Що може бути благороднішим і досконалішим за таке життєве самовираження? Колись, багато років тому, пізнавши, що таке перше кохання, Вона, розчарована, обманута і душевно виснажена, сиділа вдома на кухні і з жахом слухала цинічні материні повчання, які та почерпнула із власного досвіду і, ставши цілковитим сухарем, намагалася приживити їх доньці:

– Чоловікам ніколи не вір – це має бути твоє єдине і незмінне кредо на ціле життя. Всі вони падлюки, і чекати від них щирості – це означає приректи себе на довічну муку. Все, що показують у фільмах, – цілковита брехня, абсолютно несумісна з реальністю, створена, знову ж, чоловіками, аби запудрити мильними операми мізки таким дурним і недосвідченим дівчиськам, як ти…

А Надя в ту хвилину ладна була стіни гризти, кричати на весь світ, піти добровольцем у Косово, постригтися у черниці – все, що завгодно, тільки б не чути цього, тільки б не змиритися з такою вишуканою безжалісною зрадою. Вона не вміла прощати. І тому майбутнє її визначилось раз і назавжди. Скільки б разів після того хто-небудь не залицявся, далі легкого флірту справа не доходила – та зневіра до чоловічої статі залишалася у ній надовго.

– А ти знаєш, що ми з тобою вже зустрічалися колись давно? – не втрималася Вона якось, зізнаючись таки юнакові.

– У минулому житті? – сміявся Він.

– Пам’ятаєш – осінь, дощ, безлюдна вулиця, самотня постать шлапає просто по калюжах і без парасольки…

– Так це була ти?! Отже, доля хотіла нас звести ще раніше?! – і Він цілував її, цілував до нестями…

А деколи вони насміхалися над різницею у віці.

– Уявляєш, – казала Вона, – коли ми ходили до школи, я реально могла бути твоєю піонервожатою. Або ще гірше, несла тебе на першому дзвінку, як десятикласники зазвичай носять першачків, і ти, відчайдушно калатаючи у той дзвоник, віддавлював мені пухнастими сідничками плече? Ха-ха…

– Нічого, я віддячу тобі за це, – сміявся Він. – Зате я носитиму тебе тепер на руках ціле життя.

І вони були обоє щасливі…

… Надя прийшла до кав’ярні на побачення (свої зустрічі вони намагалися робити якомога романтичнішими), коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий.

– Алло, – почула вона у слухавці і якось миттєво зблідла. Це було її Давнє. Це був її Біль. Це було її Минуле. Колись за його дзвінок вона ладна була віддати усе на світі, а зараз Вона оціпеніла.

– Я слухаю, – голос її лунав сухо і офіційно, наче Вона не впізнавала співбесідника.

– Надю, це я, ти не впізнала мене? Це я, твій наймиліший, найкоханіший, найрідніший. Я пам’ятаю всі до останнього епітети, якими ти мене нагороджувала… Надю, невже ти про все забула?! – Телефон фонило відчаєм і розгубленістю.

– А ти хотів, аби я несла спогад про нещасливе кохання, як прапор на першотравневому параді? Все у минулому і не варто чогось чекати…

– Ні, Надю, ні! Це не так! Не можу я без тебе! Нічого мені не вдається без тебе! Я знаю, що дуже тебе образив, але зрозумів це занадто пізно… Я хочу тебе бачити, хочу з тобою говорити, хочу тебе відчувати, як раніше. Мені дуже самотньо, Надю…

– А чому ти не спитаєш, як я маюся, як склалося моє життя? – Тут прокинулась від оціпеніння Надіїна уїдливість на межі з цинізмом, що, мов велика мудра змія, дрімала у ній з того часу, як вони розлучилися. – Так от, у мене все гаразд, у мене навіть краще, ніж гаразд. Я зустріла, нарешті, свою долю, може, трохи запізно, але я цього заслужила. Принаймні, більш за все я навчилася цінувати щирість, відвертість, безкомпромісність, саме те, чого тобі так бракувало. У мене є кохана людина і нам занадто добре вдвох, щоб ворушити минуле. І я дуже тішуся з того, що не стала черствою каменюкою, як мені здавалося роками, а здатна таки відчувати, кохати, страждати… Ти не зумів убити в мені жінку…

