?

— Якщо прагнеш — треба шукати.

— Господи, невже я тільки все життя намацувала стежку, на яку тепер боюся ступити? Що ж тоді було до цього дня? Було? Це реальність? Чи сон — я теперішня?

Ніч, жінка, дитина

Н і ч. Я зазираю у душі, зазираю і тобі, о жінко. Ти плачеш? Ти, що володієш найбільшим скарбом?

Ж і н к а. Облиш мене, будь ласка. Доки не прокинувся мій синок, моя кровиночка, я хочу побути на самоті.

Н і ч. Самоти ти якраз боїшся. От і зараз ти вигадала мене.

Ж і н к а. Але ж ти реальна. Я можу доторкнутися до тебе рукою. Яка ж ти холодна.

Н і ч. Холодна? Тоді ти плутаєш мене із смертю. Не бійся. Я жива.

Ж і н к а. Кажи, не мовчи.

Н і ч. Справжня самота там, за вікном. Я йду, чорна і непомітна.

Ж і н к а. Чорна і непомітна… Кажи далі.

Н і ч. Я йду і огортаю душі.

Ж і н к а. Я колись любила вірші. Ну, добре, намагалася любити. У рядках, які складаються наче самі собою і запам’ятовуються, була якась таємниця. (Тихо.) Зоря моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою…

Н і ч. Неточна цитата.

Ж і н к а. Що?

Н і ч. Ти неточно процитувала Шевченка. Той, від кого в тебе дитина, тобі б не пробачив.

Ж і н к а. Моє серце чує, що він живий. Адже він… живий?

Н і ч. Так. Але що тобі з того? Він далеко звідси. Його душа мовчить. Він завмер, наче тінь, що вмирає з настанням темряви. Настанням ночі.

Ж і н к а. Але ж ніч не вічна.

Н і ч. Ні. Тут ти маєш рацію. Але той, про кого ти говориш…

З темряви виступає силует Сильвестра.

С и л ь в е с т р. Те, що я пишу зараз, потрібне лише мені самому. Досі я рятувався у слові, у словах. Тепер мій крихкий прихисток розсипався. Я кличу когось до себе в душу, але хто це? Ніна? Ліда? Яніна? Та дівчина, з якою я був близьким, перед тим як плисти на острів? Те, що я пишу тепер, починається з мого видіння, там, на острові. Коли я із зайцем (чи точніше, зайчихою) на руках вирушаю з острова. У моєму тілі видно той отвір, який ніколи не заросте. Спроба жити іншим життям ні до чого не привела. Але й повернутися до того, що було до острова, я не можу. Зі мною йде лише моя уява, єдине, що в мене лишилося. Та й цей мій текст колись закінчиться. Ось я відпускаю зайчиху…

Ж і н к а. Хто це? Чий це голос? (Сильвестр зникає. Пауза.) Я була… Я була близька з ним тілом. От і все. Що ж це таке? Час наче завмер. Куди ж і ти зникаєш? Де ти?

Н і ч. Я розчиняюся в тобі. Уяви собі, що простір довкола тебе — це ти жива… А в мені плачуть тисячі таких, як ти. І все ж я тільки жінка. Безтілесна, розмита темрявою. Нічого не чую. Ніхто нічого не промовляє. Обізвися, жінко. Ти схожа на мене. Викинь своє дитя. Навіщо тобі серед ночі його плач і твоє безсоння? Мовчиш? Не маєш що сказати? Та ти мене зовсім не слухаєш. Тоді ти не слухаєш саму себе й це життя. Зараз я візьму на руки твого хлопчика.

Ж і н к а. Я чую тебе. Ні! Ні!

Прокидається і починає плакати дитина.

Н і ч. Тепер вона говоритиме з сином. Нарешті.

Дитина плаче дедалі голосніше.

Ж і н к а. Мій маленький, мій синочку, спи. Який же ти неспокійний, мій сину… Може, ти боїшся, що тебе приїдуть і заберуть, як було домовлено? Не бійся, ніхто не приїде, нас не знайдуть, ми так далеко, я зробила все, щоб заховати наші сліди… Я тебе не віддам ні за які гроші. Ти знову глипаєш на мене своїми великими сірими оченятами. Це я, твоя мама, Світлана. Мама, яка хоче, аби серед цієї безсонної ночі хтось постукав у нашу шибку, на цьому краю світу. Я знаю, хто то має бути. Але хто здогадається, що нас треба тут шукати? Я все правильно розрахувала, синку, — найменше нас шукатимуть у глухому селі, у старій напіврозваленій хатині, яку я купила за такі мізерні гроші, за шість кілометрів до лісового озера, на березі якого зачалося твоє життя. Спи, синку, десь блукає твій сон, він незабаром прийде до тебе, бо я бачу, як його намагаються загнати до нашої хати двоє зайців з дивними іменами — Пінга і Понг.