Все було, як завжди. Люди міцно трималися землі, шанували закони гравітації, і ніщо не могло їх похитнути у власній правоті. Ще один день, подібний до десятків і сотень інших, згасав у променях призахідненого сонця.
Тільки маленька дівчинка з ледь жевріючими бантами на русявих кісках все озиралася, сподіваючись бодай ще раз побачити незвичайного велетенського птаха, який прилітав за нею і зник у небі так і не помітивши її…
– Нічого, я виросту і ти обов’язково за мною повернешся. А як ні, я сама до тебе прилечу…
Вона ж бо вже знала, що у світі існує Диво.
Самотність
Вона мала дивну потребу постійно кудись йти. Неважливо куди, але тим самим відганяла від себе дурні думки і поганий настрій. Та й було сумно їй самій сидіти у цілковитій тиші і відраховувати час під клацання годинника, дивлячись у стелю. Особливо, як приходив той дивний стан, коли не притягує нічого вдома – не хочеться вмикати телевізор, ані щось робити-прибирати, готувати їжу, ні навіть писати. За вікном розгулялась хурделиця, але це не відлякувало, швидше – навпаки.
Найкраще гуляти у негоду, коли дощ періщить без перестану, чи сніг – непроглядною стіною. Головне – добре закутатись, щоб вітер не гуляв по кістках, а все інше дрібниці. Тому вона піддягнула під джинси теплі панчохи (в юності ніколи б на таке не зважилась), під светр – футболку, на панчохи – шкарпетки, і тільки так взулась у чоботи. «На капусту подібна», – подумала, – і стрімко вийшла з хати, щоб часом не передумати, не вернутися.
Мело без просвіту. «Як гарно, – подумала вона, не бачачи перед собою нічого навіть за півметра. – Єдине, що потрібно вирішити – куди йти. У мене повно друзів… Піду до Ганнусі», – вирішила вона, підняла комір, натягла шапку на самі вуха і розчинилася у пітьмі.
Від Ганнусі пахло борщем аж до першого поверху. «Добрі гості ходять вчасно», – подумала вона і настирно подзвонила у двері.
Ганнуся стала на порозі – вся така домашня, аж щеміло серце. У байковому халатику, з підібраним до гори волоссячком, з масочкою на обличчі.
– Ой, золотенька, ти так несподівано… А чому ж не зателефонувала?… Я би хоч Сашка попередила… Він щойно повернувся з відрядження… Змучений такий, нервовий… Може, іншим разом посидимо-потеревенимо?
– Гаразд… Все нормально… Іншим разом…
… Помалу відраховувала кожну сходинку вниз. Йти не хотілося – запах борщу, домашній затишок і навіть змучений після відрядження Сашко у домашніх капцях перед телевізором притягували її, як магнітом, до себе. Додому повертатися не хотілося.
– Є ідея! Провідаю-но я свою стареньку вчительку музики. От вона зрадіє! Живе ж поряд. Та й самотньо – жодні Сашки нам не заважатимуть. А погрітися, попити чаю і погомоніти про те, про се – що може бути кращого?! – І вона, знову піднявши високо комір і затягнувшись під шапку, мов слимак під мушлю, попрямувала до вчительки. Двері відчинила якась незнайома жінка, мовляв, чого Вам треба?
– А Ганна Іванівна вдома?
– Ким же Ви їй будете? Невже рідня якась нарешті зголосилася?
Незнайома жінка відверто недоброзичливо прошивала її наскрізь поглядом.
– Та ні, я її колишня учениця… Вона вчила мене грати на фортепіано… І вивчила… – Від розгубленості це пролунало так безглуздо, що у незнайомої жінки сповзли на ніс окуляри.
– То Ви не знаєте, що Ганна Іванівна вже другий місяць не встає, лежить без пам’яті? І якби не сусіди, то вже б давно померла. Бо коли біда, то рідню як водою змиває, а як житло по смерті ділити – злетиться тут ціле кубло. Голову даю на відсіч!
– Я їй не родичка, – ще раз сказала чомусь вона. Постояла, подумала, зніяковіла, розгубилася:
– Ну, добре. Як одужає, передавайте привіт… – Вже гіршого і незграбнішого важко було вигадати. І незнайома жінка, зовсім знявши окуляри, які сповзли від здивування на самий кінчик носа, зачинила двері, так до кінця і не збагнувши, навіщо Ганні Іванівні, яка лежить при смерті, отой привіт.
– От дурепа… Передавайте їй привіт… Як тільки могла таке бовкнути? – картаючи себе, вона розгублено вийшла на вулицю… – І куди ж далі?..
