Менше згадується у творі про Шервуда Андерсона, але висловлено головне щодо оцінки його творчого доробку: шанобливе ставлення до оповідань і неприйняття його романів.

Тепло згадує Хемінгуей про Езру Паунда, тоді молодого, захопленого світом звуків поета. Але в п'ятдесяті роки, коли писалися мемуари, шляхи Паунда і Хемінгуея різко розійшлися: активний і послідовний антифашист Ернест Хемінгуей рішуче засудив профашистські переконання свого колишнього друга Е. Паунда, котрий став політичним злочинцем під час другої світової війни, знайшовши притулок у фашистській Італії. Але тоді, в 20-і рр. в Парижі, єдиним життям Паунда була література, і він віддавав усього себе служінню музам і людям мистецтва. Саме цим і обумовлена тональність розділу.

Томаса Стірнса Елліота, видатну постать в англомовній культурі нашого часу, майбутнього проповідника елітаризму, Хемінгуей — дещо прямолінійно — висміяв за його інфантильність і зарозумілість.

Цікаві нариси про Ф. С. Фіцджеральда. Хемінгуею часто закидають необ'єктивність, упередженість, навіть уїдливість, з якою змальовано одного з найталановитіших американських письменників, автора таких чудових романів, як «Великий Гетсбі» і «Ніч лагідна». Ніде в Хемінгуея не згадано, скажімо, того факту, що Фіцджеральд допомагав йому в роботі над першим романом, що саме за його порадою було знято перший розділ «Фієсти», що він представив початківця Хемінгуея кращому видавцеві країни. Так, з хемінгуеївських нарисів Фіцджеральд постає людиною слабкою, вередливою і неврівноваженою. Особливе роздратування Хемінгуея викликає дружина Фіцджеральда, яка докладала чималих зусиль, щоб не дати чоловікові знайти себе і своє щастя у творчості. Хемінгуей пише про це з прикрістю й болем, але загалом справедливо — адже гонитва за багатством, за щастям по-американському, справді поступово руйнували нервову систему вразливої людини, талановитого майстра.

Без найменшої симпатії змальовано англійського письменника Форда Медокса Форда (власне Форда Медокса Гюффера), нащадка давньої буржуазної родини, Його англійська бундючність так запам'яталася Хемінгуею, що переважила в його пам'яті й те добре, чим Форд Медокс Форд намагався зарадити юному початківцеві, всіляко сприяючи виданню його перших оповідань.

Зовсім інакше згадано про зустріч із художником Паскеном (Пасхіним), що, на відміну від Форда, з мудрою іронією ставився і до світу, і до своєї персони. Саме така філософія — праця, стоїцизм, мудрість, іронічність — найбільше імпонувала Хемінгуею протягом усього життя.

Книжку про молоді роки, приведені в Парижі, писала зріла, мудра людина — це видно в оцінках життя, і в ставленні до людей, і в поглядах на мистецтво. Провідною і переконливою залишається головна думка автора: людині для щастя необхідна праця, зосередженість, свобода і тепло тих, кого любиш. Багатство і світ багатих здатні лише занапастити талант людини, позбавиш її щастя.

Хемінгуей наголошує в цьому творі на значенні російської літератури для формування його світогляду і творчої манери. Надзвичайно щиро й тепло згадує він доброго генія своєї паризької юності Сільвію Бійч, яка не лише була щедрим другом, а й відкрила юнакові багатий світ російської класики.

На відміну від «Свята, що завжди з тобою» Е. Хемінгуей не вважав «Острови в океані» твором завершеним і готовим до друку. Точна дата, коли він розпочав роботу над ним, — невідома. Вперше про цей твір згадано 1948 p.: в листі до свого видавця Чарлза Скрібнера Хемінгуей писав, що задумав велику книжку про війну на землі, на воді і в повітрі. Саме тоді він працював над частиною про море, яка мала охоплювати період з 1936 по 1944 рр, Хемінгуей писав Скрібнеру, що робота йде дуже повільно, бо він себе погано почуває, а хоче написати цю книжку якнайкраще. Згодом Хемінгуей відклав на якийсь час роботу над цим твором і почав писати оповідання про випадок на полюванні, яке переросло у роман «За річкою, в затінку дерев». До останніх днів життя письменник час від часу повертався до роботи над своїм найбільшим твором. В 1960 р. він давав читати Хотчнеру «морську частину» — розповідь про те, як на Багамських островах Томас Хадсон з командою катера переслідував німецьких підводників. Це й було третьою, останньою, частиною незавершеного рукопису. За життя Хемінгуей ніколи не друкував навіть фрагментів з цієї книжки. Через кілька років після смерті Хемінгуея вдова письменника Мері береться за редагування і видання незавершених рукописів. За її свідченням, вона керується двома принципами: «Якість друкованого має, як мінімум, відповідати тому, що Хемінгуей видав за життя… Якщо на обкладинці написано «Хемінгуей», то це має бути проза Хемінгуея і нікого іншого: жодної чужої фрази. Можна розставити коми і поділити довгі речення на короткі. Але не можна дозволяти ніяких змін».

