Ти вперше зайдеш у дев'ятий вiддiл собору. Там стоятиме золота гробниця iз мощами трьох волхвiв. Люди падатимуть ниць перед ними. I ти також опустишся на колiна… Аби зрозумiти, що святi - це не просто вигадка.

Колись тобi казали, що Бог настiльки старий, що його вiк є запорукою iстини. А ти була всього лише метеликом, що летiв на схоже на правду свiтло. I тому вiрила…

Ти вперше почуєш бамкання одного з найбiльших дзвонiв у свiтi. I звук цей стане для тебе пiснею.

Коли ти вiриш, то впевнений, що смертi немає. Бо звiдки їй взятися, якщо є Бог iз безсмертною фiлософiєю.

Оце й збагнеш ти. I щаслива пiдiймешся з колiн, аби вийти iз мороку до свiтла…

Одного дня, коли дiвчинка поверталася зi школи, у неї почало болiти лоно. Бiль наростав, i коли дошкандибала додому, став нестерпним.

Вона плакала у своїй кiмнатi й молилася. Зверталася до будь-яких позаземних сил, аби забрали вiд неї бiль. Але нiкому не сказала нi слова. Стимував страх, що її знову покарають.

«Боже, - думала вона, - яка я погана! Погана. Погана. Погана».

I так весь час: «Моя хвороба прогресує. Я помру. Тому що - по-га-на».

Що ще залишається дитинi, якiй вiд народження втокмачують, що вона погана?

Хiба вона не приречена на смерть? Хiба вона могла би взяти вiд життя щось бiльше? Хiба вона заслужила на щось краще?

В її серцi вiдповiдь дуже проста:

- Нi!

Пiсля болю прийшло свербiння. Все почервонiло й розпухло до неймовiрних розмiрiв. Жах має великi очi.

- Усе! Це, мабуть, остання стадiя. Я не доживу й до випускного. Треба тiкати, щоб побачити хоч крихту свiту…

Розглядала себе в дзеркало i плакала.

У школi одразу вiдкликала подругу. Примусила її сховатися за кущi, щоб, не приведи Господи, нiхто не почув їхню балачку.

- Катю! Я хочу тобi зiзнатися.

- У чому? Ти закохалась?

- Нi, я - хвора.

- ???

- Смертельно!

- Брешеш! На що ж ти хвора?

- На СНIД.

- Цього не може бути!

- Може! Пам'ятаєш, на валеологiї нам розповiдали про симптоми.

- Ну?

- Дивись! - опускає трусики.

- Гм… Справдi, дивно… Якщо ти впевнена, що це - СНIД, то тодi…

- Я знаю…

- Стривай, але при останнiй стадiї вiдпадає нiс!

- Ти впевнена?

- Точно. Я щось таке чула. Ану стань збоку, я гляну на обличчя. Чекай, я стисну носа. Ось так. О, вiн хруснув! Мабуть, уже починає вiдмирати. Мiй вiтчим п'яний кричав, що хто багато «трахається», у того нiс вiдпаде.

- Дiвчинка ледве тамує сльози…

- Це ж, напевно, боляче!

- Так! Моя бабка казала, що швидко вмирати легко. А довго - боляче! А ти ж вмираєш потрошку! Слухай, давай, я попрошу маму, щоб ти у нас заночувала? Я хотiла б ще з тобою хоч раз набавитися досхочу. Моїй сестрi купили дитячу швейну машинку, то будемо гратися у швачок.

- Так! - зблиснули очi дiвчинки. - Я так хочу погратися зi швейною машинкою!

- Побiгли, бо вже - дзвiнок!

Вони забiгли до класу. Учитель вже сидiв за столом.

- А ви, дiвчата, хiба не чули дзвiнка?

- Чули… - опустили винувато голови.

- То чому запiзнилися?

Мовчать.

- Бо вони - лесбiянки! - гукнув якийсь розумник.

Клас вибухнув реготом.

Пiсля урокiв Катя пiдiйшла до дiвчинки.

- Ну що робитимемо зi СНIДом?

- Може, пiдемо до лiкаря?

- Але ж там твої родичi…

- Скажу, що однофамiльцi…

- Не повiрять. Може, вигадаємо тобi iнше прiзвище?

Увечерi дiвчинка приходить додому. Вiчно заклопотана мати ще на роботi. Батько читає газету. Дiти вечеряють. Старший сидить зажурений. Понуро дивиться в тарiлку. Коли батько виходить, дiвчинка його запитала:

- Щось трапилося?

- Нi! А тобi яке дiло?! Сиди й помовкуй!

Вона була дуже вразливою. Якщо щось, одразу плакала. Так i тепер, сльози набiгли на очi. А старший брат розповiдає середньому.

