Литмир - Электронная Библиотека
A
A

«Лідусю, сестричко, я люблю тебе», — ридала Ліда і справді любила.

Вона, здавалося, обдурила всіх, навіть саму себе. Жила дедалі безтурботніше і впевненіше, зникала насторога, ставали природнішими і невимушенішими жести. Ліда з кожним днем дедалі більше вірила, що вона — Ліра.

Але вона, як виявилося, змогла обдурити всіх — тата, бабусю, тітку Ларису, сусідів, подружку Ліну, сусідку Серафиму Матвіївну. Всіх, тільки не маму.

Мама була всі ці дні, тижні, місяці, майже рік ніжною, дуже ніжною до неї. Вона обсипала її любов’ю, купала в цій любові, виконувала всі примхи й забаганки єдиної тепер доньки. Та настав день, коли тато поїхав у довге відрядження за кордон (консультувати на будівництві якогось заводу), і мама поставила Ліду-Ліру перед собою і сказала, що вона знає, геть усе знає.

— Що ти знаєш? — питала Ліда, відчуваючи, як терпнуть кінчики пальців на руках, а по спині побігла противна холодна цівка.

— Що ти насправді не Ліра, а Ліда, — сказала мама.

— Я — Ліда… Мамо! — зойкнула Ліда.

— Так, ти Ліда. — Мама дивилася сухо, майже безживно. Наче незмигний манекен. — Ліда. І мене не обдуриш. Ти повинна в цьому признатися. Або зараз, або я посаджу тебе у підвал. Там ти будеш сидіти, доки не признаєшся і не розповіси, що насправді сталося на мосту.

Світ обрушився. Ліда стояла під уламками світу чи мосту. Мама, її добра, лагідна, щира, щедра, осяйна мама, була тепер несхожа, разюче несхожа на себе. Сухий і колючий погляд пронизував наскрізь.

Ліда стояла під деревом, а довкола падали й падали стріли. Вони впивалися в дерево, розтинали кору, і Ліда знала, що котрась неодмінно поцілить їй у самісіньке серце.

Вона не знала, звісно, що коштувало мамі це відкриття. Вона спробувала захищатися.

— Матусю! — кинулася до маминих колін.

— Ні! — мама відштовхнула аж бридливо. — Ні! Геть!

— Ні?!

Ліда заридала. Ліда забилася в істериці. Вона ще трималася. Вона протрималася ще майже тиждень у темному підвалі, куди раз на день мама приносила й ставила біля порога тарілку супу чи чашку чаю.

«У мене найжорстокіша в світі мама, — думала Ліда у своїй в’язниці. — Якщо так, то навіщо мені жити?»

Та вона повинна була жити. Повинна. Повинна. Повинна. Її маска не варта була самого життя.

Там, у сирому, темному підвалі Ліда раптом почала будувати інший світ. Він уже складався з сотні, тисяч масок. Їх більшало і більшало, Ліда добувала їх із надр своєї свідомості й уявно ставила перед собою. Запам’ятовувала, давала імена. Це був початок її другої життєвої гри. Вигадані нею персонажі були такими ж реальними, як ті, що жили насправді.

Ці люди-маски називалися по-різному. Вони мали й не мали імен. Вони народжувалися і вмирали, перероджувалися в інші. Іноді вони збиралися в коло, щоб затанцювати танець, а в центрі кола стояла вона, Ліда. Стояла й усміхалася, боячись одного: аби те коло не почало звужуватися, аби вони, люди-маски, не почали підступати до неї.

Розіграшу історії зі своїми персонажами Ліда присвятила таємну частину свого життя.

Але то буде пізніше. Серед масок, які з’явилися, які вона підсвідомо викликала, — найбільшою, найрозмноженішою була маска Ліри. Її сестри, котра вже не існувала на цьому світі.

Коли ця маска вперше з’явилася, виникла з непроглядної темряви підвалу, Ліда жахнулася, закричала, потім затулила обличчя руками. Вона сиділа так довго-довго, знетямлено тремтіла, бо боялася, що маска ось-ось доторкнеться до неї своїми холодними руками, почне обмацувати, а потім і душити. Але ніхто не торкався. І через якийсь час, усе ще тремтячи, Ліда відняла руки і розплющила очі.

Маска висіла зовсім поруч, злобливо посміхалася, кривлялася, але доторкнутися не могла — вона не мала рук. Більше того — між нею і Лідою начеб виросла невидима стіна.

«Йди геть, — подумки звеліла Ліда. — Ти несправжня».

Маска засміялася. Вищирила зуби, які світилися в темряві. Ліда знову закричала, кричала довго, аж захрипла. Та маска не наближалася. І тоді Ліда перестала кричати. Тим більше, що зрозуміла — ніхто її не почує. А якщо не почує, то навіщо кричати? Вона вже хотіла простягти до маски руки — а раптом та зникне, — коли втретє злякалася. Саме тому, що маска з обличчям сестри може зникнути. І тоді вона справді буде самотньою в цьому противному, бридкому, темному підвалі.

