— Чоловік у коричневій куртці й в’язаному капелюшку? — про всяк випадок уточнив Мишко.

— Не розібрав, звідси далеко, та й ще проти сонця.

— Але точно повернув до Нойкірхена?

— Бачите три дерева? Там, де дорога повертає до Оттерберга… Так він подався ліворуч — це до Нойкірхена.

Бобрьонок, почувши таке повідомлення, захвилювався. Майор зупинив «віліс» коло трьох дерев, і вони з Мохнюком уважно обстежили поле ліворуч од дороги. Одразу знайшли сліди копит і покликали Мишка. Бобрьонок показав слід і запитав:

— Вороного?

— Слід великий, бо й жеребець нівроку, і виразний. — Мишко згадав: Карл водив вороного до кузні зовсім недавно, і тут слід нової, ще не стертої підкови. Кивнув і мовив: — Наш жеребець. Бачите, величезне копито, та й який німець скакатиме навпростець полем?

— Точно, — схвалив Бобрьонок, озирнувся на Мохнюка й запитав вагаючись: — Але ж який резон Валбіцину подаватися на схід? Нойкірхен на сході, а Валбіцин має пробиватися на захід. Єдине, що може врятувати його.

— Валбіцин не такий уже й дурний, — посміхнувся Мохнюк. — І розмірковував точно так, як ви. І прийшов до висновку…

— Що слід відсидітись десь у знайомих.

— Не виключено, що саме в Нойкірхені чи десь тут поблизу.

Бобрьонок зміряв поле оцінюючим поглядом.

— Не проскочимо?

— Тільки в об’їзд.

Вибоїстий путівець поміж полів простягнувся до темніючого вдалині лісу. За логікою Валбіцин мав скакати саме до нього, і Мохнюк не звернув на широку дорогу, що вела до Нойкірхена. Навпаки, вискочивши на узлісся, «віліс» повернув круто ліворуч і, підминаючи кущі й молоді дерева, проїхав ще сотню метрів. Здогадки розшукувачів виявились безпомилковими: неподалік знайшли сліди кінських копит, а через кілька хвилин стояли в байраці над трупом вороного.

Мишко присів і погладив вискалену морду.

— Гарний був кінь, — мовив з жалем. — Сідло зняти?

— Навіщо? — не зрозумів Бобрьонок. — Не мороч собі голови. — Показав прим’яті кущі на крутому схилі й вів далі упевнено: — Валбіцин пішов туди, а потім до Нойкірхена!

— А може, лісом кудись в інше місце? — завагався Мохнюк.

— Для чого ж тоді вбивати коня? Поїхав би спокійно, ліси тут не густі, проріджені, валяй хоч фаетоном.

— Ваша правда, майоре.

— Бував у Нойкірхені? — запитав Бобрьонок Мишка. — Велике село?

— Звичайне.

Воно й справді виявилось звичайним — з гарними садибами, та центральною вулицею пройшли зовсім недавно колона машин і танки, дорогу вибили, й «віліс» стрибав по баюрах. Зупинилися в центрі, біля магазину. Мохнюк знайшов якусь жінку, розпитав її і заїхав до бічного завулка. Загальмував біля будинку за високою дротяною огорожею…

— Тут мешкає ортсгрупенляйтер гер Райнер Венклевіц.

— З чим це їдять? — поцікавився Бобрьонок.

— За нашими мірками щось на зразок голови сільради, — пояснив Мохнюк.

— І мусить усе знати?

— Звичайно. Тут у них служба оповіщення на першому плані. На цьому все трималося. — Він натиснув на клаксон, і одразу з дому вийшов худий і низенький чоловік. — Бобрьонок чекав побачити огрядного, самовпевненого, мало не в коричневій формі фашиста, а гер Венклевіц нагадував затуркану й пригнічену життям людину, яку вже нічого не цікавить, крім дрібних сімейних клопотів. Він продріботів до дротяної хвіртки й чемно вклонився офіцерам.

Мохнюк, не відриваючись від керма, запитав:

— Ортсгрупенляйтер Райнер Венклевіц?

— Перед вами, — відповів чоловік і зняв капелюха, оголивши круглу й зовсім лису, до блиску, голову.

— У вашому селі мусить бути людина, яку ми розшукуємо, — мовив Мохнюк суворо.

Ортсгрупенляйтер застиг з капелюхом у руці.

— Село велике, — нарешті відповів повагавшись.

— Час воєнний, — перервав його Мохнюк різко, — а ми розшукуємо злочинця! Мусите знати, чи є в Нойкірхені чужі люди. Солдати, які не здалися в полон, есесівці…

— Вчора таких не було.

— Мене не влаштовує ця відповідь.

— Добре, — погодився ортсгрупенляйтер, — я спробую дізнатися. Але для цього потрібен певний час. І мушу відвідати декого…

Бобрьонок, який уважно слухав розмову, запитав у Мохнюка:

— Я не все зрозумів, та він, здається, хоче піти до когось?

— Так, має у селі інформаторів і мусить попитати…

— Відпускати його самого не можна. Нехай сідає в машину.

Мохнюк поплескав долонею по задньому сидінню, Мишко посунувся, і ортсгрупенляйтер заліз до «віліса». Бобрьонок повернувся до нього боком, роздивляючись. Уперше бачив зблизька живого фашиста. Точніше, либонь, бачив і раніше, серед полонених, звичайно, серед них були члени націонал-соціалістської партії, та ніхто не хотів визнавати це, зрікалися і Гітлера, і фашизму, — мовляв, моя хата з краю і кожен має виконувати свої обов’язки. Але ж цей миршавець — ортсгрупенляйтер, перша людина на селі, безперечно, наці, знає, що їде в машині з червоними офіцерами, комуністами, а особливо не хвилюється, тримається чемно, з гідністю. Нараз Бобрьонкові захотілося запитати в цього сільського фашиста щось ущипливе, хоч трохи налякати його, — бач, розсівся в машині, в майже новому костюмі й велюровому капелюсі з пір’ячком за стрічкою… Зовсім як задерикуватий молодик.

Бобрьонка пойняла злість, та він пригамував її, зрештою, матиме час, аби поставити цього нахабного ортсгрупенляйтера на місце, тепер же треба приглушити свої емоції, бо злість — поганий порадник у даному разі й не литиме воду на їхній млин.

Венклевіц попросив зупинити машину біля другого від краю села будинку, перевалився через борт машини й очікувально зиркнув на Мохнюка. Той махнув рукою, відпускаючи його.

— Нехай іде сам, — пояснив Бобрьонкові. — Однаково втекти не може, а не схоче нам допомогти — не примусимо. А так — пошепочуться між собою, порадяться й піднесуть нам Валбіцина на тарілочці.

— Ну, ну, — не зовсім схвально покрутив головою Бобрьонок. — Тобі тут видніше…

Ортсгрупенляйтер повернувся через кілька хвилин. Знову зняв капелюха й вклонився чемно. Пояснив:

— Панове мають почекати з півгодини. Я послав Зеппа Кунца погомоніти із своїми людьми.

Бобрьонок повільно виліз з машини. Відчув: злість, яка мало-помалу накопичувалася в ньому, готова вихлюпнутися. Зупинився навпроти ортсгрупенляйтера, запитав, старанно добираючи німецькі слова:

— Ви були членом націонал-соціалістської партії?

Здається, Венклевіц втягнув голову в плечі й зробився ще трохи меншим. Відповів, чомусь притиснувши руки до тулуба:

— Так. Член партії.

— Уперше бачу людину, котра за таких обставин не зрікається фашизму! — вигукнув Бобрьонок.

Нараз майор відчув, що злість відступила, натомість прийшла щира цікавість: що за людина цей ортсгрупенляйтер, адже ж, либонь, перший на селі, всі його слухаються, найтиповіший, так би мовити, для фашистської Німеччини. Озирнувся на Мохнюка, попросив:

— Ти побалакай з ним, старлей. Ну, розпитай про життя. А я послухаю. Що не збагну, поясниш…

Мохнюк кивнув розуміюче. Не зліз з машини, сидів, поклавши руки на кермо й хоч цим підкреслюючи свою вищість і відчуженість від ортсгрупенляйтера.

— Пане Венклевіц… — почав, та Бобрьонок нараз обійшов навколо ортсгрупенляйтера, дивлячись на нього, як на заморське диво, й мовив Мохнюкові:

— Ні, ти йому ось що скажи. Як фашисти в наших селах комуністів босих по снігу до шибениці гнали. Тільки за те, що вони комуністи!.. А він, фашист, тут у Німеччині зі мною, комуністом і офіцером, в одній машині їздить!.. І ми з ними усякі цирліхи-манірліхи розводимо…

Мохнюк почав перекладати, а Бобрьонок утупився в ортсгрупенляйтера, намагаючись збагнути, як саме сприйматиме той його слова і які думки вируватимуть в ньому. Але майже нічого не відбилося на обличчі Венклевіца, стояв, тримаючи капелюха тонкими старечими пальцями, і, може, лише ця поза та шкіра на лисому черепі, що взялася зморшками, виказували його справжній стан. Дивився Мохнюкові мало не в рот, не відводив погляду, певно, боячись зустрітися очима з Бобрьонком і прочитати в них усе шаленство, що переповнювало майора й могло вихлюпнутися будь-якої миті. Уважно вислухавши, відповів, старанно добираючи слова: