І був цілий рік, коли вони були разом. Правда, кілька разів Пінга зникала, але ж з’являлася знову.

Понг народжувався і вмирав, вмирав і народжувався після тих її зникнень. Тоді, серед весни, падав сніг, а восени ліс заливали його заячі сльози.

А цієї весни вони несподівано натрапили на вовка Сільвера. Хтось із них міг врятуватися, якби вони побігли в різні боки. Але вони мчалися в один, мовби сковані невидимим ланцюгом.

Так вони добігли до краю лісу, за яким починалося озеро. Понг на мить спинився, але побачив краєм скошеного ока, як Пінга помчала далі — по льоду. Тоді він і собі побіг. Лід під його лапами затріщав, але він стрибнув з усіх сил. Коли ступив на берег острова і пробіг трохи ще засніженою, але твердою землею, то вперше озирнувся. Вовк Сільвер борсався у воді, між лісом і островом, і Понг подумав, що вони врятовані.

Трагедія полягала в тому, що невдовзі, коли зовсім зійшов сніг, але земля ще була мокрою, Пінга народила четверо зайчат. Вони росли і до того травневого дня, коли на острів припливли хлопець і дівчина, вже весело гасали островом.

А потім була гонитва, і троє зайчат стали жертвами її. Одне вціліло, воно зуміло забитися під найтемніший і найгустіший кущ на острові.

Троє зловлених пливли у човні разом з батьком. Вони не вистрибнули вслід за ним, бо були надто маленькі — три сірих клубочки, вкриті легкою, ледь відчутною, ніжною шерстю.

Яка доля їх чекала? Відбивна на м’ясо? Чи продаж комусь?

— Я пригадую їхні імена і не можу пригадати, — сказала Пінга, коли Понг повернувся в човні загадкової дівчини. — Мені здається, що вони забрали імена разом з собою. Може, ці імена їх порятують?

— Так, люба моя, обов’язково порятують, — поспішив запевнити Понг.

Вона забула через декілька днів після цієї розмови про зайчат. Вона забула так і минулого року, і позаминулого, бо ж щороку ставала мамою три, а то й чотири рази.

На острові лишилося одне зайченя. Але після того жахливого полювання воно боялося навіть своїх батьків.

І все ж Пінга зустрічала його і вважала, що кожен раз зустрічає інше зайченя. Вона чемно віталася і питала, чиє воно? Коли ж зайченя злякано лишало її, Пінга дивувалася сама з себе — а чиє б іще мало бути це зайченя на острові, куди не міг потрапити жоден заєць?

«Я старію, — подумала Пінга. — Цей острів навмисне кимсь вигадано, щоб я була приречена жити на ньому й любити Понга, який є просто зайцем».

Вона подумала, що незвичні слова, рядки, що тепер наповнювали її вродливу заячу голівку, поезія, що звучала в ній («А що таке поезія? — питала вона себе й не могла відповісти), — все це робить її незвичною, благородною, особливою, піднесеною, одухотвореною. Звідкись з’являлися гарні незнайомі слова, звучали, наче приємна музика, мов шелест молодої трави, і від задоволення й гордості Пінга щулила вуха.

Так вона думала два дні тому, коли Понг повернувся на острів. А до того кілька днів і ночей підряд вона сиділа й тремтіла, і вдень над нею тремтіла хмаринка, а вночі самотня зірка, що проривалася крізь хмару. Ця єдина на все захмарене нічне небо зірка вдивлялася в острів. Зірка належала майбутньому цього острова, вона мала його охороняти від злих сил, але Пінга про те не знала. Вона була ще самотніша за цю зірку. На віддалі десяти заячих скоків під кущем тремтіло маленьке зайченя.

Сильвестр розплющив очі й побачив над собою мордочки дивних звірів. Зблизька вони видалися страшними, і він з переляку очі заплющив.

— Не бійтеся, — почув він раптом тоненький голосок. — Ми нічого поганого не зробимо.

— Ой, він ожив, — почув він другий, ще тонший голосок. — Він ожив, Понг!

— Дуже добре, — сказав Понг. — У нас з’явився шанс зберегти цей острів, і нас, і його також, цього чоловіка.

«У мене галюцинації», — подумав Сильвестр.

Він розплющив очі. Над ним нікого вже не було.

Поруч зате сиділи два зайці. Він повернув голову — нікого більше на острові не виявилося. Нікогісінько. Хіба десь у гайку міг хтось зачаїтися. Але звідти голосів не було б чути. Отже, це голоси зайців? Але тоді він справді галюцинує. Хоча це означає, що він таки не мертвий.

