Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Зміст цього листа кинув Елізабет у таке сум'яття почуттів, у якому важко було розібрати: де задоволення, а де — біль. Бо справдилися — попри всю їхню неймовірність — ті невиразні та сумнівні здогадки, що були породжені її незнанням про заходи, котрих ужив містер Дарсі для прискорення шлюбу її сестри! Досі Елізабет про ці здогадки й думати боялася, бо вважала вчинок містера Дарсі виявом доброти надто великої, щоби бути ймовірним, але водночас боялася вона і того, що вони виявляться правдивими, бо з болісною чіткістю усвідомлювала всю серйозність можливих обов'язків. Він навмисне поїхав до Лондона, щоб там їх розшукати, взяв на себе весь тягар та все приниження, пов'язані з такими пошуками, під час яких довелось умовляти жінку, котрою він, напевне, гидує і котру він зневажає; під час яких він змушений був доволі часто зустрічатися з чоловіком, котрого він завжди прагнув уникати і вимовляти саме ім'я якого для нього було бридко; він змушений був із цією людиною розмовляти, переконувати її і, зрештою, підкупати. І зробив він усе це для дівчини, котру не міг ні любити, ні поважати. Серце потихеньку підказувало Елізабет, що зробив він усе це заради неї. Але ця надія швидко зникла під впливом інших міркувань, і невдовзі вона відчула, що ніякого марнославства не вистачить їй, щоб вважати, наче його любов до неї — до жінки, яка ним знехтувала, — зможе подолати таке природне для нього почуття, як відраза до родичання з Вікхемом. Містер Дарсі — свояк Вікхема! Всяка порядна людина нічого, крім огиди, до такого родича не відчуватиме! Так, містер Дарсі дійсно зробив для них багато. Настільки багато, що їй навіть соромно було про це думати. Але ж він навів і підстави для такого втручання, віра у вагомість яких не потребувала польоту фантазії. Цілком резонним було припустити, що містер Дарсі почувався винним; до того ж він був щедрим і мав кошти, щоб таку щедрість виявляти; і хоча Елізабет не ставила себе на перше місце серед мотивів його вчинку, все ж вона вважала цілком можливим, що якісь залишки симпатії до неї могли посприяти йому в його спробах залагодити справу, від якої значним чином залежав мир у її душі. Їй було боляче, дуже боляче усвідомлювати, що тепер вони в боргу перед людиною, котра не може сподіватися, що їй цей борг коли-небудь повернуть. Вони завдячували йому тим, що він повернув їм Лідію, відновив її репутацію, вони завдячували йому всім! Боже! Як гірко шкодувала тепер вона за кожне спонукане нею злостиве почуття до нього, за кожне своє в'їдливе зауваження в його бік! За себе їй тепер було соромно, за нього ж вона відчувала гордість. Вона гордилася ним, бо він у справі, де йшлося про співчуття і честь, виявив свої найкращі якості. Знову і знову перечитувала Елізабет компліменти тітоньки на його адресу; здавалося, що їх замало, та все одно їй було приємно. Вона навіть відчула задоволення — хоча і змішане з жалем, — коли подумала про непохитну переконаність тітки та дядька в існуванні симпатії й довіри між нею та містером Дарсі.

Від лавки, що вона на ній сиділа, і від цих думок її відірвали чиїсь кроки — хтось до неї наближавсь; і перш ніж вона встигла звернути на іншу стежку, її перейняв Вікхем.

— Чи не перервав я вашу усамітнену прогулянку, шановна своячко? — сказав він, підходячи до неї.

— Звичайно ж, перервали, — відповіла Елізабет, посміхнувшись, — але це не означає, що це втручання обов'язково є небажаним.

— Було б шкода, якби це дійсно було так. Ми з вами завжди були добрими друзями, а тепер ми навіть більше, ніж друзі.

– І то так. А інші теж вийшли прогулятися?

— Не знаю. Місіс Беннет і Лідія поїхали в кареті до Меритона. А знаєте, моя шановна своячко, від наших дядечка та тітоньки я дізнався, що вам випала честь побувати в Пемберлі.

Елізабет відповіла ствердно.

— Я вам майже заздрю, однак для мене це було б занадто, інакше я обов'язково заїхав би туди по дорозі до Ньюкасла. Гадаю, ви бачили стару економку? Сердега Рейнольдс, вона мене завжди так любила. Та, мабуть, про мене вона вам нічого не сказала.

