— Спали! Зараз же спали в пічці.

Фрау Гертруда спробувала заперечити:

— Але ж це зовсім нові й коштують недешево!

Звичайно, вона мала рацію. Крім того, у добре пошитій куртці Валбіцин почувався зручніше, ніж у піджаку з чужого плеча, але уявив, як смершисти шукають на всіх перехрестях людину в коричневій куртці й темно-зеленому в’язаному капелюшку, й повторив безапеляційно:

— Зараз же спали!

Видно, єфрейтор Штрюбінг також не звик, аби йому перечили, бо фрау Гертруда одразу позадкувала:

— Невже гадаєш, що мені справді шкода якоїсь куртки? Від Франца лишилося багато одягу, а ти в мене швидко погладшаєш…

Так, подумав Валбіцин, війна все ж має свої позитивні сторони, й нестача чоловіків — одна з них. Запитав:

— На всякий випадок, де можна переховатися? Раптом прийдуть росіяни…

— О-о, — розвела руки жінка, — де завгодно. Глянь сам… — Повела Валбіцина до передпокою, відкинула ляду на підлозі, присвітила кишеньковим ліхтариком. Валбіцин побачив досить великий бетонований погріб, де на полицях стояли банки з маринованими овочами, висіли кілька окостів, кільця ковбаси. — Світла тільки нема, — зажурено мовила жінка, — війна все зіпсувала.

Валбіцин подумав: фрау Гертруда не була дуже закохана в єфрейтора Штрюбінга, якщо вважає головною втратою через війну відсутність електроенергії. Проте це влаштовувало його, і Валбіцин запитав:

— Чи не знайдеться в тебе якогось килимка? Аби кинути на ляду, щоб не було видно.

— У цьому домі знайдеться все, — відповіла фрау Гертруда з гордістю, навіть пихато, і Валбіцин остаточно зрозумів, що в домі фрау Штрюбінг може почуватися в цілковитій безпеці.

Мишко Галайда стояв за кілька кроків від «віліса» й дивився, як Бобрьонок з Мохнюком влаштовуються в машині. Нараз не витримав, ступив до них і мовив благально:

— Візьміть мене з собою, товаришу майоре. Я вам згоджусь, от побачите. Знаю тут мало не кожну стежку.

Бобрьонок перезирнувся із старшим лейтенантом, знизав плечима й кивнув на заднє сидіння.

— Давай, тільки без самодіяльності…

Мишкові не треба було повторювати: перевалився через борт, примостився на сидінні, шепчучи вдячно й зовсім по-дитячому:

— Спасибі, дядечки, я вам точно згоджуся…

«Віліс» рвонув з місця поза полем, яке перетнув Валбіцин. Майор поклав собі на коліна автомат, це переконало Мишка в серйозності й небезпечності їхньої місії, йому схотілося одразу стати в пригоді Бобрьонкові, принаймні хоч якось прилучитися до операції, довести, що він не зайвий у машині. Мовив:

— Праворуч — шосе на Сведбург, а просто, за Штокдорфом, бруківка до Ратінгена.

— Далі вона виходить на автостраду? — уточнив Бобрьонок.

— Так, Бреслау — Берлін, — підтвердив Мишко з радістю, наче відкривав величезну таємницю.

Бобрьонок подумав трохи й сказав Мохнюкові:

— Навряд чи Валбіцин подасться до автостради. Мусить догадуватися, що там повно наших військ і навколишні села блоковані.

Старший лейтенант кивнув згоджуючись. Він і справді водив машину віртуозно, не гірше за Віктора, «віліс», здіймаючи шлейф пилюги, мчав поміж ланів, і гума рипіла на поворотах.

Бобрьонок розгорнув на колінах карту.

— Валбіцин мусить пробиватися на захід, — мовив роздумливо. — Якщо не через автостраду, то десь тут, в районі Кварцау. Або через Оттерберг. Покажеш поворот на Кварцау, — обернувся до Мишка.

— Тут недалеко, — зрадів той, буцім сам мав безпосереднє відношення до прокладання дороги. — За тим горбком праворуч.

За горбком справді вони вискочили на бруківку, навколишні лани проглядалися тут на кілька кілометрів: смарагдові, вкриті озиминою, розорані, чорні — вражаюча панорама дбайливо обробленої землі. Наче не було війни й не пройшли з боями на Берлін російські танки. Бобрьонок уважно роздивлявся навкруж — чи не з’явиться десь поодинокий вершник, та лани немов вимерли — тільки на одному полі майор побачив коня з бороною і чоловічу постать, що плуганилася слідом.

