— Чого це тобі не сидиться в тій твоїй «Хатині»?

— Ой, годі вже. Не будь такий злий.

Тепер був саме час вивідати, як тут опинився цей тип: чи є надія, що його занесло сюди випадково, чи, може, за ним присуне ціла зграя таких самих, як він. Були, звичайно, й інші добрі кафе, де я міг би працювати, але туди довелося б далеченько йти, а це кафе стало для мене як рідний дім. Вибиратись із «Клозері-де-Ліла» мені аж ніяк не хотілося. Треба було або обстоювати свої права, або ж іти геть. Мабуть, розумніше було б піти, але мене почала розбирати злість, і я сказав:

— Слухай. Такому паскуді, як ти, байдуже, куди податися. То чого ти припхався сюди поганити пристойне кафе?

— Я просто зайшов випити. Що ж у цьому поганого?

— Вдома тобі подали б випити, а потім розбили б після тебе склянку.

— Де це вдома? Ото, мабуть, мила місцинка!

Він сидів за сусіднім столиком, високий гладкий молодик в окулярах. І вже встиг замовити пиво. Я вирішив, що не зважатиму на нього й спробую писати далі. 1 таки написав два речення.

— Я ж тільки привітався до тебе.

Я промовчав і написав ще одне речення. Коли втягнешся в роботу і вона добре йде, тебе не так легко вибити з колії.

— Чи ти вже став такий великий, що до тебе й озватися не можна?

Я написав ще одне речення, яким закінчив абзац, і перечитав його. Виходило поки що добре, і я написав перше речення наступного абзацу.

— Тобі завжди байдуже до інших, до того, що і в них можуть бути якісь труднощі.

Усе життя я вислуховував чиїсь бідкання. Та, як виявилось, тепер я міг писати й далі, — його бубоніння заважало мені не більше, ніж інші навколишні звуки, і, певна річ, куди менше, ніж Езрині вправи на фаготі.

— Приміром, людина хоче стати письменником, відчуває це своїм нутром, а нічого не виходить — і край.

Я писав далі, і мій талан нібито знову був при мені, як і все інше.

— Уявляєш: одного дня це наринуло на людину такою навальною хвилею, що вона втратила дар мови, заніміла.

Шкода, що не навіки, подумав я, не відриваючись від писання. А він розпатякався на всю губу, і його безглузді сентенції заколисували, наче вищання дошки, що її гвалтують на тартаку.

— І тоді ми полізли в Грецію… — долинуло до мене згодом. Перед тим я якийсь час не чув його слів, тільки голос. Тепер, знаючи, як оповідання розгортатиметься далі, я міг зробити перерву до завтра.

— То ти кажеш, ви полізли на Грецію? Чи в Грецію?

— Не будь вульгарним, — сказав він. — Ти не хочеш, щоб я розповів тобі все до кінця?

— Ні.

— Невже тобі не цікаво, що було далі?

— Ні.

— І тебе не хвилює життя і страждання ближнього? — Твої — ні.

— Ти бездушна тварина.

— Еге ж.

— А я сподівався, Хеме, що ти мені допоможеш.

— Я б залюбки застрелив тебе.

— Справді?

— Ні. Закон забороняє.

— А я б зробив для тебе будь-що.

— Справді?

— Авжеж.

— То почни з того, що забудь дорогу до цього кафе. Я встав з-за столу, підійшов офіціант, і я розплатився.

— Можна мені пройти з тобою до тартака, Хеме?

— Ні.

— Ну, то побачимось колись іншим разом.

— Але не тут.

— Та звісно, звісно, — сказав він. — Я ж пообіцяв.

— А що ти пишеш? — роблячи помилку, спитав я.

— Хочу написати щось видатне. Так само, як ти. Але це страшенно важко.

— Якщо не можеш писати, то облиш. Навіщо ж нюні розпускати? Повертайся додому, в Штати. Знайди роботу. Або повісся. Тільки перестань патякати про це. Ти ніколи нічого не напишеш.

— Чому ти так кажеш?

— Ти чув коли-небудь, як ти говориш?

— Я ж говорю про те, як писати.

— То краще помовч.

— Ти просто жорстокий, — мовив він. — Усі завжди казали, Що ти жорстокий, бездушний і себелюбний. А я завжди тебе захищав. Та більше не захищатиму.

— От і гаразд.

— Як ти можеш бути такий жорстокий до свого ближнього?

— Не знаю, — відказав я. — Слухай, коли вже ти не здатний писати, чом би тобі не спробувати себе в критиці?

— Ти так думаєш?

— Це буде чудово, — сказав я йому. — Тоді ти зможеш писати скільки захочеш. І не треба буде боятися, що на тебе нарине щось і відбере тобі мову. Тебе читатимуть і поважатимуть.

— Ти думаєш, з мене вийде добрий критик?

— Не знаю, чи добрий. Але критик вийде. Завжди знайдуться люди, які тобі допоможуть, а ти допомагатимеш своїм.

— Як це розуміти — своїм?

— Тим, з ким ти водишся.

— А-а, тим. То вони вже мають своїх критиків.

— Не обов'язково тобі писати про книжки, — сказав я. — Є ще картини, п'єси, балет, кіно…

— Це ж чудова ідея, Хеме. Я тобі дуже вдячний. Така цікава робота. І теж творча.

— Чи не забагато ми розводимося про творчість? Зрештою, бог створив світ усього за шість днів, а сьомого дня вже відпочивав.

— А до того ж ніщо не завадить мені віддаватися справжній літературній праці.

— Аніщо. Хіба лише ті високі вимоги, які ти проголошуватимеш у своїх критичних працях і які виявляться зависокими для тебе самого.

— Вони таки будуть високі. Можеш бути певен.

— А я й так певен.

То говорив уже критик, отож я спитав, чи не вип'є він зі мною, і він погодився.

— Хеме, — сказав він, і я зрозумів, що він уже таки справжній критик, бо критики завжди ставлять ім'я співрозмовника на початку речення, а не в кінці. — Хеме, я мушу тобі сказати, що вважаю твої твори сухуватими.

— Кепська справа, — мовив я.

— Хеме, вони надто недокрівні, надто кощаві.

— Зовсім кепська справа.

— Хеме, вони надто сухі, надто недокрівні, надто кощаві, надто жилаві.

Я винувато помацав у кишені кролячу лапку.

— Що ж, спробую додати їм трохи тіла.

— Але май на увазі: не треба, щоб вони були надто тілисті.

— Хеле, — сказав я, і собі переймаючи манеру критиків, — я докладу всіх зусиль, щоб уникнути цього.

— Я радий, що наші погляди збігаються, — урочисто промовив він.

— Ти запам'ятав, що сюди не можна приходити, коли я працюю?

— Аякже, Хеме. Звісно, що запам'ятав. До того ж у мене тепер буде своє кафе.

— Ти дуже люб'язний.

— Цього й прагну.

Було б таки цікаво й повчально, коли б цей молодик і справді вибився у відомі критики, але нікуди він не вибився, хоч деякий час я дуже на це сподівався.

Я, звісно, не думав, що він прийде знову другого ж таки дня, але не хотів спокушати долю і вирішив на той день дати «Клозері» перепочити від мене. Отож наступного ранку я прокинувся на світанні, прокип'ятив соски та пляшечки, приготував усе, що належало за рецептом, поналивав у пляшечки, дав одну містерові Бамбі й сів працювати біля обіднього столу, поки всі, крім нього, кота Ф. Киця та мене, ще спали. Обидва вони поводилися тихо, як і годиться в доброму товаристві, і працювалось мені як ніколи. В ті дні я не потребував нічого, навіть кролячої лапки, та все ж приємно було відчувати її в кишені.

Був погожий вечір, і після напруженого робочого дня я вийшов з нашого помешкання над тартаком, пройшов подвір'ям між стосами дощок, зачинив за собою хвіртку, перетнув вулицю, ввійшов через задні двері до булочної, що вітриною дивилася на бульвар Монпарнас і, вдихнувши смачний запах свіжого хліба, вийшов на бульвар. У булочній уже засвітили світло, а надворі ще тільки сутеніло, й у тих сутінках я пройшов бульваром до відкритої тераси ресторану «Тулузький негр», де на столику, за яким ми завжди вечеряли, вже встромлені були в дерев'яні кільця наші картаті червоно-білі серветки. Я прочитав видрукуване фіолетовими літерами меню й побачив, Що plat du jour[33] була печеня в горнятку. Вже від самої назви мені захотілося їсти.

Власник ресторану мосьє Лавінь спитав, як посувається моя робота, і я відповів, що дуже добре. Він сказав, що бачив, як я рано-вранці писав на терасі «Клозері-де-Ліла», але не озвався, бо я був весь у роботі.