Тієї осені 1925 року його прикро вразило, що я не хотів показати йому рукопис первісного варіанту «І сонце сходить». Я пояснював йому, що це ні до чого, поки я сам не перечитаю і не перероблю роман, а тим часом не хочу ні показувати його нікому, ні обговорювати. Ми саме збиралися їхати в австрійське містечко Шрунс у Форарльберзі, як тільки там випаде сніг.

Там я й переписав наново першу половину роману й закінчив цю роботу, як пригадую, в січні. Тоді повіз рукопис у Нью-Йорк і показав Максові Перкінсу з видавництва Скрібнерса, Після чого повернувся назад у Шрунс і докінчив переписувати роман. Скотт так і не побачив його до кінця квітня, коли весь роман був цілком перероблений, переписаний і відісланий до видавництва. Пригадую, ми ще жартували з ним із цього приводу, і він непокоївся й прагнув чимось мені допомогти, — як завжди, коли все уже зроблено. Та, зрештою, мені й не потрібна була його допомога, поки я переписував роман.

Тим часом як ми жили у Форарльберзі і я закінчував роботу над романом, Скотт з дружиною та дочкою виїхав з Парижа в Нижні Піренеї, на курорт з мінеральними водами. У Зельди відкрилася досить поширена кишкова хвороба, яку спричиняє надуживання шампанським і яку тоді вважали за коліт. Скотт перестав пити, взявся до роботи й хотів, щоб ми в червні приїхали в Жуан-ле-Пен. Вони, мовляв, підшукають для нас недорогу віллу, тепер він уже не питиме, і все буде як за давніх добрих часів: ми будемо купатися, засмагати, набиратися здоров'я і питимем по одному аперитиву перед обідом і перед вечерею. Зельда вже одужала, у них обох усе гаразд, і робота над романом посувається дуже добре. Він має отримати гроші за інсценівку «Великого Гетсбі», що йде з великим успіхом, роман збираються екранізувати, отож йому не дошкуляють ніякі турботи. Зельда почуває себе чудово, і все начебто налагоджується.

У травні я був сам у Мадріді, працював, а тоді вирушив у Жуан-ле-Пен і приїхав туди поїздом з Байонни в третьому класі й дуже голодний, бо по-дурному вибився з грошей і востаннє їв у Андаї, на франко-іспанському кордоні. Вілла була гарна, і Скотт мешкав у доброму будинку неподалік, і я радів, що знову побачив свою дружину, яка чудово порядкувала на віллі, і наших друзів, і аперитив перед обідом був пресмачний, тож ми повторили його ще кілька разів. А ввечері на честь нашого приїзду в «Казино» зібралася компанія, така собі невеличка компанія: Макліші, Мерфі, Фіцджеральди та ми, нові пожильці вілли. Ніхто не пив нічого міцнішого за шампанське, було дуже весело, і я передбачав, як добре мені там писатиметься. Там було все, Що потрібно людині для роботи, — все, крім самоти.

Зельда мала чудовий вигляд, тіло її вкривала золотиста засмага, коси вилискували темним золотом, і поводилась вона дуже приязно. Я вже вирішив був, що все гаразд і життя в них зрештою повернуло на краще, аж раптом вона нахилилася до мене й сказала, немов звіряючи мені свою велику таємницю:

— Ернесте, а правда ж, Ел Джолсон перевершив Ісуса Христа?

Ніхто в той вечір не звернув уваги на її слова. То була просто Зельдина таємниця, що нею вона поділилася зі мною, як ото яструб може поділитися чимось з людиною. Але яструби нічим не діляться. Скотт так і не написав нічого доброго, аж поки не збагнув, що в неї потьмарився розум.

Набагато пізніше, вже після того як Зельда перенесла свій перший так званий нервовий розлад, ми водночас опинилися в Парижі, і Скотт запросив мене пообідати з ним у ресторані Мішо на розі вулиць Жакоб і Святих Отців. Він сказав, що йому конче треба запитати мене про щось, про таке, що важить для нього над усе в світі, й що я повинен буду відповісти йому абсолютно щиро. Я відповів, що постараюсь. Коли він просив мене сказати йому що-небудь абсолютно щиро, — а це зробити нелегко, — я намагався виконати його прохання, і те, що я казав, потім сердило його, часом навіть пізніше, коли він уже обмірковував мої слова. Тоді в нього виникало бажання знищити мої слова і, коли можна, й мене.

На зустріч зі мною він прийшов тверезий, і хоч за обідом пив вино, воно на нього не діяло. Ми розмовляли про свою роботу й про знайомих, і він розпитував мене про знайомих, яких давно не бачив. Я знав, що він пише щось гарне й з різних причин робота посувається дуже повільно, але розмовляти зі мною він хотів не про те. Я чекав, коли ж він поставить оте запитання, на яке я мав відповісти абсолютно щиро, але він приберіг його на кінець, наче це був діловий обід.

Нарешті, коли ми, замовивши останню карафу вина, взялися їсти вишневий торт, він сказав:

— Знаєш, я ніколи не спав ні з ким, крім Зельди.

— Я цього не знав.

— Мені здавалось, що я казав тобі.

— Ні. Ти казав мені багато чого, але не це.

— От про це я й хотів тебе спитати.

— Питай. Я слухаю.

— Зельда сказала, що я збудований так, що не можу задовольнити жодної жінки, і це найбільше й спричинилося до її хвороби. Вона сказала, що йдеться про анатомічні пропорції. Відколи вона мені це сказала, я сам не свій, і я хочу знати правду.

— Ходім до кабінету, — сказав я.

— Куди?

. — До туалету.

Потім ми повернулися до залу й сіли за свій столик.

— Ти збудований цілком нормально, — сказав я. — Цілком. Можеш не турбуватись. Просто, коли дивишся згори, все видається меншим. Піди до Лувра й подивися на статуї, а потім прийди додому й подивися на себе в дзеркало.

— Ці статуї можуть бути непропорційними.

— Щодо цього — будь спокійний. Багато хто мріє про такі пропорції.

— Чому ж вона так сказала?

— Для того, щоб відбити тобі охоту. Це найдавніший у світі спосіб відбивати чоловікові охоту. Скотте, ти просив мене сказати правду, і я міг би сказати тобі ще багато чого, але це та абсолютна правда, якої ти вимагав, і крапка. Сходи, коли хочеш, до лікаря.

— Не хочу. Я хотів, щоб ти сказав мені чесно.

— То ти віриш мені?

— Не знаю, — відповів він.

— Ходім до Лувра, — сказав я. — Це недалеко, тільки перейти міст.

Ми пішли до Лувра, й він подивився на статуї, але сумнівів усе ще не позбувся.

— Головне, зрештою, не в цих пропорціях, — сказав я. — Головне, як ці пропорції змінюються. І під яким кутом.

Я пояснив йому, як користуватися подушкою, і ще дещо з того, що могло б йому придатись.

— Одна дівчина, — сказав він, — ставиться до мене дуже прихильно. Але після того, що сказала Зельда…

— Та забудь ти, що сказала Зельда, — порадив я. — Зельда божевільна. Ти цілком нормальний чоловік. Просто повір у себе й зроби те, чого хоче та дівчина. Зельда занапастить тебе.

— Ти нічого не знаєш про Зельду.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай буде так. Але ти зустрівся зі мною, щоб поставити мені запитання, і я постарався відповісти тобі чесно.

Та він усе ще сумнівався.

— Хочеш, подивимося картини, — запропонував я. — Ти бачив тут що-небудь, крім Монни Лізи?

— Я не маю настрою дивитися картини, — відповів він. — Мене чекають знайомі в барі «Ріца».

В барі «Ріца» за багато років по тому, коли друга світова війна була вже далеко позаду, Жорж, який став тепер старшим барменом, а за часів, коли Скотт жив у Парижі, був chasseur[49], спитав мене:

— Папа, а хто то мосьє Фіцджеральд, про якого всі мене запитують?

— Хіба ви не знали його?

— Ні. Я пам'ятаю всіх тодішніх клієнтів. Але тепер мене запитують тільки про нього.

— І що ви відповідаєте?

— Що-небудь цікаве, таке, що їм хочеться почути. Нехай тішаться. Але скажіть, хто ж він був?

— Він був американський письменник, що писав на початку двадцятих років і пізніше і якийсь час жив у Парижі й за кордоном.

— Але чому ж я його не пам'ятаю? Він був добрий письменник?

— Він написав дві дуже гарні книжки й однієї не завершив, але ті, хто добре знає його творчість, кажуть, що вона була б дуже гарна. Крім того, він написав кілька гарних оповідань.