Старший від неї лише на два роки чоловік стояв перед нею і… плакав. Це був начеб зовсім інший чоловік, ніж той, з яким вона переспала, злягалася на м’якій червневій траві у Вербці. Цей чоловік пробурмотів щось про свої почуття, про неможливість жити без неї, Яніни. Цей чоловік влаштувався вчителем фізкультури в селі неподалік Львова. Туди вона з десяток разів приїжджала. Яніна слухала його розмірковування:

яке то щастя, що він буде батьком, що він почне будувати хату для неї і їхньої дитини. Яніна сміялася йому у вічі. Зрештою вона, вже із досить заокругленим животом, зникла, а Борис Курбанко взявся її шукати. Квар тири, майстерні, горища і підвали Львова, Тернополя, ІваноФранківська він вивчив чи не досконаліше, ніж знала їх сама Яніна. Коли ж він знайшов Яніну, та була вже без живота. У відповідь на його запитання, де ж дитина, Яніна засміялася і сказала, що дитина не від нього.

— Від мене, — вперто сказав Борис, і це таки було правдою.

Яніна знову засміялася. Вони стояли в кав’ярні. Він вліпив їй ляпаса. З усієї сили, аж вона відлетіла на метр чи й два.

— Браво, маестро фізкультурник, — сказала Яніна. — Але це вам нічого не дасть. Мій син у надійному місці.

— Як ти назвала нашого сина? — спитав Борис.

— А дзуськи, — засміялася Яніна. — Я тобі не скажу.

Вони вже вийшли з кав’ярні.

Холодний весняний дощ лив мов із відра.

Яніна йшла містом, а поруч ступав чоловік, якого вона не кохала й не могла покохати.

Цей чоловік таки вийде на слід хлопчика Максима, залишеного у Яніниної подруги, яка шалено хотіла мати дитину, але ніяк не могла завагітніти. На той час подруга разом зі своїм чоловіком вже усиновлять Яніниного сина. Борис Курбанко незабаром зрозумів, що закон ним шляхом сина йому не отримати. Для підтвердження його слів про батьківство потрібно було свідчення Яніни, особи, прописаної в гуртожитку училища, в якому давно не жила, і розчиненої черговий раз у повітрі. Але саме тоді він відважується на відчайдушний крок — викрадає власного сина у його прийомних батьків. Він просто підійшов на вулиці до дитячого візочка, якого штовхала та Янінина подруга, і, схопивши малого, кинувся бігти через двори, через вузькі львівські вулиці. Потім він також розтанув у повітрі (попередньо звільнившись із роботи у школі), і ніякий всеукраїнський і всесоюзний розшуки нічого не дали.

Яніна вірила, що доля в її сина склалася щасливо. Чомусь вірила. Хоча спершу не вельми й переймалася тим, що він кудись зник. Це зникнення почало боліти пізніше, десь так через років десять.

Невідомо, був тепер він Максимом Курбанком чи жив під якимось іншим прізвищем.

Якось Яніна почала писати картину під назвою «Янголсин». Вона намагалася надати янголу дитячого обличчя. Довкола обличчя виписала квітку, на якій сиділа бджола. До бджілки простяглася невідомо чия рука. Рука, на якій був браслет із квіток, гладила кінчиками пальців комаху.

Яніна довго дивилася на незакінчену картину, а тоді взялася квапливо зафарбовувати її. Та після кількох мазків спинилася. Того вечора вона страшенно хотіла плакати, але сліз не було. Картину, так і незакінчену (хоча що ще було дописувати), напівзіпсовану, купила та мисткиня-критик, що написала про неї найліпшу рецензію.

«Моє найжахливіше відкриття», — подумала Яніна, коли після бесіди в кав’ярні попрощалася з Сильвестром. Вона відчувала — цей чоловік справді близький їй по духу. Але вперше після знайомства з чоловіком Яніні було байдуже, як цей чоловік на неї реагує. Вона зовсім не хотіла з ним спати, не хотіла й дружити. Хоча й знала, що продовжуватиме збирати про нього інформацію.

Під її ногами з’явилася велика чорна прірва. Яніна летіла над тією прірвою. Вона знала, що прірва не має кінця. Що політ триватиме, доки вона існуватиме.

Дивне відчуття було їй знайоме — світ перестав існувати. Вона готова була справді летіти. Тіло стало невагомим.

«А тіло птаха буває невагомим?» — подумала Яніна.

Вона летіла над вулицями цього міста, а місто справді занурювалося у безодню.

Місто зникло, а прірва глибшала.

Яніна вже йшла і співала.

Співала уголос.

На неї оглядалися перехожі.

Тільки при переході вулиці, коли її ледве не збила машина, Яніна отямилася. Стояла серед дороги і не могла збагнути, чому безодня під нею має дно.

— Та вона геть п’яна, — сказав хтось поряд.

— Ні, — сказала Яніна. — Я… я щаслива.

Вдома перерахувала картини, які залишилися. З трьох десятків, привезених до Лучеська, лишилося чотирнадцять. Це було її єдине джерело існування. Але біда в тому, що вона не хотіла їх продавати.

Того вечора Яніна задала собі безліч питань. Хто вона така і навіщо живе на світі? Чи міг бути інший варіант її життя? Кому вона мстилася, творячи таке (тут вона підбирала визначення — безалаберне, безтурботне, невпорядковане, аморальне, без мети) життя? Могла б вона стати кимсь іншим, обрати собі якусь професію, окрім художниці? Де зараз її батько і чи хоче вона його побачити? Де зараз її син і чи хотіла б вона його знайти? Кого вона в цьому житті любила і чи любила взагалі? Зрештою, її картини — це мистецтво чи ні, якщо для неї самої вони нічого не виражають? Чому, нічого не виражаючи, вони викликають в інших якісь асоціації й неоднозначні, ба навіть багатозначні трактування? Навіщо вона шукала Сильвестра Васильчука і навіть намагалася йому сподобатися? Що чекає її далі, якщо в неї зникла потреба писати янголів і квіти, а більше нічого (окрім хіба миття посуду, прибирання, копання городу), вона не вміє і, головне, не хоче робити? Що є таке в цьому житті, на що вона могла б опертися? Кому потрібен її інтелект і як його застосовувати в цьому житті?

Приходили, мов нічні метелики, що б’ються об шибку, й відповіді на її запитання. Вона просто слабка істота, котра пливе за течією. Ні, вона нонконформістка, яка не сприйняла цього світу, і світ не сприйняв її. Вона жила, як уміла, в іншому способі життя це вже була б не вона. Та й взагалі чи є сенс у житті як такому, коли все одно чекає неминуча смерть? Виростити дітей, збудувати дім, посадити дерево, а далі що? Навіть найближчі згадуватимуть хіба в поминальні дні. Якщо діти, яких народиш, — це особистості, то в них своє життя, свої інтереси. Ким би міг стати її син, якби вона лишила його в себе? Наркоманом, неформалом, людиною без життєвого стрижня й мети? Чи не досить для цього світу однієї такої особи, як вона? Як їй подібні в тих чи інших варіантах.

Інший варіант її життя — це що? Вчителювання, народні промисли, робота в колгоспі? Я ж не здатна ані до мімікрії, ані до руху по наперед визначеній траєкторії, казала вона собі. Чи мстилася вона матері, яка її зрадила, або ж вітчимові, котрий відразу зненавидів її як плід кохання жінки (котру він, без сумніву, по-своєму любив) з іншим? Навряд чи мстилася, інакше б вона спалила дім, вбила чи отруїла того ж вітчима, чи щось би таки зробила, аби їм дошкулити.

Батько? Вона навіть не уявляла цього чоловіка. Яке їй діло до нього, і що йому до неї. Сама думка про можливу зустріч з ним викликає в неї відразу. Та в неї нема і ненависті до нього. Нема, от у чому її біда, а може, й радість. Син? Вона хотіла б його знайти, якщо тільки він живий. Але що б вона йому сказала? Виправдовуватися? Каятися? Що таке виправдування і що таке каяття? Виправдати її, попри всі можливі варіанти на її користь (де ти, її суперадвокат?), неможливо. Тоді навіщо це робити? Вона й так засуджена. В’язниця — ціле її життя.

Якщо говорити про її любов чи любов до неї (кохання, кохання, авжеж, панове присяжні засідателі), бо таке мало місце. Художники, бармени, письменники, менти, торгаші, бомжі — і хто там ще? — тяглися до її тіла. Майже дармового тіла. Бо вона ніколи нічого не просила й не оцінювала себе. Брала, коли давали. Були випадки, коли її розшукували колишні коханці. Щось же їх тягло знову й знову до неї. Не тільки базікання про напрямки мистецтва, про Антонена Арто, Пауля Клеє, Хуана Гриса, Рене Магріта, Піта Мондргана, Тамару Лемпіцьку, Джексона Поллока, Енді Воргола, Барнетта Ньюмена, Френсіса Бекона (імена, імена, імена) за столом, біля ліжка, а часом і в ліжку. Тіло? Вона навчилася необхідних рухів, і тільки. Чи, може, мав рацію один пан, який (здається, він був зав. овочевою базою) назвав її дикою кішкою, яка вдає, що вона приручена? Вона знала чи не всіх представників доморощеного українського авангарду 60—80х років минулого століття. З кількома і переспала. Більшість трахалися так собі. Частину з них вона таки любила, кохала не з примусу чи усвідомлення, що десь же ночувати треба. От хоча б Михайло, Михайлик, львівський бородань, проголошений богемою (втім, інша її частина дотримувалася протилежної думки) генієм над геніями. При згадці кімнату заповнює бурмотіння, схоже на шаманське заклинання. Михайло напам’ять читає цілі уривки (прозові!) з параболічних оповідань Борхеса, із Маркеса і Кортасара (всіх трьох він власноруч переклав українською з російської і польської), з якихось буддистських трактатів і сам здається склеєний із тих цитат — суцільна людина-книжка, людина-журнал (часопис, підказує хтось невидимий Яніні), напівреальна, як і все з її минулого! Його картини — хаотичний набір кольорів, що обрисами нагадують фрагменти великого смітника, на якому вгадуються окремі предмети — шматки залізяччя, поламані меблі, іржаві відра, віники, уламки пилок…