Отака наша Ґізелла.
Тільки не пройшло й кілька місяців, як стала вона себе якось зле почувати.
– Вам треба обстежитись, сеньйоро Ґізелло, – якось сказала їй старша пані, спостерігаючи, як та пересувається по кімнаті. – У вас опухли ноги, ви ледь ходите та мовчите…
– Я не можу лягти на обстеження, – опускала очі Ґізелла. – Я не маю медичної страховки, а грошей на оплачуване лікування у мене нема. Я хочу забрати сюди сина, і він допоможе мені заробляти.
Стара сеньйора навіть не здогадувалась, що за час своєї панщини Ґізелла на зароблені гроші й весілля справила для доньки, хоча що то за весілля без мами, і помешкання для молодят придбала, і чоловікові без зволікань надсилала, щоб «не ходив голий-босий». Пані уважно вивчала Ґізеллу. Коли їй запропонували нову служницю, вона боялася брати українку. Але згодом, ретельно до неї придивляючись, вона дедалі більше розуміла, що таких, як Ґізелла, мало є у світі.
– Я вам допоможу, сеньйоро Ґізелло, – не зважаючи на свій вік, стара вміла приймати вольові рішення, як це робив колись її покійний чоловік. – На обстеження ляжете завтра ж. А я тим часом поклопочу про запрошення для вашого сина.
… Захворювання виявилося серйозним. Півроку не вставала Ґізелла з лікарняного ліжка, тричі її оперували.
Приїхав Ігорчик, і на серці стало веселіше, хоч очі Ґізеллині, що випромінювали раніше потужні сонячні струмені, перетворилися на тліючі скіпки.
– Як там дома, сину? – гладила вона його руку і заглядала йому до обличчя. – Як там тато без мене, Катруся, бабця?
– Тато як тато, та й з бабцею все гаразд, – казав Ігорчик й опускав погляд, бо й бабця важко хворіла, і тато поводив себе якось дивно – приходив пізно і часто напідпитку. Та навіщо їй це знати, й без того біди чимало зазнала.
– Не хвилюйтеся, мамо, – підтикав їй дбайливо ковдру. – Все буде гаразд, лишень видужуйте швидше…
А Ґізелла милувалася білочубим хлопчиськом: «Боже, як він виріс за ті два роки, як змужнів, і вже з безтурботного розбишаки перетворився у розважливого юнака…»
– А як там крілики наші, тато їх годує?
– Та мало їх залишилось, бо якась хвороба найшла, почали здихати один за одним.
– А як льоху зарізали, то чому не взяли молодого підсвинка годувати?
– Тато казали, що годувати дорого, а м’ясо їсти нікому, бо всі з хати повтікали. Катруся приїжджає рідко – міською пані тепер стала, та ще й я з дому поїхав. То кому підсвинок потрібен?
– А як молода ґаздинька наша поживає?
– Катруся гарно живе, мамо. І дуже Вам дякувала, бо якби не Ви, то не знати, де б вони жили…
Радісно було Ґізеллі це чути – значить, недаремно вона спину гнула. А те, що вдома дивна якась ситуація, вона відчувала й сама, та згодом з’ясує, як одужає та приїде.
…Ігорчик прислуговував старій сеньйорі замість мами. Та хоч трохи й соромилась молодого хлопця у будинку, але вірила у швидке Ґізеллине одужання, не брала нікого чужого на її місце і вчила юнака італійської мови.
