© «Ліра-Плюс», 2012

Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто, вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, щоби висловлювати свої бажання, незадоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові, і хочеться змайструвати собі з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері, і твердо знати, що він завжди там є, і нікуди не дінеться, а ти завжди можеш прийти до нього і перекинутися слівцем про се, про те…

І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…

«Фізіологія жіночої депресії» – перша прозова книга поетеси Вікторії Андрусів. Як і в попередніх поетичних збірках, авторка у своїх оповіданнях та новелах залишається такою ж самобутньою і емоційно енергетичною. Перед нами ціла галерея житейських портретів із неповторними долями і внутрішнім світом, із радощами і печалями, неоднаковими статками і соціальним станом… Проте всі вони, такі несхожі і різні, об’єднані одним – співпереживанням і великою любов’ю автора до людини та світу, в якому живемо.

Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі.

– Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне.

– Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові.

– Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум.

– То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце.

– Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»…

– Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити.

– А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес…

– Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах.

– Але ж ти добряче мене тоді потоптав, – схлипнула Душа, зворушена далекими спогадами (та рана їй боліла і дотепер). – Ти мене тоді так спотворив, що разом зі мною вже хворіло юне ще тоді, нічим не осквернене Тіло. Ти всіх нас приструнив до ноги. І жоден з нас цього не забуде – ні я, ні Тіло, ні Вона. Адже так, як тоді, Вона опісля ніколи не сяяла. За все життя я не випромінювала такого тепла для неї, такої радості, блаженства.

– Ну досить вже, – зупинив Розум, – це те, що ви, дурні баби, називаєте Першим Коханням. І що з того вийшло? Якби ти настояла на своєму, то отримала б перемогу, але ж ти добровільно прислухалася до мого голосу і… вчинила правильно. Бо інакше, хто його знає, чим би все скінчилося? Можливо, вона не написала б вже жодного рядка, а стала такою собі провінційною бабенцією з баняками і домашніми клопотами… А Вона ж у нас он яка! Подивіться на Неї у роботі – зібрана, зосереджена, аналітична – справжній професіонал. Там їй, Душенько, зовсім не до тебе.

– Та йди ти, – образилась Душа, – то Вона завдяки тобі такою стала. Ти їй, можна сказати, життя зіпсував (всі ви, чоловіки, однакові!). Подеколи Вона вже стає подібною до робота. І все чому? Від безвиході!. Бо такий бовдур, як ти, весь час її програмував: «Не слухайся Душі, Вона не приведе тебе до прогресу…» Згодься, до Тіла ти не ставився так прискіпливо, як до мене. Та це й зрозуміло. Аби була можливість акумулювати думки у вчинки, потрібно, перш за все, відмінне здоров’я, фізичний тонус, а Душа в цій справі – як зайвий мотлох…

– Отож бо… – задоволено потер руки Розум. – Гадаю, і Тіло мене в цьому підтримає. Нічого Господарка наша не досягла б, якби ми з Тілом її не стимулювали…

– Не знаю, Розуме, я не зовсім із тобою згодна… Мені набагато затишніше, коли ми з Душею перебуваємо у гармонії. Це відразу і по Господарці видно – вона усміхається, починає частіше задивлятися на себе у дзеркало, вигадує якісь нові шати… Останнім часом Господарка це робить дуже рідко, що мене вкрай засмучує. А що, як колись зовсім перестане? Адже я створене, щоби мною милувались, а не для того, аби носити в собі купу потрохів та ще й вас обох. До речі, ви би хоч мені подякували, що я вас тягну за собою все життя.

– Справедливо каже Тіло, – підхопила Душа, – адже людина, власне, створена для того, щоб дарувати красу й тепло іншим, а це вміння і є Дар Божий. І якщо ті інституції у ній відімруть, то кожен, кого ми, Душі, надихаємо своїм чудодійним світлом, перетворяться на звичайнісінького кіборга, який діє лишень за програмою і не вміє посміхатися, радіти, плакати, страждати врешті-решт…

– Страждати? Чимало страждань заподіяла ти Тій, у котру вселилася, і скільки вже часу паразитуєш, витягуючи з Неї жили і бавлячись у духовність? – від обурення Розум аж наморщив чоло. – Проте, коли Вона впадає в чергову депресію – а останнім часом ті стають занадто затяжними – то хто її витягує? Я єдиний, хто може допомогти. Бо якби я не товкмачив їй повсякчас – треба жити, треба працювати, треба думати, а не бавитися якимись внутрішніми трагедіями, то де б Вона вже перебувала? Про це всі знають. Трагедія може бути єдина – коли я її покину. А поки Вона до мене прислухається, повірте – все буде гаразд.