— Я єдиний творю картину реального світу, якого насправді немає, — казав Михайло.

Він ставив Яніну навкарачки, під коліна підкладав дошку, на яку клав велику стару подушку і годинами дивився на її анус, доки не засинав або не починав гарячково класти мазки на полотно чи картон, пишучи, втім, щось звично-абстрактне. Яніна почувала пекучий сором лише на початку цього «художнього акту», як називав своє збоченське споглядання сам Михайло. Щоб переконати Яніну взяти участь в «художньому акті», Михайло прочитав довгу лекцію-прохання, в якій було все — від філософії дзен-буддизму, яку він дивним чином пристосовував до своєї «особливої еротичної філософії», до афоризмів Ніцше й еротичних гравюр Бердслі. Коли ж Яніна здалася, Михайло страшенно розчулився і разів п’ять повторив про вдячність цілого мистецького світу його любій дівчинці. Вже покинувши його, Яніна раптом збагнула, наскільки незахищеним і неприкаяним був цей самовпевнений (як їй здалося на початку) чоловік. Вона його кохала — самозабутньо, самозречено, аж до виконання всіх диких забаганок, не кажучи вже про прибирання в майстерні й приготування їжі — цілих чотири місяці. Потім ореол зник, як зникав до того й після того не раз, але вже над іншими її захопленнями. Її обслуговування цього неохайного буркотуна і збоченця стало здаватися огидним. А коли він попросив знову стати у звичну позу, Яніна відчула, як її занудило, вона вибігла із майстерні на захаращене подвір’я і виблювала. Коли ж витерлася, то зрозуміла, що в майстерню більше не повернеться. Хоча і в Михайла після неї була не одна муза-натурниця, яких він ставив у ту ж та інші пози, і в самої Яніни була не одна ще короткотривала закоханість. Але любов… любов… дивне слово… це й була любов?

Щодо її картин, то вона їх просто писала, коли щось накочувалось темне, як довга яма, в якій неможливо побачити дно, в яку боязно заглядати, хоч і треба. «Ангели, порятуйте мене», — не раз шептала вона, беручи до рук пензля або олівця. І ангели-янголи рятували, схожі один на одного, але в різних варіаціях поз серед різних квіткових композицій. Вони виражали, виражали, виражали… невже її саму… невже її страхи, схожі на чорного кота в темній кімнаті, за яким полюєш, якого не бачиш, але знаєш, що він є, до того ж розлючений на тебе персонально. І ти мусиш його вполювати, хоча чому мусиш?

Сильвестра Васильчука вона шукала, бо зрозуміла, особливо після тієї розмови з Ніною, що для цього реального, прагматичного життя, де виживають ті, хто виставляє життю свої рахунки і збирає з нього свої податки, він, як і вона сама, — виродок, аномалія, що він так само чужий і відчужений, незважаючи на звання кандидата наук і зовнішню пристосованість, що як вона в картинах, так і він у слові прагне заховатися, а отже і врятуватися, аби не бути цим життям поглинутий і виплюнутий, як останній і остаточний непотріб. І ось біда — зустрівшись, вона нічого не відчула до цього чоловіка. Вони розійшлися в часі? Чи справа не в цьому? Був якийсь чисто людський інтерес, але жодної краплини почуттів. Як і в нього до неї. Вона навіть подумала: а може, цей чоловік — замаскована жінка, гомік, трансвестит? Але ж ні, у нього була дружина, це вона знала, до того ж доволі фанаберна особа, що жила у дивному роздвоєному світі.

Найнеприйнятніше було те, що саме така жінка підходила Сильвестрові. Яніна нюхом відчула небезпеку. Відтепер вона стала свого роду приватним детективом, але який збирає дані для самої себе. Через кілька місяців вона знала про Ліду Васильчук (дівоче прізвище Ребеник) геть усе. Родичка Ліди, яку вона знайшла, розповіла навіть історію із загибеллю сестри-близнючки, наскільки знала її. Ця жінка, до речі, не була певна, хто насправді живе — Ліда чи Ліра?

Незабаром Яніна зрозуміла й інше — це минуле, темне й драматичне, насправді порятунок Ліди у житті реальному, до якого вона, на відміну від Сильвестра, швидше, не пристосовувалася (водночас ігноруючи його, як він), а боролася з цим життям, розмножувала в пам’яті спогади, які боліли їй і тішили самолюбство, вигадувала натомість ціле життя своїх уявних дочок.

Яніні захотілося ближче познайомитися, зійтися з Сильвестровою дружиною, підтримати її, що вона згодом і зробила.

«Лалала, — іронічно сказала собі Яніна, виплакавшись. — Казка померла, а я живу».

Наступного дня вона влаштувалася прибиральницею в приватну фірму. Допоміг той же художник Мирослав Чуйко, закоханий у неї останньою старечою любов’ю. А ще через п’ять років вона познайомилася з Лідою, котру покинув Сильвестр, і назвалася їй Янголицею.

Кілька разів після того вечора запитань вона брала до рук пензля, але тепер янголи й квіти викликали в неї дику незбагненну відразу. Зрештою, вона викинула пензлі.

Сильвестр прокинувся від напівсну-напівмарення цього разу посеред ночі. Рана з лівого боку, обіч серця, яку він перев’язав сяк-так шматком, відірваним від сорочки, майже не боліла. Він підвівся і подибав до човна. Було зрозуміло, що спроба самогубства не вдалася. Очевидно, в останній момент (а може, й після того, як він натиснув на курок) рушниця зісковзнула, і куля пройшла мимо серця. Судячи з усього, не зачепила вона й легень.

Підвівшись на ноги, хитаючись, мов п’яний (скільки ж днів він не їв?), Сильвестр став шукати човна. Взагаліто човен мав бути десь поруч, але його не було. І Сильвестр пригадав, як вчорашній вечірній вітер відштовхнув човна від берега. Он він, здається, бовваніє посеред озера. Дивно, як, старий і дірявий, не затонув зовсім.

«Якщо так, то кепські мої справи», — подумав Сильвестр, і це було правдою. Він опустився на траву. В голові паморочилося, але тепер він знав, що це навіть не так наслідок поранення, як голоду. Скільки ж він не їв? Два, три дні? Зачерпнув пригорщею води, доніс важко, з майже неймовірним зусиллям (руки, які важкі руки!) і випив. Потім опустився на коліна і нагнувшись став хлебтати воду.

Коли вдовольнив спрагу, сів на прибережну траву і став міркувати, що ж діяти далі. Човен далеко, а плавати він не вміє. Спробувати перебрести відрізок між островом і протилежним берегом (материком, ха, сумно посміхнувся він)? Він ще трохи почекав, а коли почало ледь сіріти, скинув штани, за ними й плавки та сорочку й ступив у доволі холодну (градусів десять-дванадцять, не більше) воду. Тіло відразу вкрилося дрижаками, та він на це не зважив. Гірше було інше — озеро почало глибшати. Коли занурився майже по шию, збагнув — справи його не просто кепські, а геть катастрофічно погані. Добре, що хоч одяг лишив на острові. Відчуваючи, що от-от знову знепритомніє, побрів назад, на острів, що став, вочевидь, останнім пристанищем. Вже коли якось витерся хустиною, добутою з кишені штанів, і вдягнувся, став міркувати, що робити далі. Ніч зірна, міріади зір споглядають його, дивного, безглуздого самітника, котрий не зміг навіть до пуття звести рахунок з цим життям. Поквитатися, поставити останню крапку.

Ніч зоряна, отже, попереду погожий день, якщо зважити на те, що надворі червень, то день має бути теплим. Але як дістатися того берега? Відпочивальники, яких прийнято називати «дикими», на такі лісові озера приїжджають, коли вже добре прогріється вода, тобто не раніше початку липня. Чорниці починають збирати в другій половині червня. Отже, шанси, що хтось його помітить і порятує, мізерні. На острові, правда, живе кілька зайців, йому навіть марилася розмова з ними, якісь видіння, це він пригадує. Але як їх спіймати, якщо ні волосіні, ні якоїсь мотузки, нічого нема? Відламати гілку з якогось дерева чи найти засохлу і спробувати влучити? Зважаючи на слабкість його тіла, це буде зробити вкрай нелегко, а якщо відверто, то й неможливо. Та навіть якби він спіймав чи вбив хоча б одного зайчиська, то не стане ж їсти сирим, зі шкірою і шерстю — ні сірників, ні ножа у нього також нема.

Сонце викотилося з-за лісу, вже міцно трималося бездонно-синього (з відливом) неба. На таке небо довго не надивишся, аж очам робиться болісно. Ставало дедалі тепліше, навіть почало припікати. Сильвестр відчув — ще один день навряд чи витримає, ось-ось знову знепритомніє. Десь там, в гущавині острівного чи то гайка, чи ліска ховалися зайці. Одного разу виткнулася одна, друга, ба й третя мордочки і зникли. Бояться? Але ж він бачив їх поряд, зовсім поряд. Марення? Надто виразно все було.