Може, до Шурика зайти?.. Далеченько, правда, але, принаймні, безпрограшно. Шурик завжди вдома, за своїм комп’ютером. Він сам жартує, що комп’ютер йому за жінку, за друзів і за дітей разом узятих. І з дому майже не виходить – такий собі таємний комп’ютерний маніяк, якому окрім власної роботи нічого не потрібно. Він, правда, почне одразу «пригружати» якимись новими програмами, але, загалом, він – непоганий хлопець… Не завадило б зайти до крамниці чогось смачненького купити – Шурик буде радий. Він часом забуває їсти протягом кількох днів, а брудні тарелі з рештками місячної давності наїдків проростають цвіллю у всіх куточках квартири…
Вона зайшла до вечірки, купила тістечок, пляшку вина і знову ринула у хуртовину, у другий кінець міста… Шурик відчинив двері якийсь збентежений і не такий як завжди. Скельця його окулярів (завдяки ним його і прозвали Шуриком) спітніли і якось дивно вилискували, а на обличчі застигла розгублена посмішка. Капці на босу ногу, волосся врізнобіч, нашвидко і криво застібнута сорочка…
Замість звичного: «Привіт, друзяко, ти як завжди, вчасно…» Шурик почав якимись дивними жестами показувати вглиб кімнати.
– Шурик, що з тобою? Ти часом, не захворів? – Тут уже настав її час дивуватися. – Я принесла тобі тістечок. На ось, візьми. І вино.
Шурик механічно взяв паперовий згорток, спітнілу від перепаду температури пляшку і, нарешті, вичавив з себе пошепки кілька слів:
– Ти розумієш, тут така справа… Я не сам…
Це її добряче розсмішило – ніколи в житті вона не думала, що Шурик є особою чоловічої статі і в його житті можуть бути присутні жінки у прямому розумінні цього слова. Шурик був приятелем для всіх – як для дівчат, так і для хлопців однаково. Та щоб таке!?
– Ну, Шурик, ти даєш! Підняв ти мені настрій… Щасти тобі! – І вона вже бігла вниз, перескакувала через сходинки і, сміючись, уявляла, що то за принцеса могла до нього прийти на побачення.
… Снігом на вулиці замело так, що вже не розгледіти було, де дорога, а де тротуар – весь білий світ замело.
– От так ситуація! – подумала вона. – І це у місті, де пройшло все її життя, звідки вона, власне, ніколи і нікуди не виїжджала, де кожен пес дивився на неї, як на близьку знайому, а, йдучи вдень вулицею, тільки-но встигала повертати голову ліворуч-праворуч: «Добрий день!.. Привіт!.. Як ся маєш?.. Давно не бачились… О, яка зустріч!!!»
Намагалась телефонувати ще комусь з друзів. Але телефон заліплювало снігом, і, підозрюючи, що від вологи він взагалі перестане працювати, сховала його назад під пальто.
До мами зайти, чи що?.. Туди їй не хотілося. Спільної мови вони не знаходили ніколи, а вислуховувати в черговий раз якісь нові, цілком не потрібні їй рецепти страв, а врешті-решт почути вже відоме резюме: «Яка ти в мене «непутяща»! Всі люди як люди, а ти казна – що!» – не хотілося. Але дуже хотілося гарячого чаю і хоч трохи тепла. Отже вибору не було. І вона пішла до мами. Головне, вчасно налаштуватись на жандармський допит.
– А що це ти так несподівано? – обстріл почався.
– Так, хотіла зробити приємність…
– А чому це ти така мокра?
– Та ж на вулиці сніг паде…
– Та хто ж у таку погоду по вулиці ходить?
– Я…
– Ти щось пила, чи що?! Маю на увазі алкоголь.
– Ні.
– Дивна ти якась…
– Просто змучена…
– Ану дихни…
– Будь ласка…
– Добре. То що сталося?
– Та ж нічого, хотіла пройтися…
– У тебе, мабуть, якісь неприємності?
– Ні, у мене все гаразд…
– Не віриться якось… Ти знаєш, я тут вичитала рецепт нового дієтичного салатику…
– Я піду…
– Як?!
– Так…
Вона пішла… Підняла високо комір, натягнула на лоб мокру шапку, втерла сльозу, яка звідкись з’явилася поки спускалася сходами вниз, і пішла…
Йшла через двір, у якому виросла… І тут несподівано їй пригадалося дитинство… Адже вона так само, як тепер, втікала з хати, і готова була йти куди завгодно, аби тільки йти. Вона пригадала себе у смішному картатому пальтечку і як стояла у «трубі» (так називали масив багатоповерхівок, побудованих квадратом, у середині якого утворювався замкнутий простір, схожий на трубу. У тих «трубах» облаштовували дитячі майданчики) і кликала гуляти всіх своїх приятельок по-черзі – від першого до дев’ятого поверху:
