А ось піднімається завіса. Янінине дівоче прізвище було Світящук, а прізвище її матері по чоловікові Кримащук. Так, Яніна була сестрою Ніни Кримащук, старшої від неї на цілих одинадцять років. Яніна була плодом великого кохання учениці педучилища до свого старшого на два курси однокашника. Вже дорослою Яніні здавалося, що то не її мати, а вона бігає весняними вечорами на побачення, тремтить від думки, що її коханий ось-ось поїде до себе додому в інше місто і що вона може ніколи його не побачити. Часом вона питала себе: її мати знала, що той, у кого вона так закохана, насправді її не кохав?

— Байдуже, — відказувала вона сама собі.

— Ні, не байдуже, — заперечувала. — Не байдуже. Він мене також кохає, тільки не вміє, тільки не може, тільки не хоче сказати про це.

Інша Яніна виправдовувала, як могла, свого батька. Ненавиділа і виправдовувала. Вона, а не мати, приходила на його випускний, дивилася крізь вікно, з ким танцюватиме її коханий. Вона, а не мати, чекала його біля дверей у білому платтячку в синій горошок, тремтіла під холодним, зовсім не літнім дощем, припадала, мокра, до білої сорочки, схлипувала, не соромлячись обціловувала. Він вів її, Яніну, до гуртожитку, щоб обсушити, вона слухняно роздягалася, у напівсні скидала з себе платтячко, комбінашку, ліфчик, трусики, геть усе. Вона, Яніна, кохалася, зачинаючи себе ж — з самого початку незаконну, ще маленькою краплинкою слизу відторгнену від цього світу, який її вважатиме чужою і упослідженою.

Спочатку її не любитиме, навіть ненавидітиме матір, коли зрозуміє, що вона (матір) не потрібна тому, кого так кохала. Останнім зойком у тій драмі стане ім’я доньки — Яніна. Яніною звали матір її справжнього батька, Ростислава Заточняка. Прізвище має значення лише для Яніни. Через багато років вона після п’ятнадцятирічної розлуки (а втім, за ті тридцять шість років, які Яніна провела поза рідним домом вже дорослою, бачила вона матір сім чи вісім разів) приїде до Вербки, рідного материного села, і заявить, що не поїде, доки мати не повідомить їй адресу її батька та його справжнє прізвище. Їх поєдинок (мати сказала: «Я забула, я викреслила його зі свого життя, і тобі він не потрібен, він може принести тільки горе») тривав цілий тиждень. Мати здалася, головне, тому, що хотіла, аби дочка, котра принесла стільки неприємностей в її житті, швидше зникла з очей.

— Якщо ти мені збрехала, я приїду й спалю твою хату, — сказала Яніна.

— Тобі не доведеться цього робити, — сказала мати, як доньці здалося, дуже стомлено.

Коли ж Яніна покидала оселю з твердим наміром ніколи сюди більше не навідуватися, мати несподівано провела (вперше!) її до воріт і сказала тихо-тихо, Яніна ледве розчула:

— Напиши мені про нього, про зустріч.

Її погляд був прохальним. Вперше був таким погляд, звернутий до нелюбої доньки.

— Здається, він перестав нас розуміти, — сказала Пінга.

— Це може свідчити… Може свідчити… — Понг задумався.

— Який ти став смішний, — сказала Пінга. — Ти так наморщився, наче по твоєму носі повзуть му рашки.

— Мурашки? При чому тут мурашки? — Понг розсердився. — Я б скинув мурашок. У моїй голові повзають думки. Навіть не повзають, а бігають, шалено бігають. Гасають. І я їх таки спіймаю.

Пінга ледве не пирхнула, але стрималася. Не треба його зараз дратувати. Може, й справді він щось надумає важливе? І він таки надумав.

— Це може свідчити, — сказав Понг, — може свідчити і може означати, що він почав видужувати.

— Видужувати?

— Авжеж. Поміркуй сама, хіба здорові люди розуміють нас, зайців?

— Ти маєш рацію, — Пінга подивилася на Понга з пошаною. — Хоча це й сумно, дуже сумно. Виходить, тільки хворі люди чи ті, що при смерті, здатні розуміти нас?

У відповідь Понг розродився довгою тирадою про особливості заячого і людського мислення. Однак і він був неабияк збентежений. Феноменальне відкриття — а що як їхнє мислення, відчуття, переживання, спогади існують тільки в уяві цього чоловіка? — вразило його. Виходило, що тих їхніх думок, почуттів, міркувань, навіть філософських висновків не існувало в природі? Тобто вони існували, але в голові цього дивного чоловіка, котрий забаг невідомо чому вкоротити собі життя на цьому крихітному острівці посеред глухого лісового озера.

Понг раптом побачив, як острів, озеро, прибережні кущі й дерева огортає легкий туман, а за туманом виростає плівка. Ось уже весь цей видимий простір увібгався у прозору, начеб скляну кульку, ні, швидше це кулька з дуже тонкої гуми, така собі повітряна кулька, яка здійнялася в повітря, над землею, а всередині її і острів з його мешканцями, і частка озера, і частка лісу. Вони колишуться, тремтять, наче марево, але, знає Понг, вони настільки реальні, наскільки реальний він сам — такий, який існує в уяві чоловіка, хвороба якого поволі, але невпинно відступає. Понг із жахом, що охоплює все його єство, розуміє — ось-ось кулька почне стискатися, щоб, зменшившись, розчинитися в голові чоловіка.

«А може, вона полетить кудись далеко-далеко?» — з надією думає він.

Тоді існує сподівання, що Понг і Пінга також з усіма їхніми теперішніми думками і відчуттями залишаться у тій кульці, щоб десь приземлитися, ожити знову такими, як є зараз, і вже зажити своїм окремим, невигаданим, не намареним життям.

— Про що ти думаєш, любий? — обриває його міркування Пінга.

— Про нас з тобою, — відказує Понг.

Його заяче серце шалено стугонить. Так стукати змушує стискання кульки над островом. А ще страх — жорсткий, шалений, неймовірно великий страх, що волохатими лапами починає його душити.

— Що це, Понг? — чує він тихий зойк зайчихи. — Що це? Чому мені так лячно?

— Не бійся, люба.

Понг охоплює голову лапками. На його мордочку викочується сльоза, за нею друга.

Чоловік на березі стогне і розплющує очі. Він бачить, як до нього летить кулька, всередині якої острів із деревами, кущами, двома зайцями, одне з яких охопило голову лапками. Йому здається, що він чує заячий крик.

«Хіба зайці кричать?» — думає Сильвестр.

Він сідає. І відчуває, що чітко бачить усе довкола.

«Я живий?» — думає він.

І розуміє — так, живий. Експеримент, задум, спроба — самогубства, порятунку, реалізації задуманого сюжету — називайте як хочете — не вдалася. Чи не вдався. Чи не вдалися. Йому судилося жити. І раптом він помічає, як хвиля біля берега острова підхоплює човна, ось-ось заволодіє ним. Хтось наче хоче, щоб він, живий, назавжди лишився на цьому острові.

Він пробує встати, неймовірним зусиллям волі зводиться на ноги. Але човен уже відпливає від берега острова. Сильвестр знову падає на землю.

Яніна покинула інший дім з таким самим наміром — ніколи не повертатися, — ледве закінчила вісім класів. То був дім її вітчима, чоловіка, котрий, без сумніву, любив її матір, але ненавидів прийомну дочку. Флюїди ненависті оточували її з самого дня народження. В один з її приїздів мати вилила їй душу, але після цього, здається, зненавиділа ще більше.

Так Яніна побачила себе — саме себе, а не матір, — в якої росте живіт, яка намагається приховати його від сусідок по гуртожитку. Вона бере «академку», відпустку на цілий навчальний рік, їде до рідного села, де її піддають остракізму батьки. Зрештою її, Янінина, матір знайшла вихід, який вражав і, можливо, визначив життєвий шлях і долю самої Яніни. Одного зимового ранку Тамара Світящук, як звали її матір, тихенько пішла з батьківського дому. З собою вона прихопила тільки невеличку валізку. Три місяці вона жила в приміських дизель-поїздах, пересідаючи з одного на інший. Ніколи не брала квитка, просто сідала і їхала. Часом її висаджували контролери, навіть намагалися штрафувати, але, поглянувши на живіт, що з кожним днем дедалі більше випирав з-під благенького пальтечка, найчастіше махали руками.

Тамара за цей час перекинулася, може, кількома десятками слів у дорозі, в більшості випадків при контактах з людьми вдаючи з себе глухоніму. З дому вона прихопила сотню рублів. На гроші, які витрачала вкрай економно, купувала собі щодень півлітра молока, по два-три пиріжки, булочки, чай, разів п’ятьшість яблука, в бабусь на пристанційних базарчиках — солоні огірки й капусту. Їздила вона і ночами, дрімала, прокидалася і знову засинала. Іноді вдавалося лишитися у вагоні поїзда, припнутого на якійсь кінцевій станції. Під ранок вона геть замерзала, хоч зима того року вдалася й не дуже суворою. Часом сходила і ночувала в залі чекання на вокзалах, вранці вмиваючись у туалеті. Так вона об’їздила півУкраїни. Як не дивно, вона лише раз перенесла застуду і перегрипувала на ногах, у напівгарячці, напівмаренні. Вона бажала якось позбутися небажаного плоду її драматичного безглуздого кохання або померти. Але вижила, вижила й та, що знаходилася в її утробі й досить часто нагадувала про себе поштовхами ніжок. Ці місяці заціпеніння і чекання подвійної смерті завершилися переймами у обшарпаному вагоні чергового дизельпоїзда і висадкою на станції в маленькому галицькому містечку. Там вона відмовилася назвати, хто вона й звідки, й на п’ятий день втекла з пологового будинку. Вона поїхала в те місто, де жили батьки її коханого і він сам. Лишила згорток із запискою «Її звати Яніна» біля воріт великого ошатного будинку. Та коли до того будинку була викликана міліція і коли Тамара зрозуміла, що маленьку Яніну заберуть невідомо куди, вона, мов розлючена тигриця, вискочила із своєї засідки за найближчими деревами.