У 1970 р. роман «Острови в океані» побачив світ.

Невідомо, як остаточно відредагував би свій рукопис Ернест Хемінгуей. Можливо, в багатьох місцях автор уникав би чужих його стилю описовості, розлогості фрази, і навіть до деякої міри сентиментальності, зробив би текст сконцентрованішим, «густішим». Але безперечно те, що посмертно виданий твір є суто хемінгуеївським.

Для героя роману — художника Томаса Хадсона, — як і для ліричних героїв попередніх творів письменника, найголовніше — це певний моральний кодекс, що служить фундаментом, стрижнем його життя. Проте Хадсон відрізняється від героїв згадуваних досі творів письменника. Він — особистість творча, всесвітньо-відомий художник. Якщо полковник Кантуелл перед смертю може згадувати лише про свої втрати і невдачі, то Хадсон залишив людям свої картини, своє бачення і розуміння барв, руху, сенсу життя. Він вчився малювати в Парижі, пройшов велику мистецьку школу, об'їздив світ, але справжню домівку знайшов на острові, серед простих людей і незайманої природи.

Він малює портрети своїх друзів бідняків, їхній побут, їхню працю… Його картини також були частиною життя острова, життя природного і простого. На них намальовано дядечка Едварда і ловців черепах. «Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все те, що можна побачити й так». Задарма малює він для бару Боббі, де відвідувачі рибалки та інший простий люд, велику картину, відмовляючись водночас розважати своїм мистецтвом багатих туристів.

Тверді моральні переконання, той самий моральний кодекс, що спрямовує поведінку всіх позитивних героїв Хемінгуея, примушує Томаса Хадсона вступити у війну за справедливість із зброєю в руках. Але війна і творчість — несумісні. Спочатку війна забирає старшого з трьох синів Томаса, — двоє менших загинули ще до війни в автомобільній аварії — потім, хоч як він опирається, втягує у кривавий вир і його самого, аж поки він гине. З цього погляду «Острови в океані» можна назвати «романом втрат». Але найдужче звучить у романі гуманістична тема, тема засудження війни як протиприродного явища. Ця непримиренна контрастність, мабуть, ще яскравіше звучить через своєрідне музичне дімінуендо в структурі роману: від «Біміні» до «У морі» — від щастя до загибелі, від роздумів до дії, від творчості до руйнування.

Роман побудовано в основному на автобіографічному матеріалі. В паризьких спогадах Хадсона легко знайти місця, які нагадують «Свято, що завжди з тобою». У другій частині досить детально описано ті місця на Кубі, де бував сам Хемінгуей: його улюблений бар «Флорідіта», дім тощо. І третя частина насичена почуттями і досвідом Ернеста Хемінгуея, що два роки війни добровільно брав участь в охороні Кубинського узбережжя від німецьких підводних човнів на своїй яхті «Пілар». Письменник пише про те, що добре знає, і тому все в романі, як завжди, зображено переконливо й точно, а життя й характер героя міцно вмонтовано в структуру суспільного буття.

Біміні — це не тільки два маленьких острови Багамського архіпелагу, розташовані в Атлантичному океані, недалеко від узбережжя Куби. Біміні — казкова земля. Існує індіанська легенда про острів Біміні, на якому є джерело вічної молодості. Чудову поему — сумну й романтичну — написав про Біміні Генріх Гейне. Герой цієї поеми, один з жорстоких іспанських завойовників, провівши бурхливе життя, захотів повернути собі молодість. І поплив на пошуки чудового острова Біміні, а потрапив до вічної ріки забуття Лети.