Кварцау з’явився раптово — за поворотом бруківка наче вперлася в одноповерхові будинки. Перед ними стояв військовий «додж», і лейтенант з автоматом вимогливо підвів руку, наказуючи «вілісу» зупинитися.

Мохнюк загальмував упритул до «доджа». Лейтенант обвів їх пильним і суворим поглядом, але, мабуть, був у курсі їхніх справ, бо запитав:

— Майор Бобрьонок?

— Так.

— Лейтенант Ткаченко. Ми перекрили всі підступи до Кварцау, і мій взвод зараз прочісує місцевість від містечка до Оттерберга. Розпитуємо населення. Все згідно з інструкцією.

— Коли прибули сюди?

— О дев’ятій двадцять три.

Бобрьонок прикинув: минуло близько півгодини між тим, як блокували Кварцау й навколишні хутори, і часом, коли Валбіцин скочив на жеребця. За півгодини, навіть заганяючи коня, навряд чи б дістався сюди, а тепер не прорватися крізь пости лейтенанта Ткаченка. Поклав Мохнюкові руку на погон.

— Вертатимемось, старлей, — наказав. — Дуй до Оттерберга. Чує моє серце, цей тип шукатиме щілину саме там.

«Віліс» круто розвернувся і помчав назад уже знайомою бруківкою. Вони проминули бічну польову дорогу, коли Мишко, тицьнувши в неї пальцем, вигукнув:

— Стоп! Завертайте туди.

Мохшок загальмував, а Бобрьонок, звірившись з картою, заперечив:

— Дорога до Оттерберга кілометра через півтора.

— Але ж і ця туди — і коротша. Через хутір Штайнах.

— А проїдемо?

— До Штайнаха два кілометри польової дороги, далі знову бруківка.

Бобрьонок побачив добре накатану польову дорогу й дав знак їхати. Вони звернули до Штайнаха, об’їхали хутір і справді вискочили на бруківку, що вела до Оттерберга. Недавно тут пройшли бої, дорогу розбили й роз’їздили, поля обабіч неї зрили ходами сполучень, біля самої бруківки стояв розбитий дзот, а далі на схилі чорніли обгорілі танки — німецькі, а за ними кілька Т-34 — бій тут був запеклий. Бобрьонок чув про нього: залишки есесівської дивізії вкопалися в землю під Оттербергом і боронилися до останнього.

Отже, до Оттерберга всього три кілометри, можливо, Валбіцину вдалося дістатися туди, і розшукати його в містечку, хоч і невеличкому, буде не так уже й просто.

Але ж чоловік — не голка, то більше — вершник…

В улоговині, з якої виходили в атаку «тридцятьчетвірки», поважний чоловік переорював кіньми витолочене танковими гусеницями поле.

— Стоп, — нараз розпорядився Бобрьонок. Коли «віліс»’ зупинився, наказав Мишкові: — Спробуй розпитати того бауера, чи не помітив вершника. Нас перелякається, та й взагалі може не сказати, а ти в цивільному…

Хлопцеві не треба було повторювати: побіг навпростець, вгрузаючи по кісточки у вологий важкий грунт.

Бауер зупинився і зняв капелюха. Очевидно, цей явний вияв пошани й навіть догідливості стосувався насамперед тих, що сиділи в машині, якої не міг не помітити бауер, та Мишкові це сподобалося ще й тому, що вчора сам мусив кланятися й знімати капелюх не тільки перед таким поважним чоловіком, а й перед першим-ліпшим шмаркачем, як той нахаба з гітлерюгенду. Він мимоволі притишив крок, та, згадавши про нетерплячих офіцерів у «вілісі», одразу забув свою удавану статечність і запитав швидко:

— Ви давно тут на полі?

— Зранку. — Бауер навіть вклонився Мишкові. Хлопця порадувало це ще більше, й запитав владно:

— Десь тут неподалік мусив проїжджати вершник на вороному жеребці. Куди він поскакав?

Уловив напруженість у погляді бауера й зрозумів, що той справді бачив вершника, але не може одразу вирішити, як учинити, — все ж найкраща позиція: нічого не бачив, нічого не знаю, і йдіть ви всі кудись далі…

І Мишко випередив бауера, не дав йому можливості вимовити «ні», бо тоді вже той вперто б дотримувався сказаного.

— Це — злочинець, — мовив перше, що прийшло в голову й, на його думку, мусило вразити доброчесного німця. — Втік з тюрми і вкрав коня.

— О-о! — вигукнув бауер. — Я відразу запідозрив щось негарне. Він проскакав он там і звернув біля тих дерев ліворуч. Гадаю, до Нойкірхена. І гнав, як навіжений.