– Бачите, мамо, яке то життя… Не знає людина наперед, де що знайде, а де втратить… І ніколи біль від втраченого не затихне, бо де б людина не була, і що б не робила, а в серці воно є… Пробачте мені, мамо, за сум Ваш, за самотність, за безвихідь… Нікого тут більше у мене не зосталось, тільки Ви…

Гладила рукою землю, колінкувала, цілувала хрест… Важко вставала, не хотіла звідти йти… Воліла би зостатись…

Стривожена сусідка, вже чекала на паркані:

– Де ти, Ґізелло, так довго ходила? Я вже почала хвилюватись. Іди поїси щось з дороги… Може йтимеш додому, чи що?

– Не піду я з ними говорити, – Ґізелла змучено опустилась на лавицю біля воріт. – Нема нам про що говорити… Чужа я вже тут…

Їсти не хотіла. Попросила горнятко води. Зупинила погляд на півоніях, які цвіли вже не під її, Ґізеллиним, вікном.

А втім… Повільно встала, підійшла до паркана, вдивляючись у власне обійстя…

– Дай-но мені, сусідонько, лопату…

Та, не знаючи, яка думка прокотилася у Гізеллиній голові, знизила плечима і винесла із хліва лопату.

Гізелла відчинила розхитану хвіртку (міг би полагодити за стільки років) і вузенькою стежечкою пішла поза хату під вікно, через яке вона любила милуватись півоніями. Опустилася на коліна перед кущем, попестила туго напнуті бутони: «Ми з вами не розстанемось, мої пишні», – і взялася до роботи.

Пара колючих недобрих очей спостерігала за нею з-попід фіранки. І Гізелла відчувала на собі той погляд, готовий просвердлити її наскрізь. Але що їй було до того – вона була у себе вдома, забирала те, що належало тільки їй.

Гізелла обережно викопала кущ, щоб не пошкодити кореневища, яке за тридцять років заглибилось у землю. Ці півонії садив її Микола в день весілля у дарунок. Глянула ще раз у яму, що зяяла чорнотою, мов рана у її серці і, не обертаючись, пішла звідти назавжди.

Вернулась до сусідки, загорнула у мокру ганчірку корінці…

Попросила валізу. Щось із неї виймала у дарунок сусідчиним дітям. Розцілувала усіх тричі.

– То де ти йдеш, Ґізелло? Скоро ніч, лишися, спочинь, ранок від вечора мудріший…

– Йду на станцію, дорогенька. Не турбуйся за мене. Встигну ще, либонь, на останній автобус до міста. Подивлюся, як Катруся моя там ґаздує… Скучила я за нею вже дуже… А далі назад… На роботу… Прощавай…

Отака вона, моя сестра Ґізелла.

Щороку, як наближалася зима, баба Олена готувалася на той світ. Не так, щоб вона була засмучена з цього чи боялася, – навпаки. Як починали нестерпно нити крижі і відмовляти ноги, вона навіть раділа, що Всевишній забере нарешті її до себе і тим скінчаться всі її земні муки. Вона так і казала всім своїм сусідам:

– Цієї зими я вже пущуся у путь. Ви собі ту ґаздуйте, а я там піду, де з вас нико іще ані ногов не ступав…

Почуття гумору не покидало бабу Олену навіть тоді, коли повністю відмовляли ноги. Так чи інакше, щороку вона була впевнена у тому, що це станеться саме в зиму, і саме у ту, яка прийде. Тому її збирання на той світ переросли вже у певний ритуал. І тривав він протягом цілого року, щоб «до зими була приладжена»…

Влітку баба Олена була ще ого-го! Принаймні її город нічим не відрізнявся від сусідського – так само охайно оброблений. «Крумплі у землю клала», як усі, бо то лиш «городським нич не треба». Стайню вичищала, бо кожного року сяка-така свинка чекала там разом з бабою на свій судний день, обростаючи тим часом м’якеньким сальцем. Торік хату мастила – благо, прийшли сусіди та помогли, бо то «неваловшно у брудних стінах на той світ приставлятися…» І Оленчині обтяті зверху гумові чоботи не встигали висихати, бо зранку до вечора було чути з двору їхнє звичне шемрання – човг-човг…