- Усi в училищi смiються з моїх чобiт. Я коли зайшов, реготу було на цiлу аудиторiю. Питали, чи часом мiй батько не сам їх зробив? Нiхто не вiрить, що в татка висока посада, що вiн заробляє 700 рублiв на мiсяць i що в нас є авто.

Розмову перервав батько, який надiйшов:

- Що таке? - гримнув вiн. - Ви вже нормально й поїсти не можете? Чого ревеш?

- Нiчого…

- Ну гляди менi.

А потiм прийшла мати. У неї були пiдфарбованi губи, завите волосся i нова голуба курточка. Дiти аж ахнули вiд несподiванки. Вони не звикли бачити матiр красивою.

Батько довго й прискiпливо дивиться на дружину. Йому щось не подобається.

- Марш спати! - гримнув вiн на дiтей.

Тi розбiгаються, задоволенi, по своїх кiмнатах. Нiхто ж не хотiв бути присутнiм під час їхньої розмови.

Дiвчинка одразу лягає у лiжко. I тiльки накрившись ковдрою з голови до нiг, залишивши невеличкий отвiр для повiтря, засинає. Вона завжди спить повнiстю закутаною. Коли вона накрита, їй не так лячно…

Вони знову їдуть. Цього разу в її рiдне село. Але як сказати батькам, що цей, майже на 15 рокiв старший чоловiк - її коханий?

Нiнка телефонує матерi, що до неї приїдуть журналiсти, якi писатимуть про церкву. Та погоджується, але є ще й батько, який впирається i видає рiшуче: «Нi».

Мати дзвонить доньцi. Але вже пiзно, бо дiвчина сидить зi своїм коханим у поїздi. Тодi Нiнка телефонує однокласниковi i проситься на нiчлiг до старої спорожнiлої хижки. Той погоджується. Каже, що залишить ключ на пiдвiконні, бо сам працює в нiчну змiну.

- Гаразд, - каже Нiнка.

- Але там немає свiтла! - попереджає вiн.

- Це нiчого! Ми купимо свiчки.

- Тодi до завтра!

- Дякую, Федю!

На великiй зупинцi вони вискакують, аби купити свiчки. Купують багато, щоб було достатньо на цiлий вечiр.

Перед хатою довго вовтузяться в темрявi, вiдчиняючи ворота, шукають ключа, вiдмикають дверi.

Нiнка забiгає першою, аби в темрявi вiдшукати по пам'ятi книжку й сховати. Книжку, яку їй ще на початку знайомства подарував Алоїз. А вона її вiддала Федi. Нiнка знає, що коханий за таке образився б. Тому поспiшає закинути її пiд лiжко.

- Маля! Що ти там вовтузишся? Допоможи менi, адже я тут уперше! У тебе щось упало?

- Нi! Я просто перечепилася…

- Ходи, запалиш свiчку.

Вiн роззувається i заходить до кiмнати.

Федя розпалив грубку, тому тут тепло i навiть затишно. Вони запалюють свiчки i розкладають пожитки. Потiм вечеряють.

Дiвчина ще хоче погуляти вечiрнiм селом, але Алоїз просить бути обачнiшою.

- Адже це - село! - каже вiн. - Хтось побачить, а потiм донесе батькам. Яке ти ще нерозумне! Думати треба головою!

- Не переживай, киця! Думаєш, я тут вперше ночую? Що-що, а хитрувати я вмiю! - смiється Нiнка.

- А з ким ти тут ще ночувала? Ти що - водила сюди хлопцiв?

- При чому тут хлопцi, рiдний! Ми сюди приходили вiдпочивати у вихiдні.

- Еге ж… - з недовiрою хитає вiн головою. - Знаю я твої вiдпочинки.

Потiм вони сидять на лiжку й дурiють. Їм завжди так добре вдвох, що бiльше нiкого, ну зовсiм нiкого їм не треба. Вони римують слова, щось пишуть. Їхня iдилiя вражаюча. Вони усмiхаються одне одному, а потiм вона легенько б'є його рукою. Вiн знає, що дiвчина починає загравати.

Потiм Нiна розстеляє лiжко й роздягається. Йому дуже подобається її голуба пiжамка, поцяцькована мавпочками i квiточками. Вiн каже, що тодi Нiна така дитинна i мила… Що аж хочеться з нею кохатися. Вона це знає, тому завжди перед тим, як лягти, проходжає кiмнатою. Їй подобається йому подобатися.

У пiжамцi й без макiяжу вона справдi не виглядає на свої роки. А ще коли набере отой невинний вираз обличчя. Що б Алоїз у цю мить не робив, вiн неодмiнно зводить на неї погляд i усмiхається.