Старий рудий вагончик ледь стримував сльози, читаючи її думки. То були сльози розпачу, адже він нічим не міг допомогти зворушливій жіночці у рожевому беретику, в яку так палко і безнадійно закохався усім своїм металевим серцем. Все, що він міг зробити – це покірно чекати її щодня на вокзалі.
… Однієї ночі випав дощ, і рудий старенький трамвай аж світився від щастя – його вимиті боки сяяли чистотою, яскрава червона стрічка оперезувала його талію як у далекі молоді роки.
«Нарешті я зможу принести їй радість, – думав вагончик. – Нарешті я викличу посмішку на її вустах, адже вона не може не помітити, який я гарний…» А сусідні вагони, які незважаючи на дощ так і залишились сірими, здивовано порипували між собою:
– Зовсім здурів старий, чи що? Причепурився, наче молодий перед весіллям…На старості з глузду з’їхав. Сам же рипить у хвості, наче розтелепаний віз…
Рудому трамвайчику було байдуже…
… Того дня все йшло як завжди. Тільки жіночка у рожевому беретику стояла на пероні з порожніми руками і якась наче вдвічі менша. Її очі, здавалось, зібрали печаль з усіх закапелків світу і двома глибокими небами зустрічали потяг поглядом незрячої людини.
– Сталося щось страшне! – стрілило вагончикові у голову, і він конвульсивно сіпнувшись, впустив жіночку, прислухаючись до кожного поруху її думки. А та сіла на звичне місце і звично вперлася поглядом у потойбічну сірість, тільки сльози свинцевими горошинами витікали із двох її захмарених очей…
– Боженьку мій, яке ж бо горе! – вагончик занімів у відчаї, захлинаючись від знайденого у її думках. – Боженьку мій! Він же помер! Чоловік її помер! – І йому стало соромно за вимиті дощем боки, якими він так пишався сьогодні, і навіть за червоний пасок на талії…
– Що ж робити?.. Як їй допомогти?… Як вона житиме далі?… Вона ще не розуміє, що насправді сталося… Їде в лікарню… Подзвонили вранці… Кінець…
У голові вагончика все сумбурно змішалося, наче плівка, що обірвалася під час демонстрації фільму у старому кінематографі, скручувалась у хаотичні кільця, нагромаджувалася непіддатливою горою і врешті-решт вибухнула на весь екран великими червоними літерами «КІНЕЦЬ».
І тут старенький рудий вагончик взагалі перестав розуміти, що з ним коїться. В якусь мить він відчув полегкість, наче з його спини зняли багатотонний вантаж. Спостерігав, як його брати-вагони віддалялися від нього на чолі з електровозом, а він – легкий і незалежний – залишався стояти, і ніхто силою його нікуди не тягнув, і ніхто над ним не глумився.
У нього наче виросли крила – на мить він згадав свою бурхливу молодість, вишуканість і шарм, незалежність і самодостатність. Він не збагнув, що його якимось дивом забули причепити до решти, і сприйняв це як особливий знак долі, коли він мусить зробити щось незвичайне, і це буде найблагородніший вчинок у його житті.
Вагончик рішуче видихнув повітря, дав прощальний гудок (забули зняти його горласту гордість часів трамвайної молодості), ще раз оглянув дзеркально вимиті боки і … рушив…
…Він рушив сам по собі, зовсім у протилежний бік, не розуміючи, що з ним коїться…
… Дрібненька розчулена жіночка у рожевому беретику з сумними очима-небесами не відразу збагнула, що їде кудись не туди. А коли збагнула, її охопив подив і жах. Вона хотіла шукати кондуктора, машиніста, сусідів-пасажирів – будь-кого на допомогу. Але поруч нікого не було. І коли вона зрозуміла, що окрім неї і одного-однісінького вагончика, який рухався незрозуміло як і куди та стрімко набирав швидкість, на колії нікого нема. Гамуючи паніку, вона звелася на рівні ноги, і, похитуючись від рівномірного цокання коліс, дісталася до голови вагона. Втямивши, що там порожньо, жінка заціпеніла, мовчки вдивляючись вперед і у своє майбутнє.
