Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:

— Нас привіз сюди оцей хлопець, — кивнув на Мишка, — він сказав, що ви зможете допомогти нам.

Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:

— Не знаю… Що вам потрібно?

— Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? — ухилився від прямого запитання Мохнюк — на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.

— Можна сказати — все життя.

— Де втратили руку?

— Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… — Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.

— Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…

— Атож.

— Чи є зараз у селі чужі люди?

— Так.

— Хто?

— Гадаю, військові.

— Коли з’явилися?

— Три або чотири доби тому.

— На вантажному «мерседесі»?

— Точно не можу твердити, але чув гуркіт моторів.

— Чому гадаєте, що військові? І де вони?

— Люди кажуть: у Камхубеля ховаються есесівці. Двоє чи троє.

— Хто каже?

Функель непевно знизав плечима.

— У селі важко щось приховати. Пішла така чутка…

— Хто такий Камхубель?

— А ніхто. Селянин. Має двох синів — один у СС.

— Де садиба Камхубеля?

— З того боку села. Друга з краю.

— З цієї сторони?

— З протилежної.

Мохнюк перекладав розмову розшукувачам. Толкунов, який весь час свердлив Функеля недовірливим поглядом, засумнівався:

— А якщо бреше?

— Дуже легко перевірити.

— Чи не міг він попередити цього, як його, есесівського батька, що приїдуть радянські офіцери?

Чого б тоді нам розповідав про Камхубеля?

— А біс його зна… Всі вони камінь за пазухою тримають.

— Але ж бачите — наче відвертий.

— Можете йому вірити, — гаряче втрутився Мишко. — Порядна людина, всі кажуть.

Толкунов поморщився — ну чого лізе зі своїми порадами.

— Бач, захисник знайшовся, — осміхнувся криво. — На цих порядних ви тут спину гнули… Певно, і в цього фельдшера наймити були… Ану запитай! — обернувся до Мохнюка.

— І це тобі треба? — невдоволено зупинив капітана Бобрьонок. — Розберуться і без нас. Не подобається мені цей Камхубель з есесівцями.

— Зараз познайомимося.

— Що ж, гайда до нього.

Певно, Функель зрозумів, яке прийняли рішення офіцери, бо зупинив їх рішучим жестом і заговорив швидко.

— Що він каже? — без особливої цікавості запитав Толкунов. Але Мохнюк застережливо підвів руку. Вислухавши фельдшера, переклав:

— Він каже, що знає сина Камхубеля — справжній відчайдух і навряд чи так просто здасться. Командував якимсь військовим з’єднанням і, певно, добре озброєний. А якщо з ним ще есесівці, то брати їх дуже небезпечно. Садиба Камхубеля на горбочку, і вулицею до неї непомітно не дістатися. Там попереду ще місточок, за ним слід завернути ліворуч, вискочимо на луг, а там городами…

Бобрьонок глянув на Функеля доброзичливо.

— А ти кажеш… — легко штовхнув Толкунова в бік. — Один есесівець, а другий — бач…

Толкунов шморгнув носом, і не можна було зрозуміти, визнав він свою помилку чи ні. А Мишко сказав:

— Я знаю дорогу. На лузі біля струмка верби, там можна лишити машину, а далі я проведу. Просто до Камхубеля.

Бобрьонок зважував кілька секунд: щонайменше — троє есесівців, і їх троє — він, Толкунов і Мохнюк. Віктор лишиться з «вілісом», а цей хлопець годиться тільки в провідники. Есесівців голіруч не візьмеш, єдина перевага розшукувачів — несподіваність. Що ж, іншого виходу нема: слід брати.

«Віліс» уже побачили в Штокдорфі — якщо викликати допомогу, мине певний час: есесівці дізнаються про небезпеку й можуть зробити спробу вирватися з села. Тоді їх не затримати.

Наказав:

— Братимемо!

Толкунов, не прощаючись з Функелем, повернув до хвіртки, а Бобрьонок подав фельдшерові руку. Той, мабуть, не чекав цього, бо впустив секатор і простягнув свою нерішуче, однак потиснув міцно, й майор із задоволенням відчув зашерхлість його долоні.

Село, мабуть, уже знало про появу радянських офіцерів, бо вулиця немов вимерла — тільки з-за паркана, садиби, що межувала з фельдшеровою, визирали злякані дитячі очі. Бобрьонок, з трудом підшукуючи німецькі слова, запитав у Функеля:

— Злякалися нас?

Той одповів не криючись:

— А як ви гадаєте? Знаєте, про що торочили в газета та ще й по радіо?.. Люди хотіли лишити село, та ваші танки прорвалися так нечекано.

Поки Мохнюк перекладав, Бобрьонок думав, що, зрештою, все закономірно: понад десять років Геббельс довбав їм мозок, і слава богу, що лишилися такі, як Функель. Але вже забув і про фельдшера, і про тривожні дитячі очі за парканом — колись усе налагодиться, а тепер не до сумнівів, треба взяти есесівців з «Цепеліна» і списки, а над іншими проблемами нехай сушить голову начальство.

За струмком верби утворили справді ідилічний закут — Віктор поставив машину так, що й за кілька кроків не можна було помітити, Толкунов опустив ремінець кашкета під підборіддя і уважно подивився на Мишка. Лише тепер той, певно, зовсім по-справжньому усвідомив усю серйозність ситуації, згасив усмішку й пірнув на стежку попід вербами.

За ручаєм тягнувся моріг, на якому паслися дві прив’язані корови, далі починалися чорні смуги зораних городів. Мишко справді добре знав місцевість, бо взяв круто праворуч, де стежка йшла поміж кущами й можна було непомітно обігнути село. Хлопець шастав у заростях попереду офіцерів, нарешті зупинився, розсунув гілки й поманив Бороьонка. Майор визирнув і побачив метрів за сто великий кам’яний сарай, а за ним крутий черепичний дах будинку. Невдоволено покрутив головою — підходи до садиби зовсім відкриті, трохи далі, правда, смородинові кущі, і якщо дістатися їх…

Толкунов дихав йому на вухо.

— Переберемося до сарая, а звідти до дому раз плюнути…

— А якщо вони в сараї?

— Начебто не повинні…

— Начебто…

Бобрьонок угледів, що трохи правіше від кущів до сарая тягнеться глибокий рівчак. Можливо, по ньому спускали з садиби стічні води. Хоч і не надійне, та все ж укриття. Наказав:

— Я спробую проповзти там, бачиш, рівчак за кущами. А ви з Мохнюком прикриєте мене. Потім по черзі за мною.

Толкунов схвально кивнув.

Бобрьонок повз, тримаючи автомат у витягнутій правиці і відчуваючи, що весь, мов на долоні. Але нічого не сталося, і вони обрали, мабуть, єдино правильний шлях. Спереду канава круто повертала — дістатися б туди, щоб заховатися. Раптом коротка автоматна черга порушила тишу, й кулі просвистіли майже над самим вухом. На мить Бобрьонок притиснувся до землі, але тільки на мить, може, на півсекунди чи навіть менше, бо одразу збагнув, що будь-яка затримка згубна. До повороту канави лишилося метрів три, вже не криючись, Бобрьонок кинувся туди й знову почув автоматне стрекотання. Його врятували саме оті півсекунди — куля лише обпалила Бобрьонкові руку нижче плеча, а він уже припав до землі, усім тілом відчуваючи її надійність.

Розмова відбулася у віллі під Берном, зовні начебто нічим не примітній, схожій на інші, двоповерховій віллі в респектабельному селищі, в центрі якого мешкали люди заможні — банкіри, промисловці, власники великих магазинів, — які вважали себе елітою суспільства. Одну з цих вілл, далі від людських поглядів та цікавих очей агентів різних розвідувальних служб, котрі буквально заполонили нейтральну Швейцарію, і придбало Управління стратегічних служб, як дещо пишномовно й не зовсім конкретно охрестив американську розвідку її шеф генерал Донован. Віллу під Берліном він, правда, ще й разу не відвідав, там полюбляв відпочивати й призначав конфіденціальні зустрічі його найближчий помічник і резидент Управління стратегічних служб у Швейцарії Аллен Даллес, саме тут починалися найсекретніші переговори з есесівським генералом Вольфом про сепаратну мирну угоду із західними союзниками. Даллес не любив згадувати це — треба ж таке, росіяни зуміли пронюхати про переговори й все лопнуло, як мильна булька… Та все ж комфорт, тиша, бар, повний пляшок з різноманітними напоями, надійна охорона приваблювали найвищих офіцерів розвідки, і зручні покої вілли рідко коли лишалися порожніми.