Перед очима пробігала вся їхня багаторічна дружба, починаючи зі школи і крізь всі життєві перипетії. Вчилися в одному класі. Виростали в різних умовах. Ганна – в теплій інтелігентній родині, у відносному достатку і спокої. Василина ж (у школі її звали Васька) – у багатодітній сім’ї, де крім своїх п’яти дітей ще було двоє прийомних (від якихось родичів з села). Батько – колишній військовий на пенсії, мама – інвалід, яка у свій час, ледве подолавши чотири шкільні класи, вимушено запряглася у важке ярмо здобування копійчини, час від часу вагітніла і тим самим збільшувала кількість голодних ротів у родині та сивого волосся на голові. Ганні дуже шкода було Василинину маму, особливо коли спостерігала, як та перебирає обрубками пальців (виробнича травма) в’язальні спиці чи гачок (дітей бо треба у щось вбирати), чи просила засилити нитку у голку, щоб знову залатати подерті шкарпетки. Незважаючи на свою «темність», вона була дуже доброю, весь час молилась і часто плакала. Васька чомусь соромилась своєї мами і просила, щоб та не приходила на батьківські збори до школи. На 8 Березня Ганна завжди приносила їй квіти, і вона знову плакала, тільки вже від радості.
Ганна відчувала свій обов’язок додати Васьці домашнього тепла. Саме тому кожного разу, виходячи зі школи, мимохідь, начебто, пропонувала: «Чого тобі додому йти? Все одно нам пізніше разом у художку (обоє малювали). У мене перекусимо і підемо…» Бо тоді напевне знала, що Васька не залишиться голодною. І це вже настільки стало звичкою, що звечора Ганнина мама, готуючи на завтра щось смачненьке, попереджала: «У холодильнику на верхній полиці – обід, розігрієш. Там на тебе і на Ваську». І Ганна була вдячна мамі, що та розуміла її з півслова.
Дівчата здружилися так, що не могли одна без одної жити. У кожної були на те свої причини. Ганна не відчувала близькості зі своєю сестрою, може, завдяки віковій різниці, а може тому, що були дуже різними. А у Василини дім був завжди, як вулик, у якому ніхто ні на кого уваги не звертав, а їй там бувало дуже самотньо.
Так чи інакше, дівчата, розлучаючись, не могли дочекатися ранку, щоб знову зустрітися. Сиділи за однією партою, разом йшли до школи, разом слухали Тото Котуньо, таємно від батьків читали Гі Де Мопассана, разом вчили уроки, разом відвідували «художку», разом мчалися увечері на корти… Дорогою частенько мріяли, як виростуть, побудують поряд будинки і ходитимуть кожного дня одна до одної в гості, а їхні діти пересватаються, і вони стануть ріднею… Це була та реальна фантазія, що могла їх поєднати назавжди.
Та життя склалося інакше. Закінчивши школу, Ганна поїхала у велике місто, а Васька (крім подруги вже ніхто її так не називав – виросла ж бо) залишилася у домашньому вулику. І єдине, що вона вигадала, аби якнайшвидше звідтіля втекти – це вийти заміж.
Вони писали одна одній листи – кожна про своє. Ганна повідомляла про столичне життя, про навчання – важке, але цікаве, про нових приятельок – сусідок по гуртожитку, про великі кінотеатри і нові фільми, про хлопців, які за нею увивалися, про те, як несподівано відкрила для себе Булгакова і Зюскінда, про КВНівські змагання з командою «Петербург», під час яких серед суперників випадково зустріла земляка…А Василина писала, що народила дівчинку, що нарешті винайняли квартиру, про чоловіка – тирана, про те, що наразі нічого не читає, бо немає часу, про те, як важко з маленькою дитиною на руках вчитися на вечірньому, коли приходиш на пари перед годуванням, а в тебе сукенка мокра від молока, і забуваєш, чого туди прийшла…
Ганна щиро шкодувала приятельку, але вже не могла опікувати, як колись, – їх розділяла майже тисяча кілометрів. Частенько вечорами думала про неї, адже за весь час такої близької подруги, як Васька, у неї не було. І берегла малюнок, який та їй подарувала у день розлуки. А Васька берегла той, який подарувала їй Ганна (сумний пейзаж моря з човником удалині, написаний олією). Єдиний твір, що зберігся по семирічному навчанні у художній школі.
Вони домовились зберігати малюнки до кінця життя на знак щирої дружби.
Коли Ганна повернулась з навчання додому, Василина вже водила за руку гарнесеньку донечку і, здавалося, мала бути від цього безмежно щасливою. Але радості на її обличчі Ганна не побачила, тільки сумні очі змученої жінки, яка не може виплутатись із власних негараздів. А ще притаєну, але видиму заздрість. Мовляв, тобі добре, подруженько, ти все зробила так, як треба, так, як «книжка пише» – і вивчилася, і заміж вийдеш, і дитину народиш, коли тобі треба буде… У тебе все за планом.
– Ну, що ти, дурненька, – говорила їй Ганнуся. – Ну хіба може життя йти за якимось планом? Це як кому карта ляже. І у тебе все буде добре. То все шкереберть пішло, бо мене поряд не було, а тепер я приїхала, і все стане на свої місця. Та й подивися, яке у тебе диво виросло. Якби мені таку донечку, я була б найщасливішою людиною на світі…
А Василина слухала і не розуміла, як можна бути щасливою, коли приходиш додому, а там суцільні «прапори» через усю хату з випраних колготок та дитячих суконь, які не встигають висихати, як їх уже знову треба прати; сварливий чоловік, який постійно вимагає до себе уваги і поваги (бо ж він – годувальник родини) і від якого нудило ще до весілля, а після – удвічі більше. Намагалася кудись втекти, нема куди, приходила до мами, а та починала плакати і на відчайдушне: «Мамо, що робити? Як жити далі?» – чула одне: «Йди до церкви! Єдиний, хто тобі допоможе – Господь! Більше сподіватися ні на кого…»
А тепер ще й Ганна, як сіль на рану, – столична, квітуча, незалежна!.. Навіщо вона повернулась у цю діру? Щоб поглумитися, дратувати своєю успішністю і, як більмо в оці, стояти вічним докором, мовляв, людина сама будує своє майбутнє…
Ганна помічала в очах недобрий вогник – те, чого раніше не було. Вона не могла до кінця збагнути, що це. Заздрість? Важко було повірити. І не вірила. Та ні, це просто образа за безталанну молодість. Але життя таке безмежне і багатогранне, і людина завжди владна у ньому щось змінити, потрібно лишень дуже захотіти. А Василина зможе, обов’язково зможе!
І, як завжди, щоранку перед роботою, Ганна забігала до подруги і, намагаючись підняти їй настрій, жартувала: «Сніданок замовляли? Ось вам кава, тістечка і свіжа преса на десерт». І вивалювала на стіл все, що донедавна наповнювало черево її хатнього холодильника. Цьомала донечку і мчала далі. Вона любила Ваську і Васьчину дитину теж.
Минав час. Відгуляли Ганнине весілля. Але це не віддалило подруг, як побоювались, а навпаки. Тепер у них була спільна тема – поплакатись одна одній на чоловіків. Усі вечірки, всі вихідні, всі відпустки відбували разом. Тішилися, коли довелося поїхати на море виховательками, супроводжуючи дітей працівників фірми, в якій працювала Ганна. Збулася їх дитяча мрія – цілодобово бути разом, наче дві сестри. І не лякала навіть відповідальність за двадцять чужих дітей. Знали, що впораються. А наговорилися, а нараділися! Обоє ловили себе на думці, що ніколи в житті не могли б розповісти власним чоловікам те, що одна одній. Та де там! Хіба може особа чоловічої статі зробити глибокий психологічний аналіз жіночої сутності? Найбільше – зробить вигляд, що уважно слухає, і, начебто, розуміє, а насправді за хвилю навіть не згадає, про що йшлося, або ще найгірше – використає почуте на свою користь та ще й насміхатиметься. І в сотий раз пожалкуєш за свою відвертість…
Ні, ніколи взаємини між чоловіком і жінкою не можуть бути такими довірливими, як між особами однієї статі.
Василина особливо потребувала співбесідника – стосунки в її сім’ї ставали дедалі напруженішими. Чоловік, який і спочатку не вирізнявся особливою люб’язністю, ставав дедалі черствішим і нестерпнішим. Коли щось йому в черговий раз не вдавалося, приходив додому напідпитку і його брудну лайку слухав весь дев’ятиповерховий під’їзд. Василина терпіла. Терпіла і мовчала. Бо знала: як буде огризатися, то може опинитися на вулиці разом з маленькою донькою. Адже за час спільної мороки той встиг таки отримати таку-сяку, але власну квартиру. І так, зціпивши зуби, вона животіла. А коли вже зовсім нестерпно ставало, тікала до Ганни, яка могла годинами слухати про «марність людського існування».
