– Та я, Ганцю, на… іменини запрошена (не може ж зізнатись літня дама, що збирається на побачення).
– От здорово! Нарешті трохи розвієтесь. Бо як Вам від тієї школи памороки не йдуть? Правду кажуть, що вчительська праця є однією з найневдячніших…
– Покажіть-но, що це за мотлох у Вас сторічної давності? І не пробуйте цим фарбуватися. Я Вам зараз свою косметику принесу. Я – на хвильку!
Ганнуся вистрибнула з хати, а пані Люба, спітнівши від несподіваної брехні, присіла на ослінчик.
Який сором. Безліч разів на день вона повторює на уроках дітям: брехати – погано, брехати – означає бути слабким, боятися себе… А тут сама туди ж. Та як вона може розповісти, куди насправді йде? Та й з ким? З водієм маршрутки, якого ледь знає? І що це її вкусило?
Поверталася днями пізно з роботи – засиділася за учнівськими зошитами. Вже темніло. Вагалася, чи сідати у порожній автобус.
– Сідайте, паніко, не бійтеся, у мене вже кінець зміни. Ви – останній пасажир, – подав їй руку, люб’язно всміхнувся… Дорогою розговорилися… Про те, про се – про життя…
– Я раніше на заводі працював головним інженером. А як вся наша економіка разом з виробництвом пішла шкереберть, то опинився без роботи. І дружина мене тоді покинула – кому ж потрібне ярмо на коркошах? Знайшла собі якогось бізнесмена. Думав, опинюся на дні, та взяв себе в руки… Орендував автобус, і життя потекло далі, лишень трохи зміненим руслом… Сотні людей бачу щодня, спостерігаю за ними, хоч вони цього й не помічають, всі якісь стурбовані, нервові. Мало хто усміхається, скаже добре слово. Мало залишилося облич відкритих, як у Вас… Ви – дуже гарна жінка…
– Була, – вихопилося у Люби. – Була років п’ятнадцять тому, бо життя, погодьтеся, кожного з нас добряче вимотує…
– Неправда, життя нас шліфує, а краса – це не відсутність зморшок на обличчі, а те світло, яке випромінюється у нас з середини. А воно у Вас є…
…Здивовано дивилася пані Люба на чолов’ягу, який сидів за кермом заїждженого автобуса. Вперше за багато років почула щире і лагідне слово. Було враження, наче знає його вже сто років.
– А Ви – філософ, – зауважила жартома, а сама тим часом розглядала його сивий профіль, міцну поставу, великі руки… Як давно не торкалися її чоловічі руки. Просто не пестили її волосся, не дарували їй квітів, не підтримували, коли це було необхідно… Деколи їй здавалося, що вона вже й не жінка…
– А знаєте що? Давайте вип’ємо десь кави. У мене все одно кінець зміни. Чи Вас вдома хтось чекає? – На хвилю його погляд спохмурнів (найважливіше забув же ж спитати одразу).
– Та ні, я – вдова, а діти – студенти, повтікали з дому до міста. Та що їм тут робити у провінційному закапелку… Я їх розумію, тому й не відраджувала, – звідки взялася така відвертість перед чужим чоловіком, сама собі дивувалася.
– Пробачте, що зачепив за болюче… То як щодо кави?
…А потім була якась затишна кав’ярня з невідомою назвою, тепло від духмяного горнятка, відверті очі навпроти, поцілунок у руку на прощання і запрошення на нове побачення… За стільки останніх років пані Люба відчула, що комусь може й потрібна у цьому житті. Мільйон протиріч краяв їй серце – соромно ж бо у такому віці на побачення ходити. А як хтось побачить? А як зустріне ненароком когось з учнів? А як, не дай, Боже, хтось із рідні дізнається? А з іншого боку – вона ж самостійна, доросла жінка і самотня, цілком самотня.
– Пані Любо, я принесла вам косметику! Дозвольте, я допоможу вам зробити макіяж. – Ганнуся вже розклала на столі різнобарвні дорогі коробочки. – Це – рум’яна, це – тіні на повіки, це – пудра, дивіться, від «Крістіан Діор». Ми з Вас зробимо справжню красуню – королевою будете. А що вдягнете, ви вже подумали?
– У мене, Ганнусю, лише дві більш-менш пристойні сукні: одна чорна з білим комірцем, в якій Степана ховала – я її на всі робочі урочистості вдягаю, а друга – зелена. Не знаю вже, чи в неї втиснуся, давненько не вдягала – не було куди.
– Чорного нам не потрібно, а от зелена буде вигідно відтінювати колір ваших очей, – Ганнуся задоволено оглянула щойно нанесений макіяж. – Подивіться на себе в люстерко, пані Любо, яка ж ви гарна, просто красуня!
Та й справді, до Люби усміхалася у дзеркалі абсолютно інша жінка. Сіточку зморшок навколо очей вдало приховала пудра, легесенький рум’янець надавав свіжості, а приємний рожевий олівець зробив чіткими обриси рота. Це ж та, колишня Люба, п’ятнадцять років тому. Навіть пасма сивого волосся, що де-не-де просвічували крізь каштан, додавали витонченого шарму і вишуканості.
Всміхнулася сама до себе…
– Витягайте свою зелену сукню… Так… Непогано… – На хвилю Ганнуся замислилась… – Сюди б Вам личили світлі коралі. В мене є білі перлини. Зараз, я миттю…
…Дві жінки вдивлялися у дзеркало. Одна здивовано себе розглядала, ледь впізнаючи, а друга, молода, захоплено плескала в долоні, задоволена побаченим. Ще б пак! Поряд була розкішного вигляду дама середніх років у елегантній сукні пляшкового кольору з високо підібраною копичкою густого каштанового волосся, яке вигідно підкреслювало високу шию з низкою білосніжних перлин.
– Оце так, пані Любо! І Ви свою красу ховали від людей?! – Коли помер сусідчин чоловік, Ганнуся була ще дитиною, то й не могла пам’ятати її молодою. – Я гадаю, що там, куди ви йдете, буде просто фурор! Гарно вам побавитися!..
…Пані Люба залишилася сама. Ще раз глянула на себе в дзеркало. Ох, ті коралі… Згадала про їхнє зі Степаном весілля, коли стояла вже одягнена у білосніжну сукню – така неторкана, юна – і придивлялася до себе у дзеркалі. Розпашілий Степан увірвався у кімнату:
– Любочко, ледь не забув. Це тобі до вбрання дуже личитиме, – і витягнув низку білосніжного намиста нічим не гіршого за Ганнусине. Кропітно застібнув його на шиї і милувався: «Ти моя королівна».
…По його смерті Люба подарувала той весільний дарунок доньці з словами: «Я у нім брала шлюб і була у тім шлюбі щаслива. І тобі воно принесе щастя. Адже це пам’ять по татові».
Накрапував дощик. Люба накинула пальто і вийшла з дому. З неба цідило, немов крізь забите ситечко. І було незрозуміло, чи то ніяк не може скінчитися осінь, чи то ніяк не почнеться зима. Щільніше закутавшись у демісезонку, жіночка дріботіла бруківкою, і звук підборів відлунював на всю вулицю. Коралі пекли шию і, здавалось, викликали спогади молодості. Згадала чомусь, як вперше йшла на побачення – не йшла, а летіла, бо в студентські роки на побачення літають, мов на крилах. А її Степан – могутньої статури, мов велетень – стояв, переминаючись з ноги на ногу, і квіти, які він ретельно ховав за спиною, здавалися від цього ще більше зворушливими. І так само накрапував дощ, і вона, необережно послизнувшись, ледь не простяглася у нього перед очима. Розгубилась, звичайно. А потім обоє довго сміялися…
… І тут, наче блискавкою, різонуло у свідомості:
– Боженьку, що я роблю? Степанку, милий мій Степанку, куди я йду? Де це я зібралася? Яка то зла сила підбурила мене піти на цей крок? Та це ж справжнісінька зрада, а ти дивишся Звідти і мовчиш! – Вона вмить спинилася посеред дороги, немов укопана, підвела догори голову, неначе справді вірила, що побачить там свого Степана, який її пожурить не від злості, а швидше для порядку…
– От, нечиста сила поплутала, – докоряла собі і вже не поспішаючи, неначе і дощ – не дощ, почимчикувала зовсім в іншому напрямку. – Захотілося тобі ласки, тепла захотілося? Чи замало ти мала ласки від свого Степана? Хтось за все життя стільки її не отримав, як ти за недовгі роки спільного родинного життя. Треба лишень розділити ласку на рівні шматочки, і щоб вистачило до кінця життя. А він, такий рідний, прийде серед ночі, приголубить, полюбується і полетить собі спокійно далі…
Так роздумуючи, брела безлюдною набережною, навіть не розкривши парасольки, і здавалося їй дивним, що так недавно могла бодай мить, якусь хвилю думати про когось іншого, зовсім їй чужого. Зовсім чужою їй тепер видавалась і та жінка в зеленій сукні і у чужих коралях, яку вона нещодавно розглядала у дзеркалі. Це була несправжня Люба, вірна і принципова. Це був якийсь безликий її двійник.