«Дідько візьми, я, здається, радію цій обставині, — подумав Сильвестр. — Я радію? Холоднокровно задумавши і здійснивши самогубство, я радію, що лишився живим?»

Голос озвався знову. Сильвестр подивився убік і побачив, що один із зайців розкриває рота. Саме з цього рота долинали звуки.

«Це неможливо, — подумав Сильвестр. — Але враження таке, що говорить, промовляє саме заєць. До того ж, я бачу все дуже чітко, здається, ще чіткіше, ніж я бачив, коли приплив на цей острів».

Заєць тим часом розповідав, як вони його побачили, як боялися, що він приїхав їх полювати. Як після пострілу думали, що він мертвий. Як раділи, коли зрозуміли, що ні, ще живий. Як шукали траву, що вміє зупиняти кров і заживляти рани. Вони таки її знайшли на цьому острові. І ось нарешті він ожив. Нехай тільки не пробує підводитися. Він же, напевне, дуже обезсилений.

— Скільки я пролежав? — спитав Сильвестр.

— Сонце сіло і знову з’явилося, — сказав Понг. — Потім знову сіло й з’явилося. Було темно й знову світло. Ви, певно, хочете пити? Води ми вам можемо принести.

— Принести?

— Так, бо маємо пляшку, яку залишили відвідувачі острова, — сказав заєць і поволі пошкандибав уздовж берега.

Через якийсь час він прикотив наполовину наповнену водою пластмасову півторалітрову пляшку. Сильвестр пив озерну воду і намагався збагнути: йому мариться, сниться, чи все це відбувається насправді?

Тепер же настала пора дещо прояснити. Яніна Росяниця, жінка, котра підійшла у церкві до Ліди, дружини Сильвестра Васильчука, а потім прийшла до неї додому, була художницею. Художницею своєрідною, бо все своє життя вона писала тільки янголів і квіти. Вона написала десь із півтисячі цих картин, які поставали переважно в трьох варіантах.

Перший — самі янголи, створіння на більшості картин із жіночими обличчями, круглими, овальними, навіть квадратними чи непропорційно видовженими, з обов’язковими маленькими чи великими крилами (чи крильцями) за плечима. Другий — ті ж янголи, але серед квітів (щось схоже водночас на троянди, волошки, хризантеми, ромашки і півонії, або в комбінації цих квітів) чи з квітами в руках. Нарешті — третій: янголи, обличчя котрих знаходяться всередині квітки, обрамлені її пелюстками. З часом, коли Яніна стала набувати знаності й навіть популярності в певних колах волинської та галицької богеми і мистецтвознавців, цю манеру назвали своєрідною, властивою лише їй, а одна мисткиня — навіть її візитною карткою.

«Коли ми дивимося на ці численні обличчя янголів, єдиним пристановищем котрих є квіти і лише квіти, — писала зокрема ця мисткиня-мистецтвознавець, — то перед нами постає незбагненна множинність і водночас унікальність цього світу — світу взагалі і, власне, світу Яніни Росяниці.

Квіти мовби проростають із тіла, із грудей світу, який кличе до чогось незбагненного, такого, що, можливо, непідвладне людям. Людина прагне пізнати це незбагненне, але не може. Світ сам стає квіткою, яка прагне бути втіленою на картинах художниці у різних проявах і варіаціях».

Коли їй ставало геть кепсько, Яніна діставала цю рецензію-есе і перечитувала її. Часом їй здавалося, що це написано не про неї, а про когось іншого, хто насправді є таким і так зображує і трактує цей дивний світ, у якому їй випало жити. А іноді здавалося, що це написала вона сама, намагаючись якось приховати, замаскувати свою справжню сутність. Адже насправді вона нічого не виражала і не хотіла виразити на своїх картинах. Вона не вміла написати справжнього людського обличчя, лише коло чи овал неправильної форми, квадрат чи щось занадто видовжене, вмістивши на них знову ж таки щось віддалено схоже на очі, ніс і вуста, а то й лише одну з цих деталей. Намалювати, приладнати до обрисів тіла крила було нескладно. Тоді іноді ладналися ще й умовні руки. А ось квіти — це було єдине, що таки Яніна вміла зображати, хоча, коли вона виводила реальні квіти, її починало нудити. Ще вона писала вірші — довгі, без розділових знаків, абсурдні, сповнені песимізму і парадоксів, які іноді читала своїм знайомим, хоч писала, як казала, виключно «для себе».