… День починався, як завжди. Нічим не відрізнявся від інших. Надя прокинулась ранесенько, о шостій, звичайним рухом потягувалась у ліжку: не хочеться, а доведеться вставати… Потрапила ногами у тепленькі капці, почовгала у ванну, мимохідь, заглянувши у дзеркало, подумала, що добре би зробити зволожуючу маску, бо виглядає трохи втомлено… Останнім часом на роботі аврал, додому повертається пізно, вже кілька днів Його навіть не забирала до себе, мріючи лишень доповзти до ліжка. Щось трохи млоїло її попід серцем, бо й Він особливої ініціативи не проявляв, мотивуючи, що вдома хвора мама, а ще стільки замовлень…

Надя звикла до думки, що вони належать одне одному, і була цілком спокійна, адже кохання не може акумулюватися щоразу у бурхливих проявах, достатньо, що від Його присутності їй стає тепло і затишно на душі. «Чомусь Він ніколи не кличе мене до себе, – майнуло у думці, – а як мама його хворіє, то випадало б знайти все ж таки вільну хвилинку і навідати її, бодай, як шеф, що піклується про позаробоче життя своїх підлеглих. Мабуть, Він просто соромиться скромності їхнього існування». І вона, таким чином себе заспокоївши, звично збиралася на роботу, плануючи подумки день.

Приїхала на роботу першою – любила раненько, поки нікого нема, відчинити свої володіння, зварити собі каву ще до приходу секретарки, розкласти папери на столі, поки не почалася загальна метушня, – тобто, поґаздувати. Підлеглі не дуже любили цю її звичку, але доводилося змиритися. Так вона мала час побути з собою наодинці.

– Пора якось легалізувати наші стосунки, – роздумувала вона собі. – Скільки бавитись у схованки, все одно рано чи пізно всі дізнаються про те, що між нами відбувається. Та й що в цьому поганого – перемиють, звичайно, всі кісточки, проберуть нашу різницю у соціальному статусі, потім у віковому, потім позаздрять трохи, що от, мовляв, шефиня підчепила собі хлопчика неопереного і бавиться, а потім заспокояться… Не можу ж я постійно Його по закапелках після роботи вичікувати, щоб ніхто не бачив…

Тим часом офіс наповнювався людьми, як вулик… Грюкання дверей, запах кави, яку вранці варила «нон-стоп» захекана ще з автобуса секретарка, якісь папери, якісь підписи – все це вмить відволікло Надю від роздумів.

… Черговий стук у двері, секретарка заглядає до кабінету (от зателепане дівчисько, коли я вже навчу її одягатися відповідно до роботи).

– Надіє Григорівно, – потирає ногу об ногу, самій, вочевидь, незручно за довжину своєї спідниці, – телефонував щойно наш молодий спеціаліст (хихоче, бо повсякчас викручує перед ним оченята – молоде, дурне)… Сьогодні на роботу прийти не зможе, у нього дружина вночі народила… Дівчинку…

… На вулиці накрапав дощ. Було огидно і волого… «Якась нескінченна осінь, швидше би вже випав сніг і приховав під собою весь цей бруд і багнюку, – думала Надя. – Швидше би вже зима, щоб притрусила незайманою білизною все, що на серці, у пам’яті, у житті… Десь я вже це бачила… Може, до мами зайти?…»

Вона знову забула взяти парасольку…

Ганна сиділа у напівпорожній кав’ярні, навпроти – її найближча подруга, поряд бавився маленький син. Сторонній глядач ніколи б не здогадався, що тут щойно сталася життєва драма…

– Навіщо вона це сказала? Навіщо зізналася? Навіщо?!! І саме тепер, коли пройшло вже три роки? Адже могла зовсім нічого не говорити, адже ж зуміла з цим прожити стільки часу… – Ганна втретє намагалась підпалити цигарку, та їй це не вдавалося – тремтіли руки. Вона до кінця не могла повірити і усвідомити, що все щойно почуте – правда, а не вигадана історія, недотепний і грубий жарт найближчої приятельки. Вона почула про зраду, зраду власного чоловіка з нею, чи не найближчою людиною у світі, якій звіряла все-все – хвилювання, тривоги, радощі – протягом багатьох років.

Навіщо вона про це розповіла? Не було ні трагічної сцени у відповідь, ні ляпаса, ні гучної промови, мовляв: «Ах ти, сука, та як ти могла? Я ходила вагітна, а ти?!» Нічого цього не було, лишень загальне отупіння і слабкість у кінцівках, і нестерпний біль попід серцем…

Хотілось встати, як глухоніма, піти звідси і шубовснути у річку. Звичайно, вона цього не зробить – росте ж син. На кого б вона його залишила, а особливо тепер…