— Ні, сказала.

– І що ж вона сказала?

— Сказала, що ви подалися до армії, і побоювалася, що… що справи ваші не надто добрі. Ви ж знаєте — на такій великій відстані все якимось чином виглядає інакшим, ніж воно є насправді.

— Та отож, — відповів Вікхем і прикусив губу.

Елізабет сподівалася, що змусила його замовкнути, але незабаром він заговорив знову:

— Я дуже здивувався, коли минулого місяця побачив у Лондоні Дарсі. Ми випадково зустрічалися кілька разів. Цікаво — що він там робив?

— Мабуть, готувався до свого шлюбу з міс де Бург, — відповіла Елізабет. — Не інакше, як трапилося щось дуже важливе, якщо він приїхав до міста в цю пору року.

— Безперечно. Ви бачили його, коли були в Лембтоні? Якщо я правильно зрозумів Гардінерів, то бачили.

— Так, і він познайомив нас зі своєю сестрою.

– І вона вам сподобалася?

— Дуже сподобалася.

— Я теж чув, що за останні рік-два вона стала набагато кращою. Коли я востаннє її бачив, вона не подавала якихось особливих надій. Я дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюся, що їй пощастить у житті.

— Я теж такої думки, тому що вона вже пережила найважчий — підлітковий — період.

— А ви не проїздили село Кімптон?

— Щось не пригадую.

— Я сказав про це село тому, що це і є та парафія, яку я мав отримати. Напрочуд гарне місце! І пасторат там прекрасний! Він задовольнив би мене у всіх відношеннях.

— А вам би сподобалося виголошувати проповіді?

— Ще й як! Я ставився б до цього як до частини своїх обов'язків, швидко призвичаївся б, і це б мене зовсім не обтяжувало. Звичайно — жалкувати не слід, але це було б саме те, що мені потрібно! Спокій і відлюдність такого життя прекрасно відповідали б моїм уявленням про щастя! Але цьому не судилося бути. Ви не чули — Дарсі нічого не говорив про ці обставини, коли ви були в Кенті?

— Я чула, причому від особи, котрій можна довіряти не менше, ніж містеру Дарсі, що парафія мала вам дістатися лише при виконанні певних умов і залежно від волі нинішнього хазяїна.

— Ага, значить, ви чули! Так, щось подібне в заповіті було — я про це відразу вам сказав, ви ж пам'ятаєте.

— А ще я чула, що був час, коли виголошення промов не здавалося вам такою привабливою справою, як зараз, і що ви навіть заявили про своє рішення не приймати духовного сану і натомість стали вимагати відповідної компенсації.

— Значить, ви і про це знаєте! Що ж, тут теж є певна частка істини. Пам'ятаєте, що я казав вам із цього приводу, коли ми з вами вперше про це говорили?

На цей час вони вже встигли підійти майже до дверей будинку, бо Елізабет, намагаючись позбутися Вікхема, рухалася швидко; не бажаючи — заради своєї сестри — дратувати його, вона тільки й сказала, посміхаючись, у відповідь:

— Та годі вам, містере Вікхем; ми ж з вами свояки! Давайте не будемо сваритися через минуле. Сподіваюся, що в майбутньому наші думки збігатимуться.

Елізабет подала руку; Вікхем поцілував її із завзятою галантністю, хоча був украй ошелешений і не знав, що робити, і вони увійшли до будинку.

Розділ LIII

Містер Вікхем настільки вдовольнився цією розмовою, що більше ніколи не наважувався сам і не спонукав свою шановну своячку порушувати тему, котра під час неї обговорювалась; а Елізабет вдовольнилася тим, що сказала достатньо для того, щоб змусити його замовкнути.

Незабаром настав день, коли Вікхем та Лідія мали поїхати; місіс Беннет довелося змиритися з розлукою, котра, з огляду на те, що містер Беннет не погодився з її пропозицією їхати всім до Ньюкасла, мала тривати не менше року.

— Ой, Лідонько! І коли ж ми знову з тобою побачимося? — рюмсала вона.

— О Господи, не знаю! Мабуть, не раніше ніж через два-три роки.

— Ти ж пиши якомога частіше, серденько.

— Обов'язково. Але ж ти знаєш — одруженим жінкам писати ніколи. Нехай сестри мені пишуть. Їм усе одно більше нічого буде робити.

72
{"b":"211635","o":1}