Поки Ара пришвартовував шлюпку, Віллі скочив на борт і наступної миті був уже на містку. Він подивився на Томаса Хадсона й на Хіля, що стягував йому ногу джгутом якомога ближче до пахви.

— Милий боже, — мовив Віллі. — Що в тебе, Томмі?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Він справді не знав, бо не бачив жодної своєї рани. Бачив тільки кров, і те, що вона була темна, заспокоювало його. Але крові витекло надто багато і його знемагала млість.

— Що там, на березі, Віллі?

— Хто його знає. Вистромився там один з автоматом і пальнув по нас, а я його пришив. Майже певен, що пришив.

— А я й не почув за твоєю стріляниною.

— Та це ж ви зчинили тут такий гуркіт, наче злетів у повітря склад боєприпасів. Як ти гадаєш, там ще хтось лишився?

— Може, й так. Але ми дали їм доброго чосу.

— Треба щось вирішувати, — мовив Віллі.

— Ми можемо покинути їх к бісу, і нехай собі конають, — сказав Томас Хадсон. — Або ж зійти на берег і довести діло до кінця.

— Я б передусім подбав про тебе.

Тим часом Генрі оглядав свої п'ятдесятки. Він завжди ставився до кулеметів з грубуватою ніжністю, а до спареної установки почував її подвоєною мірою.

— Ти знаєш, де вони, Віллі?

— Вони можуть бути тільки в одному місці.

— То ходім наскочимо й змішаємо їх з г…

— Оце мова офіцера й джентльмена, — сказав Віллі. — А той їхній човен ми таки роздовбали.

— Та ну? Ми й цього не чули, — мовив Томас Хадсон.

— А там і чути не було чого, — сказав Віллі. — Ара розпанахав днище своїм мачете, а тоді пошматував вітрило. Тепер його й сам Ісус Христос не полагодив би, хоч би й цілий місяць гнув горба у своїй теслярні.

— Іди на ніс до Генрі та Джорджа, а Ара з Антоніо нехай стануть по правому борту, і підійдемо до берега, — промовив Томас Хадсон. Йому було дуже млосно й не по собі, проте в голові ще не паморочилось. Пов'язка, що її наклав Хіль, спинила кров надто швидко і Томас Хадсон зрозумів, що кровотеча внутрішня. — Зосередьте туди весь вогонь, а ти показуй мені, куди керувати. На якій вони відстані?

— Прямо проти берега, за отим невеликим узвишшям.

— Хіль докине туди вогнегасники?

— Я стрілятиму трасуючими, щоб він бачив ціль.

— А ти певен, що вони ще там?

— Їм нікуди більше податися. Вони ж бачили, як ми потрощили їхній човен. Це буде для них останній бій у мангровій хащі. Ех, чорт, оце б пивка зараз хлиснути.

— У бляшанках, щойно з льоду, — докинув Томас Хадсон. — Ну, рушаймо.

— Ти страшенно блідий, Томмі, — сказав Віллі. — І втратив багато крові.

— От і треба швидше кінчати, — відказав Томас Хадсон. — А я ще при силі.

Він скерував катер до берега, а Віллі вистромив голову з-за борту і час від часу махав йому рукою, показуючи напрям. Генрі обстрілював узвишшя, що вирізнялося вищими деревами, з таким розрахунком, щоб кулі лягали спереду й позаду, а Джордж бив на рівні невидимого гребеня.

— Як там, Віллі? — запитав Томас Хадсон у трубу.

— Та вже стільки гільз, що можна відкривати міделиварню, — відказав Віллі. — Підходь носом до берега, а тоді повертай бортом, щоб і Ара з Антоніо могли піддати.

Хілезі щось привиділось, і він теж дав чергу. Та то була всього-на-всього низька гілляка, що її перед тим підкосив Генрі.

Томас Хадсон дивився, як берег присувається все ближче, аж поки стало видно кожний листочок на деревах. Тоді повернув катер правим бортом і почув, як застрочив Антоніо, і побачив низку його трасуючих куль, що йшли трохи праворуч від куль з автомата Віллі. Ара також відкрив вогонь. Томас Хадсон дав малий задній хід і посунув катер ще ближче до берега, але так, щоб Хіль зміг добре размахнутися.

— Шпурляй вогнегасник, — сказав він. — Туди, куди стріляє Віллі.

Хіль кинув, і Томас Хадсон знов зачудовано стежив очима, як великий мідний циліндр закрутився високо в повітрі й упав майже точно в потрібне місце. Блиснув спалах, гримнув вибух, знялися клуби диму, і Томас Хадсон побачив, як звідти вийшов чоловік і, зчепивши руки над головою, рушив до них.

— Не стріляти, — квапливо мовив він в обидві труби.

Та Ара вже вистрілив, і той чоловік повалився на коліна і впав головою вперед у мангрову порість.

Томас Хадсон знову нахилився до труб і сказав:

— Стріляйте далі. — Тоді дуже стомлено мовив до Хіля: — Якщо можеш, запусти туди ж таки ще один. А потім двійко гранат.

Він уже мав полоненого. І втратив його. Трохи перегодя він сказав у трубу:

— Віллі, хочете з Арою піти поглянути?

— Авжеж, — відповів Віллі. — Тільки не припиняйте вогню, доки ми не підійдемо туди. Я хочу підступити з тилу.

— Скажи Генрі, що тобі потрібно. А коли припинити вогонь?

— Як тільки ми зробимо прохід.

— Гаразд, сину джунглів, — сказав Томас Хадсон і оце вперше встиг подумати про те, що, мабуть, таки помре.

Він почув, як за тим невеличким узвишшям вибухнула граната. Потім усе затихло.

Він важко сперся на штурвал і дивився, як дим од вибуху тане на вітрі.

— Як тільки побачу шлюпку, одразу ж рушаємо вперед, — мовив він до Хіля.

Тоді почув, як Антоніо обняв його рукою за плече й сказав:

— Ти ляж, Томе. Я візьму штурвал.

— Гаразд, — погодився він і востаннє окинув поглядом вузьку протоку між зеленими берегами. Вода була руда, але прозора, і припливна течія ішла швидко.

Хіль і Антоніо допомогли йому лягти на дошки містка. Антоніо став до штурвала. Він дав малий задній хід, щоб утримати катер проти течії, і Томас Хадсон з приємністю відчув ритмічне двигтіння потужних моторів.

— Трохи попусти мені джгут, — попросив він Хіля.

— Я принесу надувний матрац, — сказав Хіль.

— Добре й на дошках, — мовив Томас Хадсон. — Мабуть, не варто мені багато рухатись.

— Підклади йому під голову подушку, — сказав Антоніо, видивляючись уперед на протоку. Трохи згодом він промовив: — Вони махають, щоб ми пливли туди, Томе.

І Томас Хадсон відчув, як задвигтіли мотори і як катер плавно рушив уперед.

— Як тільки вийдемо з протоки, кидайте якір.

— Гаразд, Томе. Ти не говори, не треба.

Коли кинули якір, на вахту біля штурвала став Генрі. Тепер, коли вони знов були на відкритій воді, Томас Хадсон відчував, як катер погойдується під вітром.

—. Отут уже є де повернутися, Томе, — мовив Генрі.

— Я знаю. І так аж до Кайбар'єну, а там далі дві добрі протоки з розміченим фарватером.

— Ти тільки не говори, Томе. Лежи тихо.

— Нехай Хіль принесе тонке укривало.

— Я сам принесу. Тобі не дуже боляче, Томмі?

— Боляче, — відказав Томас Хадсон. — Але терпіти можна. Не гірше, ніж усім тим, кого ми з тобою разом постріляли.

— Осьде й Віллі, — сказав Генрі.

— Ти, старий сучий сину, — мовив Віллі. — Нічого не говори. їх там було четверо разом з провідником. Це основна група. І ще той, котрого ненароком поклав Ара. Він тепер страшенно карається, бо знає, як тобі потрібен був полонений. Аж плаче, бідолаха, то я звелів йому сидіти там, унизу. Він просто незчувся, як вистрелив, це з кожним може статися.

— Куди ти кинув гранату?

— Та там одне місце здалося мені підозрілим. Не можна тобі говорити, Томе.

— Вам ще треба повернутися й розмінувати шхуну.

— Зараз же їдемо, а по дорозі перевіримо ще оте місце. Достобіса шкода, що немає в нас швидкохіднішого човна. А ти знаєш, Томмі, ці наші вогнегасники ще кращі за міномети.

— Далекобійність не така.

— А на біса нам та далекобійність? Хіль їх так кидав, наче в кошик клав.

— Їдьте вже.

— Тобі дуже зле, Томмі?

— Досить-таки зле.

— Але витримаєш?

— Постараюся.

— Ти лежи спокійно-спокійно. Так, щоб і не зворухнувся. Минуло зовсім небагато часу, відколи вони поїхали, проте Томасові Хадсону здавалося, що їх немає дуже довго. Він лежав на спині під наметом, якого змайстрував для нього Антоніо. Хіль і Джордж одв'язали брезент з навітряного боку містка, і тепер його обвівав свіжий і лагідний вітер. Сьогодні вітер трохи вщух проти вчорашнього, але так само рівно віяв зі сходу, і хмари в небі були високі й рідкі. А саме небо яскріло голубінню, звичайною для східного узбережжя, де найдужче завівали пасати, і Томас Хадсон лежав, і дивився в те голубе небо, і силкувався перебороти біль. Коли Генрі прийшов із шприцом, щоб зробити йому укол морфію, він відмовився, бо подумав, що, може, доведеться ще помізкувати. А укол зробити ніколи не пізно.