— Гадаю, що ніяка справа не змусила б мого друга їхати до міста саме в такий момент, якби не його небажання зустрітися тут із певним джентльменом.

Саме цю фразу Лідія вже не почула, зате її почула Елізабет, і оскільки почуте переконало її, що Дарсі таки дійсно винуватий у відсутності містера Вікхема (хоча її перше припущення й не справдилося), то пережите нею несподіване розчарування настільки посилило антипатію до першого джентльмена, що її витримки ледь вистачило на ввічливе ставлення до його чемних розпитувань, з якими він до неї наблизився. Її уважність, поблажливість та терплячість щодо Дарсі були образою щодо Вікхема. Елізабет була рішуче налаштована проти будь-якої розмови з Дарсі й тому відвернулася, бо була в настрої такому поганому, що не змогла повністю його подолати навіть під час розмови з містером Бінглі, чия сліпа нерозбірливість почала дратувати її.

Та Елізабет не була створена для поганого настрою, і, хоча її власні сподівання на цей вечір були змарновані, це все одно не могло довго її пригнічувати. Тож виливши душу Шарлотті Лукас, яку вона не бачила тиждень, Елізабет незабаром змогла цілком невимушено переключитися на свого дивакуватого кузена і приділити йому свою увагу. Однак після перших двох танців поганий настрій повернувся до неї знову, бо це були не танці, а якісь тортури. Містер Коллінз, серйозний і незграбний, постійно вибачався замість того, щоб залицятися, часто рухався не туди, куди треба, цього не усвідомлюючи, викликаючи в неї всі ті почуття сорому і незадоволення, які тільки здатен викликати неприємний і невмілий кавалер. У момент, коли він нарешті її відпустив, вона відчула неймовірну радість і полегшення.

Потім Елізабет танцювала з одним із офіцерів і поліпшила свій настрій розмовою про Вікхема, з якої довідалася, що той був загальним улюбленцем. Після цього вона повернулася до Шарлотти Лукас, і якраз була зайнята розмовою з нею, коли до неї раптово звернувся містер Дарсі. Застукана зненацька його пропозицією потанцювати з ним, коли танці почнуться знову, Елізабет незчулася, як відповіла згодою. Він негайно пішов, їй же не залишилося нічого, крім докорів на власну адресу через брак здорового глузду та рішучості. Шарлотта намагалася заспокоїти її:

— Не переймайся! Ось побачиш — він дуже приємний.

— Боже борони! Саме цього я більше за все і боюсь! Уяви собі: визнати приємним того, кого тобі хочеться ненавидіти! Не треба бажати мені такої халепи.

Одначе коли танці відновились і Дарсі, наблизившись до Елізабет, запросив її, Шарлотта не втрималась і пошепки порадила їй не бути дурепою та не дозволяти своїй симпатії до Вікхема псувати стосунки з людиною, у сто разів за нього поважнішою. Елізабет нічого не відповіла і зайняла своє місце серед танцюючих, украй здивована тією легкістю, з якою вона повірила, що танцювати з містером Дарсі — то є велика честь; оточуючі мали при цьому не менш здивований вигляд. Якийсь час вони рухалися мовчки; Елізабет почало здаватися, що їхня мовчанка так і триватиме впродовж обох танців, тому вона вирішила не порушувати її. Але незабаром їй подумалося, що коли вона змусить свого партнера заговорити, то це стане для нього більшим покаранням, і тому зробила якесь побіжне зауваження стосовно танців. Він відповів і знову замовк. Після кількахвилинної паузи Елізабет звернулася до нього вдруге:

— Тепер ваша черга щось сказати, містере Дарсі. Я вже зробила зауваження стосовно танців, і тепер вам треба зробити якесь зауваження з приводу розмірів кімнати чи кількості пар.

Він усміхнувся і запевнив її, що скаже все, що вона забажає.

— От і прекрасно. Цієї відповіді поки що вистачить. Можливо, я потроху прийду до висновку, що приватні бали є набагато приємнішими за ті, котрі влаштовуються на громадських засадах. Але наразі давайте помовчимо.

— Значить, коли ви танцюєте, то розмовляєте, дотримуючись певних правил?

— Так, інколи. Треба ж хоч щось казати. Було б дивним не промовити ні слова цілісіньких півгодини. Однак для зручності декотрих розмову треба вести таким чином, аби співрозмовник не перенапружувався і говорив якомога менше.