…Прилетіла з дому страшна звістка – померла Ґізеллина мама. Ігорчик не знав, як ту важку новину має донести до шпиталю. Самому було лячно і тривожно: як тато поховає бабцю сам, без мами? Звісно, Катруся допоможе, але все якось виходить не по-людськи, не по-Божому. А Ґізеллі заборонили ходити щонайменше два місяці. Чорніший від землі Ігорчик прийшов у лікарню. А вже вийшовши звідти, дав волю сльозам. А Ґізелла накривалася вночі подушкою, щоб не чули сусіди по палаті, і задихалася у відчаї:
– Мамо, мамо, чи могли Ви собі хоч на мить уявити, що рідна дитина Вас не поховає, не прибере у останню путь… Не дай, Боже, комусь пережити ті муки совісті, уявляючи, як самотну Вас несли на цвинтар, і клали коло тата. А Ви, мабуть, до останнього подиху видивлялись дитину свою, щоби благословити і сказати: «Ґізелло, Ґізеллочко, пташенько рідна, най Господь тобі помагає…»
… Та що ж то за життя таке, коли ми в надії на щось хороше і світле губимо те святе і найрідніше, що маємо? За що прокляла нас та земля, на якій ми маємо жити, як усі християни – з батьками своїми, з дітьми у спокої та достатку… За що? Хіба ж ми не такі, як усі інші у цьому світі, замало працьовиті, чи нетерплячі, чи немилосердні? Чи, може, спокутуємо гріхи дідів наших і прадідів… Але вони ж так само ходили світом з тайстрою за плечем. То ж по них розкидано чорні хрести по карпатських пагорбах, під якими ніхто не лежить, бо останки їхні спочивають по Канадах та Америках… І хто його знає, де наші останки зостануться і чи буде кому їх хоч у землю загребти…
… Поверталася Ґізелла до рідного дому. За три роки, здавалося, нічого не змінилося тут… Запорошена автобусна зупинка, занедбані крамнички – відголосок давніх соціалістичних часів, качина метушня у ставку, горластий півень на плоті, ошатна церква на горбочку, стара школа, до якої ходила вона і у якій колись працював її чоловік… Тягнула валізу на коліщатках, бо тягарі носити ще заслаба… Отак тихенько, від калюжі до калюжі, притупцяла під власну хвіртку. І стала, як укопана: посеред двору якась пишна тітка спокійнісінько, наче живе тут сто років, розвішує на шнурах свіжовипрану білизну. Не поспішаючи, поважно настромляє на кожну шмату дерев’яну прищіпку і, втерши об фартух руки, поволі прямує до будинку, до її, Ґізеллиного, будинку.
– Ви когось шукаєте? – помітила вона Ґізеллу.
– А Микола чи вдома? – Здавалося Ґізеллі, що їй забули пришити у тому італійському шпиталі ноги, або, якщо й пришили, то не її, а якісь лялькові, несправжні, важкі…
– Чоловіка нема, він буде увечері. А ви родичка якась здалеку чи що? – жвава тітонька поїдала очима Ґізеллу.
Гізелла повернулась і, мовчки тягнучи за собою валізу, почимчикувала геть. Речі залишила у сусідки.
– Матір Пресвята Богородице, – сплеснула та руками, побачивши Ґізеллу. – Ти чи не ти, Ґізеллочко?! Очам своїм не вірю… Назовсім чи погостювати? А тут таке вже накрутилося, поки тебе не було, – сусідка багатозначно водила очима у бік Ґізеллиної хати. – Давно казала я, що пройдисвіт він у тебе, справжнісінький дурисвіт. А ще й чутки селом пустив, що ти знайшла когось там і додому не їдеш. Хвойду зробив із порядної жінки, – її аж розпирало, так хотілося попліткувати про все, що коїлось у Ґізеллиній хаті…
– Ти бачила, Ґізелло, кого він собі привів? Хіба можна її з тобою порівняти?! То ж телиця якась, мабуть, на фермі її знайшов… – Вона аж прицмокувала язиком від задоволення бути першим інформатором. От вже буде що обговорювати з сусідками, як Ґізелла поїде…
– Я собі от що думаю, Ґізелло, – ти на самоплив усе не пускай. Маєш повне право на половину хати. І судися з ним доти, поки не відсудиш. Ти ж півжиття ту хату будувала, а та краля на все готове прийшла… Не здавайся, Ґізелло!..
– Та годі вже, – перервала її Ґізелла, – потім якось усе обміркуємо. Я залишу у вас валізу, хочу до мами піти на цвинтар…
Сусідка нарізала їй квітів… Дорога до цвинтаря тяглася через село. Ґізелла йшла з жоржинами в руці, придивляючись до усього, немов хотіла пригадати усі подробиці, що оточували її з дитинства. Тут нічого не помінялося, як не зміниться ще, мабуть, років сто… Подекуди витягувались нові хати, а ті прадавні, що залишились, виглядали на їхньому тлі ще жалюгідніше. Битий шлях, облуплені стіни «хімії» в кінці села (так називали завод, який вічно коптів їдким димом)… Продмаш, райзаготбаза, універмаг – вже ніхто й не знав, що ці слова колись означали …
Односельці не впізнавали Ґізеллу, як загалом не впізнають нікого з емігрантів. І не тому, що вона дуже помарніла, якось витягнулася, змінила зачіску і стала схожою на міську пані. Не було сонця в її очах. Власне, ніхто не знав, що в них було, бо вона не хотіла нікого бачити і приховала їх чорною густою хмаркою окулярів… Довго шукала мамину могилу. Знайшла серед тих, ще порівняно свіжих, де вінки від дощів вже починають підгнивати, а пам’ятник ставити ще не можна, поки земля не осіла… Ходила до джерельця, де люди навмисне для квітів залишають обтяті пластикові пляшки, набирала воду… Мостила серед трухлявих вінків жоржини… Сиділа навпочіпки… Плакала…
