I ти, заплющивши очi, вийдеш за межi тiла (чекай, хiба не звiдси починається медитацiя?), станеш осторонь себе i спостерiгатимеш.

Тодi спостереження поведе тебе за межi кiмнати, на карнавал, на який не хотiлося йти…

А чи не був цей примусовий похiд спровокований для плачу?

Щоб потiм пiдло собi збрехати: я плакала, бо менi не сподобалося на карнавалi.

Чому ж не сподобалося?

I врештi непомiтно пiдкрадешся до головного: чому вранцi тобi було неприємно стояти на зупинцi?

Стоп!

Ти ж насправдi не матимеш вiдповiдi на причину вранiшнього депресивного настрою! I оце незнання ще тодi забило свiй дряпучий цвях. Настрiй, згадаєш ти, погiршився, але ти вирiшила проiгнорувати цей стан. Ти не хотiла в нього занурюватися. Ти не хотiла подорожувати ним. А тепер маєш аж двi неприємнi процедури роздягання.

Ти ще довго стоятимеш над собою, розкладаючи, записуючи й зіставляючи отi «чому». I коли останнє запитання стоятиме навпроти вiдповiдi, ти помiтиш, що нiмуєш. Без слiз, без бажань, без болю…

Бiльшiсть людей не хочуть шукати вiдповiдi на свої «чому», бо бояться побачити себе негарними. Бояться розгледiти свої негативнi риси, якi вони так звикли маскувати вiд стороннiх. Але все, що приховане, насправдi не зникає. Воно стає болючiшим.

Ти знову поєднаєшся з собою. Пiдiймешся з лiжка i пiдеш робити зарядку.

Минулої ночi голубу курточку, куплену за довго заощаджуванi грошi, було порубано на дрiбнi шматочки. Дiти голосили, мов навiженi, але вiдiрвати батька вiд матерi нiхто не наважився.

Вони боялися його, як хвалився той, «мов вогню». I був цим страшенно вдоволений.

- Тiльки я тут - хтось! - казав вiн, сидячи за погаром вина.

I всi справдi вiдчували себе нiким. Бо над ними панував один великий бог - страх.

- Тiльки мене ви повиннi слухатися! - правив далi «татко». - А ти, виблядку, чого так дивишся? Хто тобi дозволяв дивитися менi у вiчi? Сиди собi i сопи у двi дiрки!

У такi хвилини мати десь переховувалася. Iнколи спала в сусiдiв, iнколи - у свекрухи. Але та не завжди пускала її, примовляючи:

- Казала тобi, щоб за мого сина не виходила! Бо ти йому не пара! Тепер йди до нього. Хай тебе б'є, коли ти - курва! Мабуть, гуляєш, тому й лупцює! От я вийшла замiж дiвчиною, не те, що ти - з причепом! Тепер тебе Бог i карає. Забирайся додому!

А насправдi вона, як i всi, боялася сина. Не могла пiдiйти до нього й сказати:

- Синку! Схаменися! Що ти робиш? Хiба не бачиш, як глибоко травмуєш дитячi душi? Що породивши нове життя, вдихаєш в нього всю свою поганющу суть?

Часто, коли дiвчинка прибiгала до баби вся в синцях, стара казала:

- Но, бачиш дитино, знову дiсталося. Так i мiй чоловiк усе бив дiтей… А мене - iще бiльше. Гей-гей, скiльки разiв не ночувала я вдома! Зате на старiсть, коли був уже геть немiчним, я йому вiдплатила сповна!

Двi подружки пiшли в лiкарню. Вони мали план: як зробити так, щоб про їхнi вiдвiдини не дiзналися в школi. Бо директор точно розкаже батькам. А тодi - начувайся!

Вони прийшли пiзно. Пiсля урокiв. Несмiливо проходжувалися коридорами, не знаючи, в якi дверi податися. Такi слова, як «гiнекологiя» чи «жiноча консультацiя» не говорили їм нi про що.

Трохи повагавшись, зайшли, де було привiдчинено. За столом сидiла лiтня жiнка з добрим обличчям.

- Доброго дня! - першою обiзвалася Катя.

- Доброго дня, дiвчатка, - глянула на них жiнка в бiлому.

- Ми шукаємо лiкаря…

- Лiкаря? А що ви хотiли?

Десь заплакала дитина…

- А ми хотiли порадитися, - взяла iнiцiативу на себе Катя.

- Порадитися? Гм… I що ж вас, милi мої, турбує?

- Вона, - киває головою на подружку Катя, - хвора.

- I чим вона хворiє?

- Ми точно не знаємо, але здається, що СНIДом! Принаймнi саме зi СНIДом спiвпадають всi ознаки…

- Що? СНIДом? - розширились здивованi очi жiнки в бiлому.

- Так! Бо в неї там болить i пече! А ще й висипка є!

- Гм… Але ж ви сiдайте… дiвчатка… сiдайте. Не стiйте бiля дверей.

Дiвчата нiяково познiмали з плечей рюкзаки. Посiдали на самий крайчик тапчана, готовi кожної митi дременути.

- А ще що? - питала жiнка. - Що ще турбує?

- Ну… Ми не знаємо…

- Гм… - розмiрковує жiнка в халатi. - Звiдки тут взятися СНIДу? У тебе колись брали кров на аналiз?

- Нi, - видихнула дiвчинка.

- А з хлопцем ти спала?

- Спала! - опустила очi мала.

- Спала?! I коли ж це ти встигла?

- А її зґвалтували, - поспiшила рятувати подружку Катя.

«Зґвалтували? - подумала дiвчинка. - Хiба це входило в нашi плани? I звiдки вона таке взяла?»

- Зґвалтували? - перепитала жiнка. - Так потрiбно заявити в мiлiцiю! Що ж ви тут сидите! Ти хоч знаєш, хто тебе зґвалтував?

- Знає! Аякже! Звичайно, що знає! - брехала перелякано Мар'яна.

«Навiщо ти таке городиш? - запитував погляд дiвчинки. - Що тепер далi? Як ми з цього виплутаємося?

- Мусите заявити! Що ви чекаєте? Так хоч грошi матимете…

- Та нi, нам не потрiбнi грошi. Нам би її вилiкувати:

- Але, дiвчата, скажу вам чесно, вiд СНIДу не лiкують. Вiд нього помирають. Причому доволi швидко. А тобi, дiвчинко, потрiбно зареєструватися в нашiй лiкарнi. Заповнити анкету. Здати кров, пройти обстеження. Можливо, це навiть коштуватиме грошей.

- Нi! Я не можу зареєструватися! Я хотiла б, щоб це все зробили, не засвiчуючи мого прiзвища!

- Гм… А це ще чому?

- Бо ви зателефонуєте до школи!

- Бо в мене тут родичi працюють! I ви їм розповiсте! - в один голос закричали дiвчата.

- Родичi, кажеш? I хто тут у тебе?

- Я не можу вам цього сказати.

- А чому б i нi? Ти менi скажи, а я нiкому не розповiм, не хвилюйся.

- I дiвчинка ледь прошепотiла прiзвище.

- Це та, що в хiрургiї? - задумалася жiнка в бiлому. При цьому її обличчя аж витягнулося вiд цiкавостi. Але не отримавши вiдповiдi, перепитала:

- Та, що на третьому поверсi?

- Так! - вiдповiла дiвчинка i вiдчула, як її боляче вщипнула подруга. Але вже було пiзно.

- Ой, дiвчатка мої… - задумалась жiнка. - Навiть не знаю, чим вам допомогти. СНIД - це дуже страшна хвороба. Тобi потрiбно стати на облiк. А тепер ви маєте пiти, бо я мушу зачинити кабiнет.

Вони вийшли. Через кiлька хвилин, коли вже були на подвiр'ї, вийшла й жiнка в бiлому халатi. Вона поставила бiля себе вiдро й швабру i почала прибирати довгий коридор гiнекологiї.

Дiвчата сiли на лавицю. Що тепер робити? Вiд кого чекати допомоги?

- Я боюся, - захникала Катя, - що я теж хвора. Ми ж iз тобою також цiлувалися. А хвороба ця передається саме через любощi. Я також помру?

- Менi дуже страшно! - схлипнула дiвчинка. - Я не знаю, що робити…

- Є тiльки два варiанти. Перший, це зареєструвася i здати аналiзи. Iнший, гiрший, мовчати i чекати, коли ти помреш… Я вибрала б перший.

- А я не можу! Ти не знаєш, що зi мною зроблять вдома, коли дiзнаються, що я спала з хлопцем!

- А може, ти не спала? Ми ще не вияснили…

- Нi, точно спала. Я чомусь так вiдчуваю.

- Я би все одно розповiла мамi. Вона б допомогла.

- А я не можу, бо вона розповiсть батьковi. I вiн мене вiдлупцює. А потiм вiдлупцює маму.

- З чого ти взяла?

- А я одного разу чула, як вiн казав мамi, що якщо я завагiтнiю, куритиму або матиму погану поведiнку, то вiн її приб'є. Але спочатку приб'є мене!

- Чому ти його так боїшся? Коли ми зустрiлися на вулицi, вiн зi мною так мило розмовляв. Менi здалося, що твiй тато такий приємний! Навiть мене погладив. А ти говориш такi жахливi речi. Краще мати рiдного батька, нiж так, як я - вiтчима.

Вони попрощалися. Дiвчинка йшла додому з подвiйним каменем на серцi. Окрiм невилiковної хвороби, її гнiтило ще й почуття безмежного страху.