— У цьому випадку ви керуєтеся власними почуттями чи вважаєте, що тішите мої?

– І те, і друге, — відповіла Елізабет грайливо, — бо завжди вбачала сильну схожість між способами нашого мислення. Ми обоє маємо відлюдькувату, небалакучу вдачу. Ми не любимо говорити, крім хіба що тих випадків, коли збираємося сказати щось таке, що ошелешить усіх присутніх і приказкою закарбується у пам'яті прийдешніх поколінь.

— Щось це не дуже схоже на вашу власну вдачу, — мовив Дарсі. — Наскільки це схоже на вдачу мою — судити не берусь. Особисто ви, напевне, думаєте, що намалювали достовірний портрет, чи не так?

— Я не можу судити про власні здібності.

Дарсі нічого не відповів, і вони мовчали, аж доки не почався другий танець. Тоді він запитав, чи часто вона із сестрами ходить до Меритона. Елізабет відповіла ствердно і, не в змозі перебороти спокусу, додала:

— Коли ви нещодавно зустріли нас там, ми саме знайомилися з одним молодим чоловіком.

Ефект від сказаного був миттєвим. Обличчя Дарсі набуло ще більш бундючного вигляду, але він не промовив ані слова; Елізабет же, докоряючи собі за власну нестриманість, побачила, що цю розмову краще не продовжувати. Нарешті Дарсі стримано заговорив:

— Містер Вікхем на щастя наділений настільки приємними манерами, що легко знаходить собі друзів. Чи зможе він так само легко забезпечити тривалість їхніх дружніх почуттів — то вже інша справа.

— Йому не пощастило втратити друга саме у вашій особі, — з притиском відповіла Елізабет, — до того ж таким чином, що від наслідків цієї втрати він страждатиме все життя.

У відповідь Дарсі лише промовчав; було видно, що він хоче змінити тему. В цей момент біля них вигулькнув сер Вільям Лукас. Він намагався пройти через низку танцюючих пар на інший бік кімнати, але, забачивши містера Дарсі, зупинився і дуже ввічливо вклонився, віддаючи належне його вмінню танцювати і його партнерці.

— Шановний добродію, я отримав надзвичайне задоволення. Нечасто доводиться бачити, щоб людина так гарно танцювала. Зразу видно, що ви належите до найвищих кіл суспільства. Однак мушу сказати, що ви маєте прекрасну партнерку, за яку не доводиться червоніти. Сподіваюся, що ще не раз матиму приємність спостерігати за тим, як ви танцюєте, особливо тоді, коли відбудеться одна приємна і бажана подія (при цьому сер Вільям промовисто поглянув на її сестру і містера Бінглі). Поздоровлення попливуть рікою! Але, містере Дарсі, благаю вас, не дозволяйте мені заважати вам. Ви ж не будете дякувати за те, що я відволікаю вас од захоплюючої бесіди з молодою особою, в чиїх іскристих очах я теж бачу докір.

Дарсі навряд чи почув останню частину цього звертання, але видно було, що натяк сера Вільяма стосовно його приятеля справив на нього сильне враження, і він із серйозним виглядом поглянув у бік Бінглі та Джейн, котрі танцювали разом. Однак він швидко отямився і сказав, звертаючись до своєї партнерки:

— Я забув, про що ми говорили, бо сер Вільям перебив нас.

— Здається, ми не розмовляли взагалі. Для свого втручання сер Вільям навряд чи знайшов би в цьому залі двох інших людей, які б мали сказати одне одному менше, ніж ми з вами. Ми вже намагалися поговорити на дві чи три теми, але безуспішно, тому я не уявляю, про що ми будемо говорити далі.

— А як ви ставитеся до книжок? — з усмішкою запитав Дарсі.

— До книжок? Ой, не треба про це. Я певна, що книжки ми читаємо зовсім різні й почуваємося при цьому зовсім по-різному.

— Шкода, що ви так вважаєте; але раз так, то нам, принаймні, не бракуватиме теми для розмови: ми зможемо порівняти наші розбіжні думки.

— Та ні — я не можу говорити про книжки під час балу, бо мої думки ввесь час зайняті чимось іншим.

— У таких випадках ви завжди переймаєтеся тим, що відбувається саме в цей момент, чи не так? — запитав Дарсі з виразом сумніву на обличчі.