Зрештою, тієї хвилини, сама того не усвідомлюючи, Ліда не тільки поборола свій страх, не тільки перемогла саму себе й маму, котра, як пізніше виявилося, у ці хвилини божеволіла там, наверху, в будинку. Вона зрозуміла, що зазнала поразки у бажанні стати Лірою (завжди заздрила тому, що сестру назвали так незвично і поетично), але стала тим, ким і мала стати…

Однак слово, що мало ось-ось прийти до свідомості, ніяк не приходило. А ті, що приходили: монстр (вона почула його за день перед тим від мами, котра принесла їжу), дияволеня, відьмочка, заразка, — були якісь хоч і страшнуваті, але недолугі.

«Я буду повелителькою монстрів, — сказала собі Ліда, — я літатиму на хмарах».

Ліда поволі підвелася, її голова майже торкалася стелі підвалу. Відчула, як паморочиться у голові. Світ кудись плив, а от маска з обличчям сестри зникла.

Вона заточилася і впала. А коли розплющила очі, побачила синє-синє небо. Вона лежала у ліжку, а поруч сиділа тітка Вероніка.

— Я Ліда, — сказала вона тітці Вероніці.

— Я знаю, — сказала тітка.

— Я вам розкажу, що сталося на мосту, — сказала Ліда.

— Нічого не треба казати, — тітка погладила Ліду по голові. — Те, що треба, я знаю.

26

— Що було далі — знаю і я, — сказала тепер жінка.

— Звідки?

— Ти забула, що я колишній янгол, — сказала жінка.

«Вона мене розігрує, — подумала Ліда. — Розігрує. Але раптом — ні? Отже…»

Отже, лишилося запитати — що ж таки було далі? Ліда так і зробила.

— Добре, я розповім, — сказала жінка, котра називала себе колишнім янголом-охоронцем.

То була історія про дівчинку, яка, коли її знайшли в підвалі, стискала в руці маску. Маску з обличчям своєї загиблої сестри. Пояснення було просте — цю маску вкинула в підвал Лідина мати.

Мама ж, коли повернулася з лікарні, стала тихою і зворушливо ніжною до дочки. Тільки називала її то одним, то іншим іменем — то Лідою, то Лірою.

— Ви дуже любили свою сестру, ось в чому суть, бідна моя, — сказала жінка, котра видавала себе за янгола чи колишнього янгола. — Тому й вигадали цю історію з убивством.

— А підвал? — сказала Ліда.

— Підвал був, — сказала жінка. — Мати посадила вас туди, коли вже була хвора. Коли розум помутнів після втрати доньки. І вона, а не ви, нафантазувала собі, що то було вбивство. Вона хотіла навпаки, щоб ви, Лідо, призналися, що насправді ви Ліра. Вам було шкода маму, і поступово ви почали вірити, що так було, як вона казала.

— Я ненавиділа, чуєте, ненавиділа сестру…

Ліда спинилася. Відчула, як їй стало душно. Їй, як там, у підвалі, раптом захотілося кричати. Вона міцно прикусила губу. Вона стояла одна-однісінька посеред майдану. Гамірливого міського майдану. У спину їй дув холодний осінній вітер. Вертатися додому не хотілося. Вона зрозуміла, що там ніхто її не чекає. Навіть вигадані нею доньки, Віка і Віта. Доньки, в реальність яких почав вірити навіть Сильвестр. Чому він вірив? Чому грав з нею у цю дивну, напівбожевільну чи й божевільну гру? Чому?

Вона не знала відповіді. Місто довкола неї блимало вогнями.

«Який же порятунок? — спитала себе Ліда. — Я Ліра? Ліра? Може, почати нову гру, вже по-справжньому, по-дорослому? Для початку вбити тітку Вероніку. Чи вона й так мертва? Давно мертва. Бідна моя голова. Але чому Сильвестр вірив (адже вірив!) у цю мою гру з донь ками?»

27

Вдома у неї лежали два товстих зошити. На першій сторінці одного було написано «Віка», на першій сторінці другого — «Віта». То були свого роду словесні портрети — психологічні, уявні, називайте, як хочете — неіснуючих доньок-близнят. Ліда, котра страшенно не любила писати, за котру її чоловік Сильвестр написав спочатку дипломну роботу, а потім кандидатську дисертацію, написала, по суті, дві повісті, героями яких були її неіснуючі доньки-близнята. Скрупульозно описувала їх розвиток, звички, характери, весь процес зростання — від немовлят до підлітків. Вони були цікаві й розумні, її донечки. Безпомилковим буде сказати, що були вони яскравими індивідуальностями, Віка і Віта. Спочатку Ліда хотіла вести ці зошити-щоденники, які поступово ставали справжніми повістями (сестрички постійно зазнавали якихось пригод), до дванадцятирічного віку. Саме такого, коли загинула Ліра. Але в той день зрозуміла, що не зможе припинити писати. Ні про Віку, як планувала раніше, ні про Віту, як вирішила потім. У зошити вклеювалися все нові й нові сторінки. У «Віці» діяла також Віта і, навпаки, у «Віті» — Віка.

11
{"b":"221784","o":1}