— На «опелі» молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.

— Німці на хуторі живуть?

— Сімнадцять німецьких садиб. А далі — ціле село.

— Лишилися?

— Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.

Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:

— Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?

У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.

— Хутір прочешемо, — вирішив майор. — Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? — запитав у Мишка.

— Чотири бараки під черепицею перед хутором. Мій другий від дороги.

— Подивись уважно, — примружився майор, — може, якийсь непорядок на хуторі. Зайві люди…

— Зробимо! — аж витягнувся Мишко. Нараз шморгнув носом і запитав ніяково: — А можна у вас дізнатися?..

— Що?

— Як нам бути? Ми ж свої, радянські, і мені треба в армію.

Майор перезирнувся з іншими військовими.

— У Сведбургу є наш військовий комендант, — пояснив. — Він розпорядиться.

— А нам можна не працювати?

— На німців? — зареготав капітан. — Тепер нехай фріци на нас працюють.

Лише на мить Мишко уявив собі самовдоволеного, бундючного й жорстокого Кальтца, як запрягає коней у бричку, а він, Мишко Галайда, підганяє його, гримає навіть — і мимовільна усмішка розтягнула губи.

— Подобається? — запитав капітан.

— Чого б ні?

— А якщо так, — сказав майор владно, — то слухай уважно. Ми зараз поїдемо, а ти на нас чекатимеш. Попитай у своїх, чи не помітили щось підозріле. Війна йде, й почувайся військовим. Збагнув?

— Слухаюсь, — зовсім по-військовому відповів Мишко, навіть смикнувся, щоб відкозиряти, та вчасно згадав, що без кашкета. — Слухаюсь, товаришу майор, — повторив ще раз, дивлячись на Бобрьонка так віддано, що в того не лишилося жодного сумніву: зробить усе, як наказано.

Майор уже вмостився на передньому сидінні, коли Мишко, наважившись, мовив:

— А можна мені ще запитати?

— Давай.

— Оце ви казали, що тутешніх селян розпитуватимете. То хотів повідомити: є тут один німець, дуже гарний, і наші кажуть: комуніст.

— Що? — різко обернувся Толкунов. — Що ти верзеш?

У Мишка витягнулося обличчя.

— Так кажуть… — повторив нерішуче. — Та й одну нашу дівчину врятував. Вона захворіла, німці наших не лікували, а він прийшов і вилікував.

— Лікар?

— Фельдшер.

Толкунов посміхнувся зневажливо.

— Ну й що? — сказав жорстко. — Він дівчиськові пігулку дав, а ти й вуха розвісив. Комуніст!..

— Я ж не тверджу, люди гомонять…

— Усіх не переслухаєш.

Майор зробив знак Толкунову, аби сідав до машини. Коли рушили, зауважив:

— Даремно ти… Треба зустрітися з цим фельдшером.

— Зараз ти мені почнеш торочити, — люто сіпнувся капітан, — що всіх фріців не можна однаково стригти…

— Це не я, — заспокійливо мовив Бобрьонок. — Ти «Правду» читав? Там чітко сказано: є гітлерівці і є німецький народ… Ти в Мохнюка попитай, — озирнувся на старшого лейтенанта, який впродовж останніх хвилин сидів мовчки, — він різних німців набачився.

— На мене не посилайтеся, — відмахнувся той. — Я весь час серед есесівців та іншого кодла…

— По-моєму, тут, куди пальцем не тицьни, всюди есесівець чи ще якась погань… — не здавався Толкунов. — Бреслау хто боронить? Есесівці? От і зваж: німець є німець…

Бобрьонок заперечливо покрутив головою.

— Ні, — сказав упевнено, — не можу з цим погодитись. — Він насунув кашкета на лоб і поправив автомат на колінах — попереду вже зовсім близько видніли будиночки Гарца.

Мишко стояв на бруківці, не звертаючи уваги на нетерпляче форкання вороного, поки машина з червоними командирами не зникла за горбочком. Не міг повірити, до кінця усвідомити, що розмовляв щойно зі своїми, сам майор дав йому завдання. Нарешті скочив на коня, хвисьнув лозиною і помчав, не розбираючи дороги, озиминою. Справді, чого шкодувати: і жеребець німецький, і поле, і будинки під чужою червоною черепицею.

З кухні, де мати готувала їжу для всіх робітників фон Шенка, пахло засмаженим гусаком — настільки смачно, що в Мишка перехопило дихання. Мати щось мішала у великій каструлі, побачила сина й посміхнулася йому.

— Зголоднів? — запитала. — Зачекай трохи, зараз досмажиться.

— Мамо, — мовив Мишко якось жалібно, — не поспішай, мамо, бо через дві години сюди приїдуть наші. Червоні командири, розумієш, я щойно розмовляв з ними, мають справу в Штокдорфі й заїдуть…

— До нас?

— Я ж кажу, мають справу, й мусимо нагодувати.

— Ти сам бачив наших? — не повірила.

— Щойно.

Мати впустила ложку, та задзеленчала на кам’яній підлозі, а мати ступила крок і сіла на лаву.

— Слава тобі, господи… — Підвела руку, певно, щоб перехреститися, та знеможено опустила її. Заплакала й повторила: — Слава тобі, господи, дожили…

Мисливський будинок фон Шенка заховався серед дубового гаю на схилі горба. З його вікон відкривалася широка панорама навколишніх ланів. Мисливським цей будинок можна було назвати лише умовно: старий фон Шенк взагалі ніколи не брав рушницю в руки, а граф Генріх фон Шенк лише двічі чи тричі вполював зайця — та й взагалі що за полювання, коли заради паршивого зайця треба мало не цілий день місити багно на полях?

Потроху будинок, споруджений предками Шенків ще у вісімнадцятому сторіччі, переобладнувався — про первинне його призначення нагадував лише хол, прикрашений вепрячими головами та оленячими рогами. У залі на першому поверсі граф Генріх поставив білий рояль, купив модерні меблі й наїжджав сюди з друзями у веселій компанії вродливих дівчат. З давніх часів у будинку збереглися лише дзвінкі металеві гвинтові сходи й потаємний хід з другого поверху в підвал, де граф Генріх обладнав спальню і куди зникав з черговою коханкою під час гульбища.

Кілька разів до компанії Шенка потрапляв і штурмбанфюрер Краус. Молодий граф похвалився своїм тайником, і саме про нього згадав штурмбанфюрер, обираючи об’єкт, де можна було б сховати документи «Цепелінам.

Та й взагалі штокдорфівський мисливський будинок — місце, куди не кинь, зручне, усамітнене: до найближчого хутора два кілометри, а за парком рівне, засіяне озиминою поле, чудовий майданчик для приземлення невеличкого літака.

У потаємній кімнаті розташувалися Кранке з Валбіциним. Правда, в цілому вони проводили час нагорі. Гауптштурмфюреру тут подобалось: з двох широких вікон бібліотеки проглядаються підходи до будинку, поміж дубами видно дорогу, й непомітно під’їхати до маєтку неможливо. З тилу крутий горб, зарослий густими кущами, отже, за появи нежданих гостей можна своєчасно спуститися до схованки в підвалі, де стояла рація, — тут мали одержати від Крауса сигнал про прибуття літака.

На першому поверсі улаштувалися старий камердинер графа Георг та управитель маєтку Кальтц. Власне, в плани Крауса не входило перебування Кальтца в мисливському будинку, та управитель з’явився уже після від’їзду шгурмбанфюрера, повідомивши, що втік від східних робітників — вони відкрито загрожували йому розправою.

Кранке поморщився, та мусив примиритися. Зрештою, коли все йтиме за планом, завтра-післязавтра прилетить Краус, а там хоч потоп. Мудрим все ж виявився цей король Людовік, дарма що паршивий француз. Кранке зробилося боляче: от і французи збунтувалися, ще недавно сиділи тихо й були щасливі тим, що фюрер не зруйнував їхній Париж, а тепер, як і оця дика східна орда, сунуть до Берліна, навалилися з усіх боків — росіяни, англійці, американці, французи, — і навіть вермахт, найкраща в світі армія, мусить відступати.

Невтішні думки про вермахт і поразки на фронті так засмутили Крайнє, що він прогавив коня і програв партію Валбіцину. Це остаточно зіпсувало йому настрій, гауптштурмфюрер ображено відмовився від наступної партії і примостився в зручному кріслі біля розчиненого вікна — лише кінець квітня, а вже спека, і немає кращих ліків для заспокоєння нервів, ніж споглядання природи.