– Дурненька, – втішав її вагончик, – рідненька моя, не бійся! Я везу тебе до моря, якого ти ніколи в житті не бачила. До справжнього Чорного моря…
Коралi
…Пані Люба збиралась на побачення… Вперше за останні п’ятнадцять років. Вперше за останні п’ятнадцять років ретельно придивлялася до себе в дзеркалі. Провела рукою по ще дівочому чистому високому чолу. З жалем відзначила появу ще кількох промінців у складному плетиві зморшок у кутиках очей. Спробувала посміхнутися – тоді розгладжувались дві глибокі зморшки над ротом, – отак вона буде кращою, тільки ж спробуй-но весь час усміхатися – сприймуть за дивакувату… Прямий правильний ніс не змінився – він завжди надавав обличчю якоїсь гордої величності та благородства. І копиця густого, все ще розкішного волосся, яким вона колись пишалася, і яке робило її подібною до левиці… Тільки колір тієї гриви змінився – спілий каштан густо заіскрився сивиною. Та це дрібниці – можна зафарбувати…
З тих пір, як пані Люба поховала чоловіка, їй вперше захотілося комусь сподобатися, а може вона вперше комусь приглянулася. Подеколи чоловіки звертали на неї увагу. Коли крокувала сталим маршрутом кожен день на роботу і з роботи, важко було не помітити рішучу ходу, благородний стан і профіль, але, як тільки погляд упирався в її очі – очі конаючого звіра, сповнені безнадії, розчарування, сторічної журби і безвиході, – то чоловіки намагалися якнайшвидше обійти й утікти, наче відчували на собі провину за той важкий погляд.
А колись він струменів теплом і світлом. Сяйвом, яке здатен запалити в очах жінки тільки коханий чоловік. Покійний Степан так колись і казав:
– Ти, Любочко, так і світишся вся зсередини. Що то за моторчик у тобі виробляє електричний струм? – Не розумів, сердешний, що тим моторчиком був він сам. І все постачання енергією припинилося, як його не стало.
Пішов він з життя так несподівано, що Люба довго опісля не могла збагнути, що, власне, сталося. І той телефонний дзвінок, коли, як у дешевих пригодницьких фільмах, їй сповістили, що трапилась автомобільна катастрофа, вона сприйняла як безглуздий жарт.
Як, Степан?! Її великий, статний, покладистий вічний Степан? Такого не могло бути! Це якась помилка! А далі все було як уві сні – упізнання, принишклі від переляку діти, цвинтар, грудка землі, з якою вона сама ледь не впала у яму… Все це було схоже на жахливий сон. Здавалося, вона прокинеться і все буде, як раніше – разюче сонце у вікні спальні, переспів горняток у кухні, пахощі свіжої кави і таке звичайне улюблене: «Любцю, Любонько! Вставай, голубонько!»
Потім, як поховали, усьому був кінець, Люба починала приходити до тями і не раз запитувала себе, хоч знала, що гнівить Бога:
– Ну чому так? Чому так несправедливо? Є сотні, тисячі людей, які важко хворіють і мріють про одне-єдине: якнайшвидше піти Туди. А Бог забирає чомусь найміцніших, ще так потрібних тут, на цій землі…
…Минав час… Діти росли. Деколи телефонували Степанові співслужбовці: «Любов Григорівно, може, чогось потребуєте? Ви не соромтесь, дзвоніть, коли що…» Поважали Степана на виробництві – він був добрим організатором. Та Любі ніколи нічого не було потрібно, і згодом дзвінки припинилися.
Одне за одним дітвора відлетіла з гніздечка – молодь притягують великі міста, і час від часу телефон нагадував про їх існування:
– Мамочко, як ти там? Як здоров’ячко? Скоро вакації. Обов’язково приїдемо…
…Яке дивне життя… Одна-єдина мить може перекреслити в ньому все, що складалося роками купка до купки, як у дитячому складанці-конструкторі. А потім неочікуваний порив вітру – і той складанець розсипається, наче з піску, замість нього залишається порожнеча, як чистий аркуш паперу. А заповнювати його знову вже нема сили…
…Пані Люба знайшла свою стареньку косметичку і ретельно почала перебирати її «нутрощі» – якісь напіввикористані кремчики вітчизняного виробництва, висохла туш (її можна розбавити водою), кілька різних помад – який же колір сьогодні актуальний?..
Грюкнули двері – хтось прийшов.
– Пані Любо? Ви вдома? Можна до Вас? – це сусідка…
– Заходь, Ганнусю, – згребла швиденько те все добро назад в косметичку.
– Ой, а куди це Ви збираєтесь?
