Чотири години лежати iз заплющеними очима i слухати, як вiн сопе. Чотири години боятися поворухнутися, бо ж його не можна розбудити. Чотири години думати, лежачи на одному боцi…

Коли вiн прокинувся, то ненароком вiдтягнув простирадло з нiг малої. Вони були вкритi синцями.

- Що це? - звiв вiн здивований погляд. - Звiдки в тебе синяки? Де ти, дитино, так забилася?

Вона ж тiльки мовчала, час вiд часу глипаючи на нього…

Схоже, вiн уже зовсiм забув iсторiю з журналом. Але нiхто б йому не насмiлився її нагадати.

У цей час з роботи повернулася мати. Тiльки-но вона зайшла до спальнi, чоловiк здивовано її запитав:

- Чуєш, ти? А чому в нашої дитини такi ноги побитi?

Та теж потупила погляд. На дитину навiть не глянула…

- Ти чуєш мене? - вже напористiше озвався вiн.

- Чую.

- То чому не вiдповiдаєш?

- А ти що - сам не знаєш?

- Та чому я маю знати? Хто їхня матiр - ти чи я?

- Не знаю я чому!

- Ось така ти й мати! Мачуха! Зозуля! Тьху! Наплодила їх, а я маю годувати. Я прийшов з роботи стомлений, хочу спати, а повинен ще й за дiтьми дивитися. Спати їх укладати! Може, ще їм цицьку дати?!.

Вiдрядження було настiльки довгим, що вона вже не мала сили бiльше чекати. Сюрприз для Алоїза цiкавий та iнтригуючий. Навiть для неї самої. Цiлий день Нiнка пришиває до лiжка шкiрянi ремiнцi. Аж чотири - для рук i для нiг. Вона обписує тiло брудними фразами, проханнями й словами, якi вiн так любить вимовляти, а вона - чути.

Студенка-випускниця кохає його вмiння вичавлювати з її пiдсвiдомостi бруд, при тому залишаючи її цiлком переконаною у власнiй чистотi.

Вона чекає на нього вже третiй день. А останнiй - дається нестерпно важко.

- Рiдний, - телефонує Нiна йому всоте, - рiдний, ти де? Коли ти вже приїдеш? Коли?

- Не журися, кохана. Я - скоро. Ми вже вирушаємо.

«Чому вiн не приїхав ранiше? Адже була купа автобусiв», - думає чекальниця, але головною її думкою залишається сюрприз… Тому не дуже переймається автобусним сполученням.

Вона чекає НЕЙМОВIРНО довго… Вже одинадцята година. Нiна не хоче телефонувати ще раз, бо тодi Алоїз може щось запiдозрити i сюрприз не вдасться.

Але коли стрiлка перевалює за пiвнiч - вона не витримує… Їй так хочеться його здивувати!

- Зайчику, ну коли ти вже прийдеш? - хникає вона в слухавку.

- Уже, мишко, вже. Не турбуйся. Лягай спатоньки. Тiльки ключа з дверей вийми, аби я мiг вiдiмкнути.

- А ти можеш менi зателефонувати, коли будеш бiля будинку?

- А це ще чому? - насторожується «подорожник».

- Просто так… Щоб я знала… - вiдповiдає вона, не вловивши його тону…

- Спи, жабеня. Спи.

Сонна дiвчина прокидається вiд скреготу замка. Уже давно накрита пледом, iз розтертим макiяжем - а мав же бути ТАКИЙ сюрприз!

- Чекай, не заходь! - кричить-смiється Нiна. - Не заходь, будь-ласочка!

- Нi! - вiдповiдає Алоїз щось аж занадто твердо i рiшуче. - Я мушу зайти! Я мушу подивитися!

- Чекай, котику, ще немає на що дивитися!

- Нi, пусти мене! Кажу тобi, пусти!

- Чекаааааааай! - вона впирається спиною у зачиненi дверi кiмнати.

Чоловiк стоїть у коридорi й намагається її вiдтiснити. Дiвчина прожогом скаче до лiжка.

Вiн заходить до кiмнати усмiхнено-насторожений.

- Кого ти тут, мавпо, ховаєш?

- Ховаю? Що ти маєш на увазi?

- Я тебе знаю… - насуплюється ревнивець. По його очах Нiнка бачить, що Алоїз захмелiлий…

- Гей! Так ти ж п'яний! Ха-ха! Поросятко, де ти напилося?!

- Не переводь стрiлок. Признавайся: кого тут ховаєш? Я дуже добре знаю твої можливостi.

- Ну ти й дурень дурний! До речi, п'яничко, з тебе 10 копiйок! Ти забув мене поцiлувати, - вона швиденько одягає халат, стоячи до нього спиною.

