Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила — клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?
Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер, зауважуючи йому, мав би рацію: він мусив захопити з собою до підвалу келих. На перший погляд — дрібниця, та якими неприємностями могла обернутися. Молодець Георг, викрутився і тут — старий лис, такий обведе навколо пальця кого захоче, не тільки цих недолугих смершистів.
Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями — можуть спокуситися…
Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:
— Загасіть!
Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:
— Ну, що ви почули?
— Росіяни.
— Я так і гадав. Вони пішли?
— З бібліотеки — так.
— Погано, якщо ночуватимуть, — затривожився Кранке. — Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?
Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.
Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина — ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…
— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у «Цепеліні», але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.
Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:
«Тут нікого нема?»
Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.
Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними — в домашньому халаті й капцях без задників.
— Який жах, панове, — мовив високим голосом, — щойно тут були росіяни!..
Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:
— Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?
— Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…
Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:
— Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?
— З «Цепеліна»?
— Звичайно.
— Для чого він вам?
— Марков лишився в Бреслау?
Кранке невизначено знизав плечима.
— Напевно…
— Прошу вас пригадати точно: коли штурмбанфюрер Краус прилітав до Бреслау, Марков був на місці?
— Невже зараз це має якесь значення?
Валбіцин тицьнув пальцем у стелю.
— Здається, чверть години тому він був тут… — Обернувся до Георга, запитав: — Російський офіцер, який розмовляв з вами німецькою, високий, худий, горбоносий?
— Так, але звідки ви знаєте?
Валбіцин переможно посміхнувся.
— Поздоровляю вас, гауптштурмфюрер, — церемонно вклонився Крайнє, — ви пригріли в «Цепеліні» змію, точніше, російського агента.
— Марков? — розгублено перепитав той. — Усі так довіряли йому.
— Я також, — ствердив Валбіцин. — Але ви не відповіли на моє запитання…
— Я бачив Маркова, коли з канцелярії виносили сейф. Крутився у дворі без діла… Однак у «Цепеліні» був такий рейвах, усе розвалювалося… Ви ж самі знаєте…
— Отож, — упевнено перервав його Валбіцин. — Марков скористався з цього безладу й повернувся до своїх. Знаючи, що ми вивезли кудись сейф з документами «Цепеліна». І тепер розшукує нас. Наступає нам на п’яти, гауптштурмфюрер, чи не здається вам, що Марков чудово поінформований?
— Так, либонь, хтось навів його на наш слід, — погодився Кранке. — Але, бачите, поки що бог милує…
— Бог і Георг, — уточнив Валбіцин. Трохи подумав і мовив різко, наче віддавав наказ: — Тепер звідси ані кроку. Поки не одержимо сигналу від Крауса.
Кранке не сподобався категоричний тон Валбіцина, та заперечувати не став. Справді, один необережний крок, і все собаці під хвіст.
— Спати, — сказав утомлено, — давайте відпочивати, панове, бо вже скоро дванадцята.
— Принесіть мені пляшку, Георге, — попросив Валбіцин, але подумав, що старий може пошкодувати повної і принесе відкорковану, зупинив комердинера: — Не треба, я сам. А ви лягайте, вечір справді видався не з солодких.
Георг пішов, а Валбіцин подався потаємним ходом до бібліотеки. Дістав з бара пляшку, постояв перед відчиненим вікном, вслухаючись у тишу парку. Той шумів заспокійливо, нараз здалеку долинув приглушений гуркіт, буцім ішла буря, проте Валбіцин добре знав: це зовсім не гроза, а відлуння канонади. Отже, десь кілометрів за двадцять чи трохи далі йде бій, певно, це росіяни штурмують Бреслау, і, звичайно, місто довго не втримати. Однак думка про це не зажурила Валбіцина — яке йому діло до Бреслау, до Берліна, плювати на все, попереду приємна ніч з повною пляшкою, а вранці все вирішиться. Буде добре, якщо Краус подасть сигнал, якщо ж ні, доведеться вибиратися звідси самому. Поява Маркова в садибі фон Шенка не може бути випадковою, і, як кажуть злодії, слід одразу злиняти.
Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…
Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, — певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все — марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.
Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.
Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти — якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.
