- Рiдна, - заходить вiн до палати. - Ми мусимо їхати до…

Але тут ошелешений чоловiк бачить, що Нiна преспокiйно стоїть собi бiля лiжка i пакує наплічник.

- Мавпеня, що ти робиш? Куди ти зiбралося?

- Як це куди? На екскурсiю!

- З такою температурою?

- Усе гаразд.

- Але…

- Ти зубки чистив? Личко помив?

- Так…

- Ну то пiшли…

Вони йдуть, взявшись за руки. Вона трошки вiдстає. Вiн тягне її легенько за собою. Вона ж крадькома витирає сльози, якi мимоволi раз у раз зриваються з вiй…

Привiт, моє третє цвiтiння!

Ти, як завжди, усе забуваєш. А рiвно пiвтора роки тому я тебе уперше побачив. I почалося…

Я люблю тебе - свою маленьку, карооку, сльозливу i усмiхнену козульку, яка так умiє робити менi боляче й добре водночас.

Твоя Нiмеччина потрiбна i менi. От тiльки не знаю, чи я так довго витримаю.

Твiй пiвторарiчний коханий.

Мiсто, яке поглинатиме тисячi людей. Сiтi-мiльйонник. Штадт, у якому буде кiлька хмарочосiв, один із найбiльших соборiв свiту, найяскравiший карнавал Європи i комп'ютер у твоїй кiмнатi. Але все це ти принесеш сюди сама. Оцей мiльйон людей - вони у тобi. I гомiн їхнiх голосiв не заважає, бо вони спокiйнi: живуть в мирi мiж собою i саме тому з тобою.

Бо ти осягнеш просту iстину: ти - щаслива. I була такою вчора, позавчора, мiсяць, рiк тому, але не помiчала цього за вiчною боротьбою за Його (їхню) увагу, за Його (їхнє) визнання, через призму якого (яких) ти мала визнати себе сама. Ти будеш щаслива i завтра. Попри те, хто буде твоїм партнером, твоїм попутником чи твоїм небом. Твоїм дзеркалом. Бо жiнки часто у чоловiках бачать своє вiдображення. Якщо навiть не цiлковите, то бодай натяк. I чоловiки шукать у жiнках себе. Так створений свiт. Люди допомагають одне одному знайти свою суть.

Ось таке воно - мiсто-мiльйонник-вiдлюдник. Де ти нестимеш у собi мiльйон людей i ця ноша здаватиметься тобi легкою.

Ти гулятимеш з новою камерою, подарованою тобi перед вiд'їздом. Робитимеш фiльм. Про себе. Тобто, про свої мандрiвки. Щоб надiслати на День Валентина невеличкий сюрприз коханому. Щоб вiн подорожував разом iз тобою. Бо будеш настiльки цiкавою, настiльки новою, що захочеш показати свiй свiт i йому. Аби вiн порадiв за тебе!

О, мало хто так умiв радiти за iнших, як вiн! Можливо, вiн давно вже пройшов через мiсто, собор i мiльйони людей? Просто ти не йняла йому вiри. Бо як можна повiрити людинi, яка каже, що любить цей свiт, коли ти ще сама цього не осягнула? Не полюбила… Не сприйняла, таким, як є…

Ти сидiтимеш на розумних лекцiях, слухатимеш викладача-нiмця, думаючи про любощi.

Ох, цей основний iнстинкт людства. Якщо вiн вдоволений, то є все iнше. I багато чого немає. Наприклад, внутрiшнiх комплексiв i нещасливих шлюбiв. Твоя тiтка торочила: «Нi - сексу до весiлля!». А сама зачала дитину на третiй мiсяць знайомства з розлученим чоловiком. Так казали всi дорослi, яких ти знала. Їхнiми вустами говорив народ iз тисячолiтнiми установками. I цей народ був нещасним.

Ти малюватимеш зiрочки й чотирикутники (котрийсь психолог стверджує, що це ознака впевненостi у собi) на цiкавiй лекцiї нiмецького викладача i тобi страшенно закортить кохатися, бо ти за час перебування в мiстi-мiльйоннику не мала сексу.

Просто

ти

знаєш,

що

ТИ маєш право це робити!

З ким завгодно, як завгодно, де завгодно i скiльки завгодно. I не вiдчуватимеш себе поганою, бо ти вiльна у виборi.

I тому, що це все можеш - не робитимеш необдуманих вчинкiв. Бо тепер вже свiдома вибору, який зробила САМА. Тому залишатимешся спокiйною, слухаючи захоплюючу лекцiю сексуального викладача…

Велика iмiтацiя малого сексу проводилась успiшно. Але одного жахливого ранку дiвчинка помiтила на трусиках мокру пляму.

«Боже! Що це? - заговорила у нiй непроглядна прабабкiвська темрява i материнська неуважнiсть до пiдлiткової зрiлостi. - Невже я вагiтна? Чи, може, хвора?»

Почала перечитувати маленьку домашню бiблiотеку.

- Так, венеричнi захворювання: СНIД, сифiлiс, гонорея. Що це може бути? Невже хлопчики заразили? I це на фонi домашнiх сварок i вiчного страху, де не можна було нi в кого нiщо запитати, бо все, що ти зробив - завжди нездале. Бо ти - погана! Бо як можуть бути гарнi дiти у поганих батькiв? У батькiв, яких батьки теж поганили? Дитина - це найточнiше дзеркало сiм'ї.

Дiвчинка мовчки вивчала енциклопедiю i розглядала себе в дзеркалi. Так… почервонiння… Але хiба вона щось у цьому тямить?

Що ще?

Ах так, висипка.

Таки знайшла одну невеличку крапочку. Отож - висипка таки є!

СНIД. З ним довго не живуть. За сприятливих умов - вiсiм рокiв. Вона житиме усього до двадцяти… Чуєш, клоунику?

Ось так у дванадцять рокiв починаєш жити в очiкуваннi смертi.

Важко жити й думати, що ти вже помираєш…

«Усi дiти вчитимуться в унiверситетi, а я - нi», - думала дiвчинка.

Вона ж не така, як iншi. Вона - ПОГАНА.

«Як же так - помирати тут, у цьому домi? - думалося дiвчинцi. - Не пiзнавши нiчого кращого? Не побачивши нiкого, крiм вигаданого клоуна на вiкнi. Не побувавши за парканом…»

Так народжується страх. Нi, так виховується давно народжений страх. Страх бути. Страх виживати. Страх жити.

Вони тiкають iз мiста, в якому нiхто не розумiє їхнього кохання. Де нiхто не хоче з цим миритися. Де дiвчата навiть не мають сили приховати чорну заздрiсть i вiдвертаються вiд Нiнки просто на вулицi. Де жодна дiвчина- колишня-подруга не глянула їй у вiчi. Аякже, такого кента пiдцепила!

Закоханi тiкають із мiста, де вони не можуть залишатися самi собою. Бо думка громадськостi жбурляє каменюками навiть у броньованi дверi.

Вони виходять із потяга i йдуть. Знову. Таке враження, нiби їхнiй роман - одна велика подорож. А може, це так i є? Одна незбагненно-довга подорож двох самотнiх сердець? Таких схожих i таких рiзних.

Вони не вiрять одне одному до кiнця. Бо вiн занадто добре знає себе, а вона - себе.

Стомлена пара крокує вже годину. Нiна щебече, бiгаючи навколо нього, мов дике козеня. Алоїз увесь час усмiхається або розповiдає про забуте Богом село, куди їх занесла нелегка. Їй стає нудно слухати цю «полiтiнформацiю». Нiна починає дути губки.

Коли вони звертають на стежку, iз зеленої гущавини вилiтають ґедзi.

Нiна носиться, як навiжена, аби, не приведи Господи, жодна мерзота на неї не сiла. Алоїз голосно смiється, бо ж ґедзi сiдають на тих, хто бiгає!

Вона плаче, що цi клятi кровопивцi…що вона так не може… що зараз же повернеться додому…

Дiвчина знiмає маєчку i вимахує нею, як дикунка. Вiн продовжує реготати з її танцiв… Смiхунка помiчає струмок, в якому вода не сягає й колiна. Їй конче потрiбно помитися. Бо ж ґедзi летять на пiт!

- Гаразд, - каже розважливий Алоїз. -Тiльки недовго, бо я тебе, жабеня, знаю. А нам ще йти i йти!

А сам поглядом обстежує мiсцевiсть…

Вона присiдає над водою i навiть не думаючи зваблювати його, знiмає шортики. Так i миється бiля струмочка.

- Мавпо, ти не думаєш, що тут можуть бути люди? - намагається вiн прикрити її тiлом, аби не видно було з дороги.

- А що менi люди? Я тут нiкого не знаю. Хай дивляться на здоров'я!

- Тебе що - вставляє, коли на тебе п'яляться? То давай, вигинайся! Що слабо? - знає вiн, як її зачепити.

- Ха! Менi слабо?

Вiн любив її за цей характер. Любив за дикiсть, яку вона пробуджувала в ньому.

Вона стала для нього чимось новим, непiзнаним. Тому пiсля стiлькох жiнок обрав її. Бо коли єднався з нею, все в ньому сягало гармонiї. Це було свято душi i тiла. Вiн був для неї тим, ким i мав бути. Первiсний завойовник, що гнався за жiнками, аби зробити їх на кiлька хвилин своїми, проростав у ньому аж до пiдсвiдомостi. I тодi вiн ставав своїм диким предком.