— Сука вона, Бойзе, — мовив він до кота й розпечатав другий лист.

Кіт засунув голову під його підборіддя й потерся об нього.

— Гляди не подряпайся об мою бісову щетину, Бойзе, — сказав господар і погладив кота по голові своїм шорстким підборіддям. — Жінкам вона дуже не до вподоби. Шкода, що ти не п'єш, Бою. Майже все інше ти вмієш.

Кота було названо на честь крейсера «Бойз», але господар давно вже звав його просто Боєм.

Другого листа він прочитав мовчки, тоді простяг руку по склянку й знову сьорбнув віскі.

— Ні, — мовив він, — діла не буде. А знаєш що, Бою? Читай-но ти замість мене ці листи, а я ляжу в тебе на грудях і муркотітиму. Що ти на це скажеш?

Кіт знову потерся головою об його підборіддя, а він потерся об кота, провівши своїм давно не голеним підборіддям у нього між вухами й далі між лопатками, і тим часом розпечатав третій лист.

— Ти тривожився за нас, Бою, коли знялася ця буря? — спитав він. — Побачив би ти, як ми заходили в гавань, коли хвилі вже перекочувались через Морро. Ото б ти перепудився! Занесло нас на тих бісових валах, наче тріску.

Кіт лежав розніжений, дихаючи в такт з господарем. Він великий котяра, довгий і гарний, подумав господар, а худий тому, що завзято полює ночами.

— Як тобі тут велося без мене, Бою? — Він відклав листа й погладив кота під укривалом. — Багато наловив?

Кіт перекотився на бік і підставив живіт, щоб його попестили, як робив за тих безхмарних днів, коли був ще кошеням. Господар обійняв його руками й міцно притис до грудей. Великий кіт як лежав, так і лишився на боці, сховавши голову під його підборіддям. Та раптом він перевернувся під руками господаря й розпластався, учепившись кігтями в светр і міцно притулившись до господаревих грудей. Тепер він уже не муркотів.

— Пробач, Бою, — сказав господар. — Ти вже пробач. Дай-но я прочитаю все-таки цього бісового листа. А нам з тобою нічого не вдіяти. Ти ж не знаєш, чим тут зарадити, правда?

Кіт лежав у нього на грудях, важкий, принишклий, засмучений. Господар погладив його і взявся до листа.

— Не журись, Бою, — мовив він. — Тут справді немає ради. Якщо я колись знайду яку-небудь раду, я тобі скажу.

На той час, як він дочитав третього, найдовшого листа, той великий чорний з білим кіт уже спав. Він спав у позі сфінкса, тільки голову поклав на груди господареві.

Ну що ж, усе дуже добре, подумав господар. Треба б роздягтися, прийняти ванну й лягти як годиться, але ж гарячої води тепер немає, та й не хочеться мені сьогодні спати в ліжку. Надто ще все хитається. Гляди, і з ліжка скине. Але й тут мені, мабуть, не заснути з цим старим чортякою на грудях.

— Бою, — сказав він, — я зніму тебе, а сам ляжу на бік.

Він підняв важке обм'якле тіло кота, що раптом напружилось у нього в руках і знову розслаблено обважніло, і поклав поруч себе, а тоді повернувся й сперся на правий лікоть. Кіт лежав у нього за спиною. Коли його перекладали, він був образився, але тепер знову спав, згорнувшись клубком біля господаря. А той взяв листи й перечитав їх ще раз. Газет вирішив не читати, а, простягти руку, вимкнув світло й ліг на бік, відчуваючи сідницями котове тіло. Він лежав, обхопивши руками одну подушку, а голову поклавши на другу. Надворі бурхав скажений вітер, і підлога кімнати усе ще похитувалася під ним, наче капітанський місток на катері. Перед тим, як вони повернулися в гавань, він не сходив з містка дев'ятнадцять годин.

Томас Хадсон лежав і намагався заснути, але не міг. У нього Дуже стомились очі, і він не хотів ні засвічувати світло, ні читати, а просто лежав і чекав ранку. Крізь ковдри під собою він відчував мату, зроблену на замовлення для великої кімнати й привезену на крейсері із Самоа за півроку до Пірл-Харбора. Вона вкривала всю викладену плиткою підлогу, але біля скляних надвірних дверей загнулася й вистріпалась від тертя, і він відчував, як вітер, пробиваючись у шпару під дверима, задуває під низ і віддимає її край. Він подумав, що вітер принаймні ще день віятиме з північного заходу, потім перейде в північний і зрештою в північно-східний. Так він звичайно змінювався взимку, але міг і ще кілька днів не повернути й бурхати щосили, перш ніж обернутися на brisa, як називали місцеві жителі північно-східний пасат. Віючи з північного сходу назустріч Гольфстріму майже з ураганною силою, той пасат здіймав на морі таку страшенну хвилю, яку Томас Хадсон мало де бачив, і він знав, що в цей час жоден німчура не виткнеться на поверхню. Отож, розважив він, ми пробудемо на березі щонайменше чотири дні. А потім вони напевне почнуть вилазити.

Він подумав про свій останній вихід у море і про те, як буревій застукав їх за шістдесят миль убік від Гавани й за тридцять миль від берега і яка то була страхітлива дорога назад, коли він вирішив іти в Гавану, а не в Байя-Онду. Ну й дав же він жару своєму катерові! Добрячого дав жару, і тепер багато чого доведеться перевіряти. Мабуть, краще-таки було піти в Байя-Онду. Але останнім часом вони надто часто там з'являлися. До того ж він дванадцять днів не був удома, хоч розраховував пробути в морі щонайбільше десять. Запаси у нього вичерпувались, а він не знав напевне, скільки часу триватиме шторм, отож і постановив собі повернутись до Гавани, й витримав тяжкий двобій зі стихією. Уранці він прийме ванну, поголиться, опорядиться й піде доповідати морському аташе. Може, вони хотіли б, щоб він і далі патрулював понад узбережжям. Але він був певен, що в таку негоду ніякий біс не підніметься на поверхню, це просто неможливо. До цього, власне, усе й зводилось. І якщо він не помиляється в цьому, то й усе інше буде гаразд, хоч не завжди все виходить так просто. Атож, далеко не завжди.

Від твердої підлоги у нього заболіли правий бік та стегно, і він ліг на спину, перенісши вагу тіла на м'язи плечей, а коліна зігнув і вперся п'ятами в ковдру. Це трохи полегшило його втому, і він поклав ліву руку на кота й погладив його.

— Ач як ти розвалився, Бою, і спиш собі хоч би що, — мовив він. — Видно, не так уже й погано тобі живеться.

Він подумав був випустити й інших котів, щоб мати з ким поговорити, поки Бойз спить. Але вирішив, що краще не робити цього. Бойз образився б і почав ревнувати. Коли вони під'їхали ввечері критим ваговозом, Бойз уже чекав їх надворі. Він був страшенно збуджений і, поки вони розвантажувались, весь час крутився під ногами, й лащився до кожного, й гасав знадвору в дім і назад, щоразу як відчиняли двері. Певно, він чекав на них щовечора, відколи вони поїхали. Тільки-но надходив наказ вирушати в море, кіт уже знав про це. Звісно, про сам наказ він догадуватись не міг, але добре вловлював найперші ознаки приготувань, і в міру того, як вони посувалися, аж до останнього, коли в домі ночувала вся команда (Хадсон суворо стежив, щоб перед кожним досвітнім виїздом люди опівночі вже спали), кіт дедалі дужче збуджувався й нервувався, а коли вони зрештою починали вантажитись, впадав у справжній розпач, і доводилося замикати його, щоб він не побіг за машиною в селище, а там і на шосе.

Одного разу, їдучи Головним шосе, Томас Хадсон побачив кота, на якого наїхала машина, — очевидно, зовсім недавно, — і той мертвий кіт був викапаний Бойз. Спина в нього була чорна, а горло, груди й передні лапи білі, й на морді неначе чорна маска. Він знав, що то не може бути Бойз, бо пригода сталася не менш як за шість миль від їхньої садиби, але його аж замлоїло всередині, і він спинив машину, вернувся назад і підняв кота, а пересвідчившись, що то не Бойз, поклав його на узбіччі дороги, щоб на нього ніхто більше не наїхав. Кіт був добре вгодований, видимо хазяйський, і він залишив його при дорозі, щоб господарі могли його знайти і дізнатися, що з ним сталось, а не гадали марно, де він запропав. А то він забрав би кота в машину й поховав у себе в садибі.

Увечері, повертаючись додому, він не побачив мертвого кота на тому місці, де залишив, отже, як видно, господарі таки знайшли його. Того ж вечора, сидячи з книжкою у великому кріслі, де поруч нього вмостився й Бойз, він подумав, що не знав би, що й робити, якби Бойз отак загинув. А тепер подумав, що кіт так само прихилився до нього, судячи з його поведінки й отого розпачу, який він часом виказував.