— Гадаю, що намалюю, — мовив Томас Хадсон.

— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?

— Гадаю, що зможу.

— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як рибина викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.

— Сьогодні ж почну робити ескізи.

— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні, — сказав Едді. — Хлопці ще сплять?

— Сплять усі троє.

— Ет чорт, — мовив Едді. — Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.

— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.

— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.

— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.

— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?

— Ні.

— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?

— Приземкувата, коротконога, — сказав Томас Хадсон. — І майже така сама завширшки, як і заввишки.

— Ото, мабуть, гладенна, — не вгавав Едді. — Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони 6 очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.

— Мені треба дописати листи, — нагадав йому Томас Хадсон.

— Даруйте, Томе.

Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.

— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона. — Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти. — Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?

— Едді каже, чудове.

— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.

— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.

— Може, вам потрібні гроші?

— Ні. Ще маю.

— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд… Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?

Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».

— А, це ви, Томе, — сказав містер Боббі. — Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.

— Та ще начебто зарано.

— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова». — Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону. — Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.

— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.

— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки те й робити, що малювати.

— Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.

Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.

— Довелось почепити її вище, — сказав Боббі. — Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.

— Що ж то має бути?

— Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.

Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.

— Це ж таки картина, хай їй чорт, — гордо промовив Боббі. — Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів… Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Побий мене грім, Томе, ви таки міцно її намалювали!

— А проте так вона не довго житиме.

— Ну, поки що її ніякий чорт не бере, — сказав Боббі. — Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.

Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.

— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.

— Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.

— І добре зробите, — сказав Боббі. — Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?

— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.

— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.

Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного Дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.

Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.

— Клієнти, — мовив містер Боббі. — Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.

— Що це за яхта?

— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.

— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.

— Схоже на те, — сказав Боббі. — Ото їх, мабуть, нажбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.

— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.

— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.

— Тоді віскі з лимоном.

— Ірландського віскі, без цукру, — сказав Боббі. — На трьох. Онде Роджер іде.

Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.

Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.