Кулемет обірвав свої черги раптово, наче йшов не справжній бій, а хтось бавився в стрілянину, знову можна було почути ремигання корови, а потім загорлав півень, видно, навіть вони звикли до пострілів…

Бобрьонок зиркнув на годинник. Минуло хвилин десять, як Віктор зв’язався зі штабом армії, і підрозділ з охорони тилу вже вирушив їм на допомогу. Має прибути приблизно через годину, отже, треба протриматися тільки годину, звичайно, це не важко, коли справді в садибі криються лише двоє-троє есесівців. До речі, одного вже нема, он лежить під парканом — добігався…

Якщо ж есесівців лишилося двоє, навряд чи зможуть довго боронитися, надто коли атакувати одночасно — звідси й з городу…

Щоправда, інформація може бути й помилковою…

Бобрьонок щільніше притулився до землі, зняв кашкет, насунув на автоматне дуло й трохи висунув з-за підмурка. Кулемет застрочив одразу, куля пробила кашкет, зачепивши зірочку, й майор лише скрушно похитав головою.

Минуло чверть години, есесівці більше не робили спроб прорватися через сусідське подвір’я, і Бобрьонок зрозумів їхній план. Скоро почне сутеніти, через годину чи трохи більше зовсім стемніє, і тоді вони намагатимуться втекти. Адже не знають, що цілий взвод автоматників уже поспішає до Штокдорфа.

Бобрьонок навіть прислухався, чи не ревуть мотори, але панувала тиша, й лише десь на краю села валували собаки. Потім заспівала якась птаха, діловито зацвірінькали горобці…

Майор посміхнувся: у горобців свої справи, настала весна, і слід дбати про гнізда — їм чужі людські пристрасті, й їхні війни щодня закінчуються мирною угодою десь попід дахом.

Зайнятий думками про горобців, Бобрьонок не одразу почув далеке дзижчання моторів. Нарешті до його свідомості дійшло: до них поспішає допомога. Майор коротко свиснув Мохнюкові, й той помахав йому з кювета рукою, показуючи, що все збагнув.

Гуркіт посилився і раптом заполонив ціле село, почулося брязкання гусениць, і з-за повороту вискочив танк, а зі ним машина з автоматниками. Бобрьонок бачив, як солдати зістрибували з автомобіля, розбігаючись попід парканом, — знали, де засіли есесівці, отже, Віктор перестрів танк за мостом, а може, той хлопець? Спритний хлопчина, треба буде потурбуватися про нього…

Танк дочекався, поки автоматники займуть зручну позицію, і повільно та загрозливо посунув до садиби Камхубеля. Він зупинився посеред вулиці, якраз між садибою і Бобрьонком, обдав майора сизою бензиновою хмарою, і гармата почала повертатися до будинку. Завмерла на мить, шукаючи ціль. Ще секунда — й вона б вивергла полум’я, та розчахнулося мансардне вікно, й звідти замахали білим рушником. Чоловік, висунувшись з вікна по пояс, щось кричав і розмахував імпровізованим білим прапором, слів не можна було почути за гуркотом мотора, проте все й так було зрозуміле — есесівці зламалися і просили пощади.

Бобрьонок побачив, як Мохнюк вискочив з кювету, побіг через вулицю, тоді й він підвівся, перескочив через паркан і подався за Мохнюком. Але ковані високі ворота садиби Камхубеля були зачинені. Майор згарячу наліг на них плечем, однак ворота й не рипнули, а слід було поспішати, поки есесівці не оговтаються.

Майор відступив на кілька кроків, аби з розгону вдарити по воротах, проте відчув гаряче дихання танка й відскочив убік — важка машина навалилася на ворота, зірвала з петель, підім’яла… Бобрьонок рвонув до садиби, виставивши поперед себе автомат, та нараз почув постріл. У танковому гуркоті постріл прозвучав несерйозно, мовби виляск звичайної хлопавки, майор інстинктивно пригнувся і метнувся вбік, проте більш ніхто не стріляв, і Бобрьонок кинувся у будинок.

На підлозі заскленої веранди, розкинувши руки, горілиць лежав чоловік у білій сорочці, стискаючи парабелум. Майор ногою вибив у нього зброю і тільки по тому побачив на протилежному боці веранди ще двох у цивільному з підведеними руками. Зупинився, загрозливо виставивши автомат і готовий будь-якої миті натиснути на гашетку, — почув важке сопіння Мохнюка за плечима й запитав не обертаючись:

— Вони?

— Ні… — Мохнюк спритно обмацав чоловіків, не знайшов зброї і озирнувся на Бобрьонка. — Ці молодики не з «Цепеліна».

Бобрьонок розчаровано опустив автомат. До будинку вже увірвалися озброєні солдати — швидко обшукали дім і вивели на веранду літнього й сивого чоловіка та огрядну злякану жінку в старій кофті. Вона шморгала носом, з жахом дивлячись на солдат, потім побачила вбитого на підлозі, кинулася до нього, притулилася, наче сподівалася оживити, закричала тонко й пронизливо:

— Франц!.. Франц!..

Бобрьонок збагнув, що це, певно, Камхубелів син, про якого йому казав фельдшер Функель, — отже, запеклий есесівець, котрий не захотів визнати свою поразку.

А інші?

Ступив до чоловіків, які все ще боялися опустити руки.

— Допитай їх, — наказав Мохнюкові.

— Хто такі? — запитав той.

— Солдат сто першої танкової дивізії Ернст Руменіге, — одповів один.

— А ти? — Мохнюк тицьнув автоматним дулом другого.

— Ми з одного екіпажу… Йоганн Вольф…

— Документи?..

Перший повільно й лякливо опустив руки, витягнув із задньої кишені штанів солдатську книжку.

— Чому в цивільному?

Солдат знизав плечима.

— Але ж ви всіх, хто служив у СС, розстрілюєте… — пояснив нерішуче.

— Хто казав?

— Наш ротний… Та й взагалі — всі…

— Ми судимо тільки злочинців. І якщо твої руки в крові…

Солдат злякано відсахнувся.

— Ми звичайні солдати…

— З вами розберуться… — махнув рукою Мохнюк. — Візьміть їх! — наказав автоматникам і обернувся до Бобрьонка: — Виходить, потягнули пустий номер?..

— Не такий уже пустий: четверо есесівців… — похмуро відповів той.

— Через дві години літак, Гюнтере, — сказав Хейг і повісив плащ на вішалку. — Ви готові?

— Давно… І навіть трохи хвилююсь, кожна година дорога.

— Непередбачені ускладнення…

— Літак?

— Нарешті всі проблеми розв’язано, вилітаєте завтра з аеродрому під Франкфуртом.

— Сьогодні зв’язуватися з Кранке?

Хейг заперечив:

— Почекайте до ранку. Усе ж — війна, і завжди може виникнути щось.

— Літак — російський?

— Так.

Краус радісно посміхнувся.

— Це значно полегшує завдання.

— Але він зможе взяти лише двох.

Краус зміряв Хейга допитливим поглядом.

— Маєте на увазі?..

— Лише двох, Гюнтере. Вас і ще одного…

— Кранке чи Валбіцина?

— Яка ваша думка?

Краус невизначено знизав плечима. Біс його зна, які плани в цього американця, ліпше ухилитися від прямої відповіді.

— Обидва варті уваги.

— Нам потрібні спеціалісти, Гюнтере…

Краус здогадався, що має на увазі Хейг.

— Цей російський білогвардієць — справді гарний спеціаліст. Саме це ви хотіли підкреслити?

— А Кранке?

Тепер Краус точно знав, що хоче почути від нього Хейг.

— Таких, як Кранке, в СС хоч греблю гати. Звичайний гауптштурмфюрер, рядовий адміністратор.

— Я радий, що наші плани збігаються, Гюнтере.

Краус подумав: добре, що він сам зв’язуватиметься завтра з Кранке, а то невідомо, кому з них насправді віддав би перевагу Хейг: усе ж гауптштурмфюрер був шефом команди «Цепеліна» й має величезний досвід підготовки шпигунів та диверсантів.

— Вам доведеться на місці розв’язати цю проблему, — сказав Хейг.

— Звичайно. — Краус подумав, що не зовсім по-джентльменському стріляти в спину доброму знайомому, та що вдієш — вибору немає. Як на його думку, краще було б прикінчити цю російську свиню, проте, певно, Хейг має рацію: з Валбіцина більше користі. Крім того, Валбіцин — вузький спеціаліст і не конкуруватиме з ним, Краусом, а Кранке за всіх умов може десь підставити йому ніжку. Отже, питання розв’язане, й сумніву не може бути.

— Я летітиму разом з вами до Франкфурте, — повідомив Хейг.

«Так, — подумав Краус. — Кровно зацікавлений в успіхові операції…»

— Чекатимете нашого повернення? — запитав.