Краус дістав з портфеля великомасштабну карту, акуратно розклав на столі, розгладив долонею — Кранке підійшов роздивляючись. Нічого секретного, звичайна карта Бреслау та довколишніх земель. Проте гауптштурмфюрер нічим не виказав незадоволення чи здивування — знав, що з Берліна навряд чи ганятимуть порожній «юнкере» заради буденної розмови з шефом особливої команди «Цепеліна».

Краус почав обережно й навіть якось байдуже, насправді ж уважно зиркаючи на гауптштурмфюрера:

— Отже, Пауль, сподіваюсь, ви й самі знаєте, що «Цепелін» доживає останні дні. І що ми мусимо врятувати все, що можемо, достойно, так би мовити, вийти з гри. Повинні бути відвертими один з одним, бо, може, це єдиний наш шлях до порятунку та майбутнього відродження.

— Відродження? — раптом не утримався від іронії Кранке. — Врятувати б голови…

— Ми-то з вами врятуємо!.. — Краус кинув багатообіцяючий погляд на сейф. — Все залежить від нашої далекоглядності, Пауль, та деяких документів «Цепеліна».

— Я вже зрозумів це.

— Справді, — повеселішав Краус. — Тоді ближче до діла. Ви чули про американське Управління стратегічних служб?

— Яким керує Аллен Даллес?

— Він тепер у Швейцарії, і тільки позавчора я бачився з ним у Берні.

— Їх цікавлять наші документи?

— Навіть дуже. Ці люди вміють дивитися в майбутнє. В обмін на документи вони гарантують нам з вами, Пауль, особисту безпеку й непогані гроші. Крім того, вони розраховують на наш з вами досвід. Бо нема ціннішого капіталу, ніж збагачена знаннями людина. Коротше, Пауль, гадаю, що Даллес збирається на нас заробити. А ми зараз не маємо іншого виходу.

— Бачу, ви недаремно оберталися в колі ділових людей, — зауважив Кранке. — І вони хочуть мати це? — кинув погляд на сейф. — Але як? Де американці й де червоні?

— Так, існують деякі складнощі, — згодився Краус. — Однак ви недооцінюєте їхнього розмаху й спритності. Містер Хейг обіцяв вислати по документи спеціальний літак.

— Лише по документи? — Вуха в Кранке почервоніли від роздратування.

— По документи прилечу я, — заспокоїв його Краус, — і обумовлено, що літак забере й вас. — Кажучи це, збрехав безсовісно, але гадав, що, зрештою, все якось уладнається. — Та врахуйте, не сьогодні-завтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау, тому й треба, не гаючись, вивезти сейф з міста. — Поплескав долонею по карті й додав: — Ми з містером Хейгом не сиділи склавши руки й маємо деякі пропозиції. Бачите, — взяв зі столу гауптштурмфюрера гостро застрзтаного олівця, тицьнув у карту, — за сорок кілометрів на захід від Бреслау містечко Сведбург — на південь від Берлінської автостради. А ось тут, між Сведбургом та Охтендунгом, — обвів коло, — Штокдорф — маєток графа фон Шенка. Старий граф недавно помер, молодий служить у Люфтваффе, ми з ним приятелюємо, я взяв у Генріха записку до управителя, і маєток буде в нашому розпорядженні. Сьогодні ж вивеземо туди сейф, і ви чекатимете в Штокдорфі мого повернення.

Кранке зітхнув і заперечив:

— Але ж росіяни будуть і там…

— Звичайно. Проте вони не зможуть контролювати кожен населений пункт, а ви зупинитеся у мисливському будинку фон Шепка. Нехай Валбіцин підбере вам документи: ви — якийсь там далекий родич графа, хворий і звільнений од військової служби, з Дрездена чи Франкфурте, там ваш дім, зруйнований бомбардуванням, і цілком логічно, що знайшли притулок у родичів.

Кранке схвально кивнув: виготовити такі документи легко, й ідея Крауса принадлива.

Штурмбанфюрер акуратно склав карту, та не заховав її до портфеля. Недбало відсунув на край столу, як непотріб: знав місця навколо Штокдорфа як свої п’ять пальців. Не раз він полював там на зайців і вздовж і впоперек виміряв навколишні поля й переліски своїми ногами.

— Поки вантажитимуть сейф, — мовив, всідаючись на широкому шкіряному дивані, — я не відмовлюся від обіду.

Кранке зняв телефонну трубку й віддав належні розпорядження. Потім покликав до кімнати есесівців і наказав знести сейф до вантажного «мерседеса». По дорозі до їдальні уточнив:

— Ми залишимо сейф у Штокдорфі й повернемось до Бреслау?

— На жаль, у маєтку Шенка ніде приземлитися «юнкерсу».

— А як ви заберете документи звідти? То більше, посадите літак, не викликавши підозру росіян?

— Разом з Хейгом ми продумали і цей варіант. У його розпорядженні буде невеличкий російський літак. Чомусь росіяни називають його «кукурудзником». Він сідає де завгодно.

— Отже, потім я підкину вас на аеродром і повернусь до Штокдорфа? А як бути з «Цепеліном»?

— Лишіть його на Телле. Нехай знайде можливість переправити курсантів шкіли у тил росіянам. По двоє-троє… Якщо навіть половина загине чи здасться, однаково ми підемо, грюкнувши дверима. А Телле після завершення операції нехай знайде можливість дістатися до Штокдорфа. З новими списками. Сподіваюсь, Пауль, ви розумієте, що за кожен новий список містер Хейг буде змушений платити окремо.

Кранке посміхнувся скептично. Зауважив:

— Я б не заплатив ані марки. Певно, «Смерш» візьме наших людей в перші ж дні. Росіяни зараз метиковані, згадайте, як ретельно ми готували Іполитова, і то програли.

Видно, сама згадка про провал тої операції була нестерпна для Крауса, бо скривився й відповів кисло:

— Ніхто нічого не знає, і, коли навіть п’ятьом із сотні вдасться осісти в радянському тилу, шкурка варта вичинки. То більше, що Хейгові важкувато буде одразу перевірити вартість нашої інформації.

Краике засміявся беззвучно, але тут-таки опанував себе. Він-то краще за всіх знав, що п’ять із сотні зовсім не найгірший варіант.

— Візьміть із собою до Штокдорфа Валбіцина, — порадив Краус.

— Хочете продати його Хейгові окремо?

— Він вартий не одної тисячі доларів, — погодився Краус. — Крім того, на ці кілька днів, які знадобляться мені для контакту з Хейгом, мусимо тримати сейф під наглядом, а Валбіцин знає російську, досвідчений і хитрий, він зараз дорожчий за золото.

— Я б волів, аби сейф охороняли Курт з Вернером…

— Ці двоє? — кивнув Краус у бік есесівців, котрі саме підігнали вантажівку до брами.

— Цілком надійні й готові виконати будь-який наказ.

— Від них на півкілометра тхне солдатським духом, якщо навіть переодягнути в цивільне.

— Так, — несподівано легко погодився Кранке, — нехай лишаються тут. Відвезуть сейф і повернуться. Та й оборона міста збільшиться на двох відважних захисників.

— А настрій у вас, бачу, поліпшився, — посміхнувся Краус.

— Зараз я пригощу вас такими біфштексами, що ви згадуватимете нас до самого Берліна. До того ж є гарний коньяк.

— Прихопіть коньяк до Штокдорфа. Ми вип’ємо його, коли сядемо у «кукурудзник».

— Краще, коли приземлимося в американців.

— Маєте рацію, — підхопив Краус. Він постояв трохи біля дверей їдальні, дивлячись, як есесівці з допомогою курсантів підіймають сейф до кузова «мерседеса», й пішов їсти біфштекси з почуттям виконаного обов’язку, позбувшись тривоги й напруження, що не полишали його останнім часом після повернення до Німеччини. Бо через дві, найбільше три години він виїде до аеродрому, і «юнкерс» підніметься в повітря над німецьким містом, яке невблаганно беруть у лещата росіяни. Але зараз навіть гуркіт російських гармат не зможе зіпсувати йому апетиту.

Бобрьонок не здивувався, побачивши у кабінеті Карого людину в німецькому офіцерському мундирі. Подумав: полонений, якого доставили для допиту. Але чоловік сидів на дивані вільно, поклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку, мало не лежав, і дивився на Бобрьонка з Толкуновим, які завмерли біля дверей, спокійно й доброзичливо. Майор не помітив у його очах тривоги й збентеження, тільки втому й зацікавлення, зовсім не властиві полоненому, котрого збираються допитувати в контррозвідці. Правда, цей гітлерівський офіцер міг не знати, що його привели саме до «Смершу», проте мусив здогадуватись: і в армійському штабі на нього не чекає дружня розмова.