Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, — не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім — Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.

Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.

У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина — він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.

А потім узагалі почалися благословенні часи — різні революції, заколоти, білий рух, наступ Денікіна на Москву, безладний відступ на південь і знову наступ, але тепер уже під командуванням генерала Врангеля. Хоч як дивно, але тоді Валбіцин не дуже засмутився втратою батьківського орловського маєтку. По-перше, був упевнений, що рано чи пізно поверне його, навіть побував у рідному селі, коли загони генерала Шкуро вдерлися на Орловщину, повісив кількох червоних босяків, вчасно втік, коли будьонівці розгромили Шкуро, а потім свято повірив у щасливу зірку твердого, жорстокого, але в той же час освіченого й розумного генерала Врангеля.

Навіть про відступ Врангеля до Криму, безлад і бійки за місце на пароплаві, що відходив з Севастополя, Валбіцин згадував спокійно. Бо, мабуть, саме тоді найбільше почував себе людиною — він міг усе, і його боялися, перед ним, звичайним поручиком, тремтіли полковники, не кажучи вже про червоних, яких розстрілювали сотнями.

Так, Валбіцин був твердо впевнений у цьому, — не було в нього кращих років, ніж революція в Росії, зрештою, біс з ним, що ледь накивав п’ятами з Севастополя, але ж лишилися і приємні спогади на все життя.

Справді, приємніших років не було. Потім довелося вести напівжебрацьке життя в одному з врангелівських військових формувань у Болгарії. Однак, слава богу, полковник Боровиков не забув свого вірного помічника: коли Гітлер узяв владу в Німеччині, викликав Валбіцина до Берліна, прилаштував на тепленьке місце в абвері — чинів і злетів воно не обіцяло, але давало певний комфорт і можливість мати щоденно пляшку шнапсу чи навіть коньяку, без чого після болгарських поневірянь Валбіцин уже не міг обходитись.

Забулося і те, що колись терпіли від німців у землянках під Псковом та Брестом, як стріляли по швабах і ходили в атаки, тепер лише на них покладали надії, тепер тільки з їхньою допомогою можна було дістатися до села під Орлом, і Валбіцин таки побував у ньому, правда, вже без надії повернути батьківський маєток, — добре вивчив своїх нових господарів і не сумнівався: не такі вони, аби розкидатися добром, не віддадуть, що прилипне до рук, навіть найвідданішому служаці, тим паче таке село, як їхнє, орловське.

Здається, перед війною там утворили радгосп, набудували біс його зна чого, і війна обминула все це, зберігся навіть будинок, де колись панич Кирило вилежувався на шкіряному дивані, правда, тепер тут містилося музичне училище.

Валбіцин був щиро здивований: для чого? Невже справді отим численним Іванам, Петрам чи Марусям потрібна музика, невже це для них таки завезли піаніно й навіть розкішний німецький рояль?

Рояль одразу відправили за призначенням, комусь з високопоставлених помічників адмірала Канарка, він повернувся на свою батьківщину, і тепер по його клавішах більше не тарабанила червона босота — правда, в глибині душі Валбіцина не дуже тішило, що якийсь майор чи навіть оберст видобуватиме з нього божественні звуки Бетховена. Плювати йому на всіх разом узятих полковників та штандартенфюрерів, інстинктивної неприязні до швабів не міг позбутися все життя, хоч нічим не виказував цього й вірно служив рейху.

Валбіцин скосив око на Кранке. Ще не заснув, хоча, здається, книга захопила його.

Валбіцин запропонував:

— Налити?

Гауптштурмфюрер похитав головою, і Валбіцин подумав: ну чого? Чого берегти своє дорогоцінне здоров’я, коли невідомо, чи проживеш ще хоча б добу? Клята німецька педантичність і впевненість, що все погане обмине тебе. Не те, що слов’янська неврівноваженість. До того ж цей Кранке зневажає його, Кирила Валбіцина, земляки котрого не тільки розтрощили різних там паулюсів, манштейнів, а вже стоять під Берліном.

— Як хочете, — мовив, — а я вранці все одно залишу це гостинне приміщення. Незалежно від того, обізветься Краус чи мовчатиме.

Кранке відклав книгу.

— Так, — погодився, — із штурмбанфюрером могло щось трапитись, а ми виконали свій обов’язок до кінця. Шкода тільки, — кивнув на сейф, — Краус виявився надто передбачливим…

— Був би автоген, — зітхнув Валбіцин, — ми б швидко впоралися з сейфом.

— А ви вмієте?..

— Не така вже й складна наука.

— Може, переговорити з Георгом?

— Небезпечно.

— Так, маєте рацію, — одповів Кранке, але не дуже впевнено. Подумав трохи й додав: — Ви розумієте, з тими паперами…

— Кум королю?

— Будь-яка розвідка заплатить за них.

— Ще й буде вдячна…

— Ви читаєте мої думки. У нашому з вами становищі цей фактор може стати вирішальним.

— Заплющать очі на наше минуле?

— Краус гарантував це.

— Ваш Краус думає насамперед про себе.

— Без нас він нічого не вартий.

— Певно, це так, — погодився Валбіцин. — І вранці пін обізветься.

Кранке кивнув, та якось непевно. Мабуть, слова Валбіцина про автоген запали йому в душу, — обмірковує, яку саме користь можна видобути з цієї пропозиції. Валбіцин усміхнувся: якби була найменша можливість дістати автоген, він давно б зробив це. Та й взагалі, єдине, що тримає його в цьому задушливому підвалі, — Краусова обіцянка прилетіли за ними. Цю перспективу ніяк не можна скидати з рахівниці: за якихось дві години без особливих пригод дістатися американців. А далі млин закрутиться сам…

— Я чув, що ці бісові сейфи можна якось підірвати, — озвався Кранке. — Ви в курсі?..

— Я не підривник.

— Я також.

— Гадав, що начальник диверсійного центру принаймні на цьому має знатися.

— У «Цепеліні» кожен відповідав за свою ділянку.

Валбіцин подумав, що такі «спеціалісти», як Кранке, навряд чи зацікавлять американців, і запитав:

— Я чув, до вашого прізвища ліпиться «фон»… Маєте маєток чи давно спустили?

— Наш родовід починається десь у шістнадцятому сторіччі. — Кранке відзначався гонористістю і завжди прикрашав своє генеалогічне дерево, додаючи якусь сотню років. — Маєток наш у Східній Пруссії біля литовського кордону.

— Отже, з хрестоносців, — підсумував Валбіцин без особливого ентузіазму.

— Маємо триста гектарів орної землі, — вів далі Кранке. — Мисливські угіддя…

— Мали… — поправив Валбіцин.

— Це чому ж?

— Там зараз червоні.

— Колись вони однаково підуть.

— Ви не знаєте червоних. Ми також гадали: більше двох — трьох років не протримаються, а вони, бачите, і вас розгромили.

— То зовсім інше…

— Не інше, Кранке. Знаєте, як це зветься? По-їхньому — класова солідарність.

— Дурниці. Що спільного у німців з росіянами? Крім ненависті?

— Це у вас, Кранке. Точніше, в гауптштурмфюрера Кранке.

— Хіба воюють самі гауптштурмфюрери?

Валбіцин згадав тисячні натовпи з підведеними руками, істеричні вигуки «хайль», факельні процесії в Нюрнберзі, військові паради, фронтову кінохроніку з численними атаками й перемогами, і його впевненість трохи похитнулася. Але думка про те, що за Кранке залишиться останнє слово, розсердила його, і Валбіцин вів далі вперто: