—. Не захоплюйтесь, — сказав Івен високому літньому офіціантові.

— Ви ж замовляли два віскі, так? — відповів офіціант. Ми додали води, й Івен сказав:

— Найважливіше — правильно зробити перший ковток, Хеме. Якщо правильно пити, нам цього вистачить надовго.

— Ти хоч трохи дбаєш про себе? — спитав я.

—. Ну звісно, Хеме. Давай краще балакати про щось інше, гаразд?

Окрім нас, на терасі не було нікого, й віскі зігрівало нас обох, але я був краще вдягнений, як на осінню пору: у вовняній сорочці, що правила мені за спідню білизну, в сорочці та ще й у синьому светрі — такі светри носять французькі моряки.

— Я оце думаю про Достоєвського, — сказав я. — Як може людина писати так погано, так неймовірно погано, й так глибоко на тебе впливати?

— Навряд чи тут справа в перекладі, — сказав Івен. — Толстой у неї звучить дуже добре.

— Атож. Я бозна-скільки разів починав і кидав «Війну і мир», доки не натрапив на переклад Констанс Гарнетт.

— Кажуть, його можна було б ще поліпшити, — сказав Івен. — І я певен, що можна, хоч я й не знаю російської. Але переклади ми з тобою знаємо. І так чи так, це з біса гарний роман, а як на мене, то взагалі найгеніальніший, і його можна перечитувати без кінця.

— Так, — сказав я. — А от Достоєвського перечитувати не можна. Коли ми в Шрунсі прочитали все, що мали, я спробував знову взятися за «Злочин і кару», але не зміг. І я читав австрійські газети й вивчав німецьку, поки ми не натрапили на якийсь роман Троллопа, з тих, що видавав Таухніц.

— Благослови, боже, Таухніца, — сказав Івен.

Віскі вже не обпікало й тепер, коли ми додали ще води, здавалося просто міцним.

— Достоєвський був покидьок, Хеме, — вів далі Івен. — І найкраще в нього виходили покидьки й святі. Особливо святі — вони в нього чудові. Шкода, що ми не можемо перечитувати його.

— Я все ж таки спробую ще раз узятися за «Братів Карамазових». Може, справа тут не в ньому, а в мені.

— Спочатку все буде гаразд. І до половини, й навіть далі, все буде гаразд. А потім він почне дратувати тебе, хоч це й великий твір.

— Ну, що ж, подякуємо й за те, що ми прочитали його по одному разу, й будемо сподіватись, що колись з'явиться і кращий переклад.

— Але не піддавайся його впливові, Хеме.

— Нізащо. Я намагаюся писати так, щоб ти навіть не знав, що на тебе діє, — і чим більше ти читатимеш, тим більше воно діятиме.

— Що ж, я ставлю на тебе все, що маю, — Жанове віскі, — сказав Івен.

— В нього ще будуть через це неприємності, — сказав я.

— А вони в нього вже є.

— Тобто?

— Кафе переходить до нових власників, — пояснив Івен. — Вони хочуть мати іншу клієнтуру, яка б давала більші прибутки, й збираються обладнати тут американський бар. Офіціантів одягнуть у білі курточки, Хеме, і їх уже попереджено, що доведеться зголити вуса.

— Андре і Жанові? Не може бути.

— Не може, але буде.

— Жан носить вуса все життя. В нього драгунські вуса. Він служив у кавалерійському полку.

— І все-таки йому доведеться їх зголити. Я допив віскі.

— Ще віскі, мосьє? — спитав Жан. — Віскі, мосьє Шіпмен? Густі обвислі вуса були невід'ємною частиною його худого доброго обличчя, а з-під прилизаного волосся на маківці поблискувала лисина.

— Не треба, Жане, — сказав я. — Не ризикуйте.

— Ніякого ризику нема, — стиха відповів він. — У нас тут зараз безладдя. Багато хто працює останній день. Entendu[42], мосьє, — сказав він голосно, ввійшов до кафе й повернувся з пляшкою віскі, двома склянками, двома десятифранковими блюдцями й пляшкою зельтерської.

— Що ви робите, Жане? — сказав я.

Він поставив склянки на блюдця, наповнив їх майже по вінця й поніс пляшку назад до кафе. Ми з Івеном долили в склянки трохи зельтерської.

— Добре, що Достоєвський не був знайомий з Жаном, — сказав Івен. — Він би тут спився.

— А ми що будемо робити?

— Пити, — відповів Івен. — Це протест. Протест дією.

В понеділок уранці, коли я прийшов до «Ліла» працювати, Андре приніс мені bovril — чашку яловичого бульйону. Те місце, на якому в присадкуватого білявого Андре доти кущилися вусики, стало гладеньке, як у священика. На ньому була біла курточка, як на американських барменах.

— А де Жан?

— Він працює завтра.

— Як він?

— Йому важче було примиритися. Він всю війну прослужив у кавалерійському полку. Нагороджений Воєнним хрестом і Воєнною медаллю.

— Я не знав, що він був так тяжко поранений.

— Це не те. Він був, звичайно, поранений, але Воєнна медаль у нього інша. За хоробрість.

— Скажіть йому, що я про нього питав.

— Обов'язково скажу, — відповів Андре. — Сподіваюсь, він усе ж таки примириться з цим.

— Будь ласка, перекажіть йому вітання і від містера Шіпмена.

— А містер Шіпмен у нього, — сказав Андре. — Вони разом пораються у нього в садку.

Останнє, що сказав мені Езра перед тим, як залишити вулицю Нотр-Дам-де-Шан і виїхати до Рапалло, було:

— Хеме, нехай ця баночка з опіумом буде у вас. Віддасте її Даннінгові тільки тоді, коли вона йому справді знадобиться.

То була чимала баночка від кольдкрему, і, відкрутивши покришку, я побачив темну липку масу, що пахла опіумним сирцем. За словами Езри, він купив його в якогось індіанського ватага на вулиці Опера поблизу Італійського бульвару і заплатив дуже дорого. Я здогадувався, що той опіум — із добре всім відомої «Діри в стіні», яка в роки першої світової війни та після неї стала пристановищем дезертирів і торговців наркотиками. «Діра в стіні» була дуже тісним, трохи ширшим за звичайний коридор, баром, із пофарбованим у червоне фасадом, що виходив на Італійську вулицю. Свого часу він мав позаду таємний хід у паризьку каналізацію, звідки, як казали, можна було дістатися до катакомб. А Даннінг був Ралф Чівер Даннінг, поет, що курив опіум і забував про їжу. Добряче накурившись, він міг споживати тільки молоко, а писав він терцинами, чим і здобув прихильність Езри, який, проте, цінував його поезію й за інші високі якості. Даннінг мешкав у тому самому дворі, де була Езрина студія, і за кілька тижнів перед своїм від'їздом з Парижа Езра прислав по мене, щоб я прийшов допомогти йому, бо Даннінг нібито був при смерті.

«Даннінг помирає, — говорилося в записці. — Будь ласка, прийдіть якнайшвидше».

Даннінг лежав на своєму матраці худющий, як кістяк, і зрештою справді-таки міг померти від постійного недоїдання, але цього разу я зумів переконати Езру, що люди, помираючи, дуже рідко говорять такими гарно заокругленими фразами і що вже й поготів я ніколи не чув, щоб хтось перед смертю висловлювався терцинами, — мабуть, на таке не спромігся б і сам Данте. Езра заперечив, що Даннінг не говорить терцинами, і тоді я сказав, що, можливо, це мені тільки причулося, бо коли по мене прийшли, я вже спав. Урешті, після того як ми перебули ніч коло Даннінга, що марно чекав смерті, його було передано під опіку лікаря й покладено у приватну лікарню з наркотичним отруєнням. Езра поручився, що рахунки буде сплачено, і знайшов не знаю вже й яких шанувальників поезії, що погодилися допомогти Даннінгові. А мені довірив тільки передати йому той опіум у разі крайньої потреби. Доручення Езри було для мене святим ділом, і я сподівався показати себе гідним його довіри й правильно визначити, коли настане та крайня потреба. Вона настала одного недільного ранку, коли на подвір'я тартака прибігла Езрина консьєржка й загукала в розчинене вікно, біля якого я вивчав програму перегонів:

— Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre[43].

Te, що Даннінг заліз на дах студії і рішуче відмовлявся спуститись, здалося мені незаперечним свідченням отієї крайньої потреби, і, знайшовши баночку з опіумом, я подався вулицею слідом за консьєржкою, малою рухливою жінкою, яку дуже схвилювала вся та історія.