Подяки

Олександрові Гаврошу - за підтримку; Степану Процюку - за розуміння; Оксані Луцишиній, Людмилі Таран та Галині Пагутяк - за читання та зауваження.

Моїм найкращим у світі батькам - за те, що завжди люблять.

Золота моя дiвчинко!

Як тобi доїхалося? Я забув у твоєму кульку свою шапку. Тож матимеш ще одну згадку про мене. Можеш у нiй спати, якщо буде зимно i снiжно. Вона добре захищає вуха.

Iшов щойно вулицею i згадував, як ми вчора ще тут гуляли. Не думав, що буде так тяжко. Але не бiда! Ти вивчишся i приїдеш. Правда?

Чекаю вiд тебе листа з усiма подробицями. Менi дуже цiкаво! Пиши, кицько, побiльше!

Я тебе цiлую i люблю.

Ти зможеш думати. Думати багато i про все. Ти зможеш дивитися, спостерiгати, зіставляти. Ти зможеш побачити найбiльший у свiтi собор, але вiн тебе не вразить.

Ти хоч пам'ятатимеш, що тебе востаннє вразило?

Це було давно, правда?

Коли ти востаннє мрiяла?

Твоє серце закам'янiло. I воно реагувало тiльки на подразники, що робили тобi боляче…

Аякже… Коли людина весь час сконцентрована лише на собi, то важко побачити щось, що могло б вразити.

Ти стоятимеш на великому автовокзалi.

Гарний чоловiк середнього вiку пiдiйде до тебе.

- Гало! Вартест ду ауф мiх? Iх бiн Томас Кваст. (Привiт, ти чекаєш на мене? Я - Томас Кваст.)

- Ах зо! Гало! (Ах так! Привiт!) - запосмiхаєшся ти. - Iх варте ауф дiх. (Я чекаю на тебе.)

Тебе обiйматиме й цiлуватиме незнайомець, мов рiдну. Досi ти бачила тiльки одну-єдину його фотку. Ти дивитимешся на нього, усмiхатимешся, думатимеш, можливо, хвилюватимешся. Що завгодно, тiльки не мрiятимеш. Ти забула, що таке мрiя.

Так само, як забула сьогоднi зранку, що таке кохання. Воно проводжало тебе до автобуса, подарувало камеру, щоб ти могла надсилати йому вiдеоролики зi свого життя. Воно подарувало тобi цiлунок на прощання, але чи оцiнила ти його? Воно подарувало тобi багато прекрасних хвилин, а ти не мрiєш.

Бо те твоє кохання…

Ох! Не треба, - захочеш ти виправдатися у власних очах, - бо справжнє кохання не повинно вiдпускати! Воно має за мене триматися! Хiба нi? - накручуватимеш себе.

- Мейне лiбе! Iх бiн зо фро! (Моя дорога! Я дуже радий!)

- Iх аух! (Я також!)

- Мохтест ду унзере Колна дом зеєн? (Хочеш подивитися наш кельнський собор?)

- Я. Натюрлiх. (Так, звичайно.)

- Дан ком раус. (Тодi виходь.)

Ти вийдеш з авто. I ви стоятимете удвох із цим чужим усмiхненим чоловiком. Ти розглядатимеш з цiкавiстю його, а вiн - тебе.

В нього буде вiдкрите i добре обличчя. Дивлячись на нього, ти подумаєш: «Iнтелiгент».

Ой, а де ж собор? Адже ви вийшли, щоб на нього подивитися…

Томас розповiдатиме тобi про своє мiсто. Але, окрiм слова «Кельн» i ще кiлькох iнтернацiональних, ти мало що зрозумiєш…

Бiля бiлого триповерхового будинку ти стоятимеш, роззявивши рота:

«Невже я житиму у цiй красi?» - усмiхнешся до себе.

Назустрiч вам вийде струнка жiнка в окулярах.

- Гало, майне лiбе! Гаст ду гут гефарен? (Привiт, моя дорога! Ти добре доїхала?) - виспiвуватиме вона, розтягуючи останнi слова чисто на кельнський манер.

- О, я! Данке (О так! Дякую), - озвешся ти, вiдповiдаючи мiцними обiймами на її поцiлунки.

Ось i твоя кiмната.

«Вау!», - вiдзначиш подумки, а вголос захоплено промовиш:

- Вi шон! (Як гарно!), - розтягуючи слово «шьо-о-о-о-он» саме так, як це роблять нiмцi.

- О! Iх бiн фро, дас ду дiзес цiммер шо-о-о-о-н фiндест. (О! Це мене дуже радує, що тобi подобається). Вiр габен фюр дiх айнер компютер гекауфт. Ду вiрдс аух костенлосе iнтернет габен. (Ми купили для тебе комп'ютер. Також ти матимеш безплатний iнтернет).

- О! Данке! Дас iст зер вiхтiг фюр мiх! Зер-зер! (О, дякую! Це для мене дуже важливо! Дуже-дуже!)

А далi спокiйна родинна вечеря i розмова, яку ти не зрозумiєш.

«Оце, мабуть, i є - отой розрекламований мовний бар'єр», - подумаєш ти.

Намагатимешся про щось говорити з цiєю чарiвною жiнкою, але ти все одно не з ними. Ти десь, не знати де. Ти не зможеш себе знайти, як i не вмiтимеш мрiяти.

Що потрiбно для того, аби людина набула втрачену здатнiсть? Повернутися?

А чи хочеш ти цього?

Чи хочеш ти мрiяти?

Стоїть самотня маленька дiвчинка бiля малесенької рiчки, нi, бiля малесенького канальчика, i плаче. Тато казав, якщо хочеш купатися, потрiбно попросити маму, аби нагрiла воду в каструльцi, а потiм вилити її в канал. Бо ж осiнь i холодно…

А дiтям iнколи так хочеться купатися! Навiть якщо холодно. Навiть якщо осiнь. Бо дiтям байдуже, що холодно. А ще бiльше їм байдуже вiд осенi. Бо дiти вмiють мрiяти. Дiти живуть мрiями.

Iнколи дiтям буває важко. Але це тiльки тодi, коли вони комусь дуже сильно повiрять. I коли вони не кажуть мамi, для чого їм потрiбна тепла вода, а несуть її триста метрiв у двох маленьких горнятах аж до старого дуба. I ручки мерзнуть через вiтер. I стареньке пальтечко вже скинуто на пожухлу траву. А тато стоїть i смiється. Тато заливається смiхом.

Але його потрiбно любити. Бо тато - дорослий. Тато - поважний. Тато навчає. Тато може покарати. Може навiть побити. Адже вiн - ТАТО, i вже тiльки тому його варто любити бiльше за всiх. Принаймнi так каже вiн.

А ще вiн каже, що його потрiбно називати не татом, а татком. Але вiн також наставляв, що маму не потрiбно називати мамкою. З неї досить i мами. Вiн колись навiть повчав, що маму можна нiяк не називати, бо тiльки вiн для дiтей є справжньою мамою i татом. Особливо, коли мама допiзна на роботi. Ну i як не слухати батька?… Якщо вiн так каже… Якщо вiн так думає… Якщо вiн так вважає…

Авжеж, татку, ви правi. Правi тiльки тому, що на тридцять рокiв старшi вiд свого дитяти. Навiть, коли не розiбравшись нi в чому, караєте невинне створiння. Ви завжди правi, бо ви - ТАТО.

Поруч з ними на березi каналу стоять iншi люди i також смiються. А вона от повiрила, запалилася. Мрiяла вже кiлька днiв, як купатиметься. А що тут такого? Адже дитина - це сумiш вiри, надiї й любовi. Це зародок мрiї, яку конче потрiбно лелiяти. Бо якщо вiн не проросте, то згниє i, мов хробак, у дорослому вiцi, нищитиме вас iзсередини…

Вони сидiли в затишному старенькому барi. Вiн - вродливий, видний чоловiк з доглянутими руками та обличчям. З найпрекраснiшою на свiтi усмiшкою. З найпрекраснiшим на свiтi усiм. Принаймнi так вважала вона. Але усвiдомлення цього настало лише згодом. Правду кажуть: цiнуємо тiльки те, що втрачаємо…

Вiн заглядав до її веселих, усмiхнених оченят, якими вона водила туди-сюди, щоб не дай, Боже, чогось не пропустити, когось не побачити!

Вiн смiявся з цiєї дитячостi, а подумки гладив її неслухняну русяву голiвоньку…

Вiн кохав…

Власник бару про щось гучно розповiдав, кудись їх запрошував.

Вона ж водила оченятами: а чи нема тут когось, до кого можна приревнувати?

Вона вiдчувала себе з ним спокiйно тiльки тодi, коли поруч не було суперниць.

Бо жiнка будь-якого вiку пробужувала у нiй дикi ревнощi. Тодi вона кам'янiла, спiдлоба вивчаючи кожен порух його звабливих губ чи чорної брови. I в усьому бачила загрозу…

Старша офiцiантка, вся в золотi, тушi й помадi, сидiла бiля власника бару. А той дивився на неї з неприхованою нiжнiстю. Схоже, мiж ними щось таки було. Бо щойно Нiнчин супутник почав мило розмовляти з розмальованою жiнкою, як її шеф одразу надув червонi вiдвислi щоки i зовсiм недоречно ляпнув: