— Ми з оцим малим поляком могли б зробити якесь добре діло, а якби він спробував утекти, я б пристрелив його.

— Він не може зробити доброго діла, — пояснюю я. — Його можна посилати на завдання лише разом з солдатами.

— Він каже, що повернеться у формі й добуде будь-які потрібні відомості.

— Годі балакати, — кажу я старому, — А раз стерегти малого поляка нікому, за нього відповідаєте ви.

В цей час надійшло багато інформації, яку потрібно було проаналізувати й надрукувати, і мені довелося поїхати з дозором до Сен-Ремі-ле-Шеврез. Ми одержали повідомлення, що до Рамбуйє наближається Друга французька бронетанкова дивізія генерала Леклерка, що йшла на Париж, і нам потрібно було підготувати для неї всі дані про оборону німців.

Немає слів, щоб описати почуття, що охопили мене, коли з південного сходу від Парижа з'явилася бронетанкова колона генерала Леклерка. Щойно повернувшись з дозору, страшенно переляканий, перецілований усіма покидьками міста, жителям якого здалося, ніби своєю випадковою появою ми принесли їм визволення, я дістав повідомлення, що генерал уже близько і хоче нас бачити. В супроводі одного з визначних керівників руху Опору та полковника Б., котрий був відомий на той час із Рамбуйє як доблесний офіцер і grand seigneur[202], що, як нам здавалося, з давніх-давен утримував місто, ми, трохи схвильовані, подалися до генерала. Його привітання (з тих, що не надаються до друку) вічно звучатиме в моїх вухах.

— Геть звідси, паскуди, — такий був зміст того, що просичав доблесний генерал. І полковник Б., король Опору та ваш бронетанковий кореспондент відступили.

Потім начальник дивізійної розвідки запросив нас на обід, а наступного дня вони вже діяли, спираючись на інформацію, зібрану полковником Б. Але для вашого кореспондента кульмінаційним моментом наступу на Париж залишилась зустріч із генералом.

На війні, як навчив мене досвід, генерал грубий, коли нервує. Тоді я ще не зробив цього висновку, а знову вирушив з дозором у розвідку, де міг, сидячи сам у джипі, притримати власні нерви, тим часом як мої друзі уточняли, якого опору нам слід чекати наступного дня між Туссю-ле-Ноблем і Ле-Кріст-де-Сакле.

Уточнивши дані про оборону противника, ми повернулися до Рамбуйє у готель «Гран Венер», де провели неспокійну ніч. Я не дуже пам'ятаю, що викликало цей неспокій. Може, те, що в тому кублі аж кишіло всяких людей, серед яких було й двоє військових поліцейських. А може, ми надто відірвалися від постачальників вітаміну B₁ і під впливом алкоголю розхиталися нерви найзагартованіших партизанів, які визволили надто багато міст за надто короткий час. У всякому разі, я був неспокійний, і, гадаю, те саме без перебільшення можна сказати про тих, кого ми з полковником Б. називали «нашими людьми».

Партизанський командир, який, власне, керував бойовими операціями «наших людей», сказав:

— Ми хочемо брати Париж. Якого біса ми зволікаємо?

— Це не зволікання, командире, — відповів я. — Все це — частина грандіозної операції. Майте терпіння. Завтра ми візьмемо Париж.

— Сподіваюсь, — промовив він. — На мене вже давно там дружина чекає. Мені потрібно в Париж, хай йому чорт, до своєї дружини, і я не бачу потреби чекати, поки підійде ціла армія.

— Потерпіть, — відповів я.

Тієї вирішальної ночі ми спали. Ніч була вирішальна, але завтра нас, безсумнівно, чекав ще більш вирішальний день. Мої сподівання на справжній бій розвіялись, коли пізно вночі до готелю зайшов один з партизанів і, розбудивши мене, повідомив, що всі німці, спроможні битися, залишають Париж. Ми знали, що наступного дня вступимо в бій з їхніми частинами прикриття. Але я не розраховував на важкий бій, бо, знаючи розташування німецької оборони, ми могли їх атакувати, а могли й обійти. Я запевнив партизанів, що, коли вони наберуться терпіння, ми навіть матимемо нагоду ввійти у Париж після армії, а не навпаки.

Але така перевага аж ніяк не припала їм до вподоби. Правда, один із високих керівників підпілля наполягав, що саме так має й бути, мовляв, було б нечемно з нашого боку не пропустити регулярні війська вперед. Поки ми дійшли до Туссю-ле-Нобля, де відбувся короткий запеклий бій, було дано наказ, який забороняв і кореспондентам, і партизанам просуватися далі, поки не пройде армійська колона.

В день наступу на Париж періщив дощ, і через годину після виходу з Рамбуйє всі промокли до нитки. Йшли ми через Шеврез і Сен-Ремі-ле-Шеврез, куди перед тим висилали дозори і де нас добре знали місцеві жителі, у яких ми збирали відомості і з якими випили не по одній склянці арманьяку, тамуючи в такий спосіб вічне невдоволення партизанів, що тільки й думали про Париж. Саме тоді я дійшов висновку, що пляшка чогось міцного — єдиний спосіб покласти край суперечці.

Лишивши позаду Сен-Ремі-ле-Шеврез, де нас бурхливо вітав місцевий charcutier — торговець свининою, який брав участь у кількох наших операціях і відтоді не просихав від спиртного, ми припустилися невеликої помилки — увійшли в село Курсель раніше, ніж регулярні війська. В селі нам сказали, що попереду немає жодної машини, і, на превелике обурення наших людей, які хотіли йти далі, вважаючи цей шлях на Париж найкоротшим, ми повернулися до Сен-Ремі-ле-Шеврез, щоб приєднатися там до бронетанкової колони, що йшла в напрямку Шатофора. Наше повернення неабияк стривожило місцевого charcutier. Ta коли ми пояснили йому становище, він знову кинувся нас обіймати, і ми, вихиливши нашвидку по чарчині, рішуче вирушили до Туссю-ле-Нобля, де, як я знав, колона мала вступити в бій.

Я не сумнівався, що тут, біля Ле-Кріст-де-Сакле, попереду й справа від нас, німці чинитимуть опір. Вони добре окопалися й створили ряд оборонних укріплень між Шатофором і Туссю-ле-Ноблем, а також за перехрестям доріг. За аеродромом, поблизу Бюка, стояли німецькі 88-міліметрові гармати, тримаючи під прицільним вогнем всю цю ділянку дороги. Що ближче було до Траппа, в районі якого діяли танки, то більше мене охоплювали неприємні передчуття.

Французькі танкісти діяли блискуче. На підступах до Туссю-ле-Нобля, де, як ми знали, в копицях пшениці засіли німецькі кулеметники, танки розвернулися в бойові порядки, прикриваючи ваші фланги, і рушили вперед по стерні як на маневрах. Німці не показувались, і лише після того, як пройшли танки, ми побачили їх на полі з піднятими руками. Це був блискучий приклад використання танків — трудної дитини війни, — і на таке видовище було любо глянути.

Коли за аеродромом ми наткнулися на сім німецьких танків і чотири 88-міліметрові гармати, французи теж бились чудово. їхня артилерія стояла позаду, на іншому скошеному пшеничному полі, і коли німецькі гармати — чотири з них прибули тільки вночі й були ще не замасковані — почали обстрілювати колону, на них звалився нищівний вогонь французьких самохідок. За вибухами німецьких снарядів, пострілами 20-міліметрівок і цокотінням кулеметів нічого не було чути, але командир французького підпілля, що попередньо уточнював дані про німецьку оборону, французькою мовою прокричав мені в вухо: «Добряча сутичка. Саме там, де ми передбачали. Чудово».

Для мене це було аж надто чудово. Я ніколи не був великим любителем будь-яких сутичок, і, як тільки недалеко від дороги розірвався 88-міліметровий снаряд, я кинувсь на землю. Сутичка — діло гаряче, і, поки колона стояла на місці, найбільш діяльні з партизанів допомагали ремонтувати дорогу, перетворену танками в справжнє місиво. Це відвертало їхні думки від навколишньої стрілянини. Вони засипали вибоїни цеглою і черепицею з розбитого будинку, передавали вервечкою один одному шматки бетону й уламки стін. А дощ лив і лив. Під час сутички в колоні було двоє вбитих, п'ятеро поранених, і один танк згорів. А ми вивели з ладу два із семи ворожих танків і примусили замовкнути всі 88-міліметрові гармати.

— C'est un bel accrochage, — захоплено вигукнув командир підпілля.