А в неділю баба Олена відкладала гумаки у кут, витягала із шафи пристойні мешти, в’язала на голову недільну хустку і через усе село чимчикувала до церкви у протилежний кінець села, стягуючи дорогою за собою людей. Отак і йшли всі вервечкою одне за одним, охайні, святкові, урочисті, майже не розмовляючи, але чітко фіксуючи, хто з «безбожників» на службу не пішов… Несли на плечах всі свої провини, турботи, скорботи рівно, виважено, наче боялися, що ненароком весь той тягар по дорозі упаде, десь закотиться, і ні про що буде сповідатись перед Богом, і ні за кого молитися, і ніщо просити. Заходили до храму по одному, тричі хрестилися, кланялися перед іконами, вклякали перед вівтарем, співали «Отче наш», слухали казання (на відміну від міста, у селах ретельно прислухаються до того, що каже священик, ще й цитують потім). Ставили свічки за ближніх, і виходили відтіль миропомазані і всміхнені, легкі і вже говірливі після тієї щонедільної прощі… Дорогою гомоніли, і протягом півгодини можна було дізнатися абсолютно всі новини – про весілля, хрестини і похорони; про те, хто спився, хто машину купив, хто жінку відлупцював, до кого рідня приїхала і звідки, і наскільки хто на заробітки поїхав – тобто всю сільську нехитру хроніку. І незмінно у тій балаканині лунало запитання, яке, мов гострим ножем, краяло Олені серце і від якого вона щоразу смутнішала і якось сіріла:

– Та як там ваш Іван, бабо Олено?

– Та коли вже приїде? Зовсім забув уже в тих заграницях про рідноє село!

– А чи хоч пише даколи? А чи хоч гроші даякі шле?..

А що вона могла знати – її бідний Іван у далеких іспаніях вже десять років. Правду їй люди колись казали: маєш сина-одинака – то все одно, що зовсім дітей не маєш, бо вилетить з гнізда, як той пташок, та й про все забуде. Була б донька – трималася б хати… Хоча Іван був не таким – і гроші слав ретельно, і дзвонив час від часу, і тоді сільським телеграфом від хати до хати передавалося аж до Олениної:

– Кажіть Діжачці, що Іван дзвонить, най скоро йде сюди!

І баба (а Діжачкою її прозивали з двох причин: прізвище мала Діжак і чоловік її покійний діжки робив. Добрим був майстром!), нашвидко всовуючись у гумову взувачку, дріботіла через село до дальніх сусідів, які мали телефон, радісна і метушлива, бо знала, що зараз почує Іванів голос, а потім кожен вдесяте питатиме:

– Та шо, бабо, казав вам? Та коли приїде?..

А що вона знає, коли він приїде? За всі десять років він був дома лишень тричі, та й востаннє – чотири роки тому. Не так воно легко з тих іспаній йому додому діставатися.

Не дуже й сердилася на нього Олена – доля йому встелилася нелегка – самотним по світу бродити. Ані оженитися не встиг, ані дітей поняньчити – йшов на заробітки, бо хто його, такого бідака, захоче. Щоб женитися, то потрібно щось мати в кишені. І правду мав, коли їхав, бо що ж йому тепер весь свій вік у горах горювати? Заробити ніде, хіба лиш крумплі копати та на базар возити у «варош», а тим сім’ю не прогодуєш, та у неділю банячити у найближчій забігайлівці з місцевими Юрками, Славками, Ільками, що не просихають тижнями. Отак собі розмірковувала Діжачка…

Ще поки старий жив, то робилася робота, удвох вони майстрували найкращі діжки у всій околиці, аж з дальніх сіл до них приїжджали (до доброго майстра не гріх було і на край світа їхати). Та як старого не стало, то й робота спинилася, бо самій людині з діжкою не впоратися – хтось має тримати, а хтось обручами стягувати. Так і залишилися Діжаки без свого шматка хліба. Тому, коли Іван ішов з хати, казав: «Не плачте за мною, мамо, а моліться, щоб склалося все добре. Себе сокотіть і знайте: як тато про вас дбав, так і я зумію подбати. Побачите, все буде добре…».

От і молилася баба Олена. Всі десять років. З першого дня, як він пішов, молилася – а йому вже торік виповнилося сорок! Частенько думала, як він там живе – сам, як вовк, а може й має когось, та хіба ж зізнається? Усі десять років, переступаючи поріг церкви, перед Олениними очима поставав образ сина – всміхненого, ясноокого (копія батька), завжди з жартами-приказками (той веселий дух узяв від неї). Уявляла собі свою невістку, під стать йому, щоб була жвава й моторна, нехай навіть може і не красуня, та така, щоб до серця вміла притулитися. Уявляла собі онуків – найменше трійко – з Івановими світлими очима, замурзаних і галасливих, бо любила, щоб у хаті було жваво та людно. Бачила це так, начебто вже колись у її житті все це було, бо так того хотіла, що за всі свої згорьовані роки не могла навіть уявити, що лишиться на старість сама у німих стінах… Тому ставила у церкві свічку за всіх – за Івана, за невістку, якої не мала, за онуків, яких не було…