- Їсти давай, жабко! - не вгаває вiн - Я дуже голодний! Коня з'їв би!…

«Дивно, - думає вона, - вас же там мали годувати… Зазвичай о дванадцятiй годинi ти хочеш їсти хiба що пiсля…»

Але вголос нiчого не каже…

Її страшенно мучить образа. «Але ще не все втрачено», - втiшає вона себе. Попереду пiвночi. Тому розiгрiває вечерю, приносить її до кiмнати i терпеливо чекає, доки вiн поїсть, час вiд часу голосно смiючись над його нетверезими реплiками.

Алоїз йде до вбиральнi. Нiна ж тим часом швиденько роздягається, туго затягує шкiрянi ремiнцi на ногах, потiм, накривши себе ковдрою, - i на руках. Алоїз заходить ситий, п'яний i стомлений. З горем пополам роздягається, вимикає свiтло й лягає до Нiнки.

- Ану посунься, малеча! Ти що на мою половинку перебралася?

Прив'язана дiвчина лежить посерединi лiжка, стиха смiючись i стiкаючи бажанням. Її рот привiдкритий i вона неголосно пхинькає:

- Жабко моя рiдна, де ти так довго ходив?

- Мишко, я такий стомлений пiсля цiєї клятої поїздки, - цiлує вiн її, намагаючись вiдсунути до стiни. - Давай спатоньки.

- Але ж ми не бачились три днi-i-i-i-i!… - вже не на жарт заводиться вона.

- Завтра, моя маленька, все завтра… Сунься, жабко, бо я дуже змучений…

Привiт!

Сьогоднi мiсяць, як ми з тобою розлучилися. Один мiсяць. Усього мiсяць. Уже мiсяць. Тiльки мiсяць. За цей мiсяць ти не написала менi жодного слова про свої почуття. Тiльки про бажання, емоцiї, враження. Тобi - добре. Ти - щаслива.

Ти вже вiдписуєш менi в листi й повiдомлення для iнших. Ясна рiч, що тут скажеш iнтимного?

Зер гут.

Я не хочу бути одним iз… Скiльком чоловiкам ти ще пишеш?

Ранiше вiд тебе приходили великi листи. Тепер - кiлька рядкiв. У тебе нема часу? Звичайно, доки всiм напишеш… Уже можна й дублювати.

Чи є сенс жити менi з болем цiлий рiк?

Кожний мiй похiд в iнтернет закiнчується болем. Тим, вiд якого я вчуся вiдходити в промiжках листуванням з тобою.

Розумiю, що треба перебудовувати своє життя. Треба коректувати свою фiлософiю. Знову вчитися легко ставитися до життя. Побажати собi можу тiльки залiзної витримки.

Але ти пиши. Пиши, бо це важливо насамперед для тебе.

P. S. Не втрать того, що з такими муками здобула.

Один дядько, з яким ти провела пiвтора року.

Одного дня тебе навiдає туга. Не за мiсцями, де ти жила ранiше… Тебе навiдає туга за Ним. Бо самотнiсть iз собою насправдi може так легко перерости у самотнiсть iз кимось, хто буде присутнiм у твоїх думках. Туга прийде миттєво, але тiльки тодi, коли ти дозволиш їй увiйти, вона вiдчинить дверi.

- Ти до мене? - запитаєш смiло.

- …

- Ти за мною?

- Нi…

Ти розмовлятимеш з нею, як з найкращою подругою. I зрозумiєш, що туга - це також рiзновид щастя. Збагнеш, що все, що тебе оточує, все, що спадає на думку, що тебе турбує чи не турбує - це щастя. Кожен твiй рух, дiя чи думка - це Воно, оте найпрекраснiше i трепетне. Все! I ти також - суцiльне щастя, бо зумiла це осягнути.

Коли приходитиме туга за Ним, ти думатимеш про нього. Ти телефонуватимеш йому i писатимеш листи. Вiн буде присутнiм у твоєму життi, а разом з тим - i в твоєму щастi. Вiн допомiг тобi зрозумiти щось дуже важливе. Бо тiльки щаслива людина хоче зробити iншу такою ж. Вiн вiдпустив тебе, попри все. Бо коли любиш, ти - щасливий. Коли любиш по- справжньому, то вiдпускаєш.

З такими думками ходитимеш мiстом. Потiм, нiби мiж iншим, вдома скажеш Томасовi:

- Тур до Парижа у вас коштує всього 89 євро.

- А ти поїдеш сама чи з друзями? - запитає вiн.

- Мабуть, сама.

- О, як жаль… - похитає вiн головою.

- Чому? - здивуєшся ти. - Так це ж супер!

- Ну… якщо так… - знизає вiн плечима.

Потiм твiй гастфатер сяде в авто i поїде на концерт. Ти залишишся з малюками, якi радiтимуть тобi, як нiколи, i розповiдатимуть казки про нiмецьку попелюшку. I в цих дiтей не буде злості. Вони складуватимуть мозаїку. I на кожне запитання: