Він пригадав ту останню жінку, що в неї Роджер закохався у Парижі, де обидва вони тоді жили, — яка вона була гарна і якою фальшивою здалася йому, коли Роджер привів її до нього в студію. А от Роджер нічого фальшивого в ній не бачив. Вона була однією з його ілюзій, і він не шкодував на неї свого таланту вірності, аж поки обоє дістали змогу взяти шлюб. І тоді десь за місяць Роджер несподівано для себе побачив у ній все те, що бачив кожен, хто її знав. Певно, той день, коли йому вперше відкрилися очі, був для нього дуже тяжкий, та коли Роджер прийшов у студію Томаса Хадсона, він уже встиг чимало помітити. Він якийсь час роздивлявся картини, зробив кілька критичних зауважень, дуже слушних і розумних. А тоді промовив:

— Я сказав тій Ейєрс, що не одружуся з нею.

— От і добре, — озвався Томас Хадсон. — Це її здивувало?

— Не дуже. Ми вже й раніш про це говорили. Вона таки облудна.

— Та невже? — мовив Томас Хадсон. — В чому саме?

— Геть в усьому. Хоч як на неї глянь. — Я гадав, що вона тобі подобається.

— Ні. Я дуже хотів, щоб вона мені сподобалась. Але нічого не виходило, хіба тільки напочатку. Я просто закохався в неї.

— Що означає закохався?

— Тобі слід би знати.

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — Мені слід би знати.

— А тобі вона не подобалась?

— Ні. Я терпіти її не міг.

— Чому ж ти нічого не сказав?

— Вона була твоя дівчина. Та й не питав ти мене.

— Я сказав їй. Але тепер мені треба на тому й стояти.

— Поїхати б тобі звідси.

— Ні, — заперечив Роджер. — Нехай їде вона.

— Я подумав тільки, що так було б простіше.

— Це місто так само моє, як і її.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон.

— Тобі минулого разу теж довелося відбиватись, правда? — спитав Роджер.

— Так. Узяти гору над жінкою неможливо. Але відбитися можна. Чи не переїхати тобі хоча б в інший quartier?

— Мені добре і в моєму, — відказав Роджер.

— Незмінна формула. Je me trouve très bien ici et je vous prie de me laisser tranquille[70].

— A починається вона словами: «Je réfuse de recevoir ma femme»[71], — докинув Роджер. — їх має почути huissier[72]. Але ж це не розлучення. Це просто розрив.

— Чи не буде тобі важко бачитися з нею?

— Ні. Це для мене найкращі ліки. Бачити її, а особливо чути.

— А як буде з нею?

— Нехай розраховує сама. Останні чотири роки вона тільки те й робила, що розраховувала.

— П'ять, — поправив його Томас Хадсон.

— Здається, перший рік вона ще не мала розрахунку.

— Ну, тоді тобі краще забратися звідси, — сказав Томас Хадсон. — Якщо ти вважаєш, що перший рік вона не мала розрахунку, тобі треба податись якнайдалі.

— Вона надто добре пише листи. Якщо я виїду, буде тільки гірше. Ні. Я залишуся тут і добряче загуляю. Хочу вилікуватись безповоротно.

Порвавши з тією жінкою в Парижі, Роджер справді загуляв, і загуляв на всі заставки. Він жартував з цього приводу й сміявся з себе, але в душі злостився, що показав себе таким непроторенним дурнем, і тепер відчайдушно паплюжив і топтав під ноги свій талант вірності людям — чи не найкраще, що було в ньому поза художницьким і письменницьким хистом та багатьма добрими душевними й фізичними якостями. Розгулюючись, він нікому не подобався, а надто самому собі, і він знав про це, й ненавидів себе, й з похмурою втіхою руйнував підпори храму. То був прекрасний, міцно збудований храм, і коли такий храм споруджено в тобі самому, зруйнувати його нелегко. Але Роджер докладав до цього всіх зусиль.

Він завів трьох коханок підряд; жодна з них не спонукала б Томаса Хадсона до чогось більшого, ніж формальна чемність, і виправданням щодо двох останніх могло бути хіба лише те, що вони скидалися на першу. А та перша з'явилась одразу ж після розриву Роджера з Ейєрс і хоч була для нього чи не занадто низького гатунку, проте згодом зробила неабияку кар'єру і в ліжку, й поза ним, урвавши чималий шмат одного з відомих в Америці маєтків, а тоді заволодівши ще одним після одруження. Звали її Таніс, і Томас Хадсон пригадував, як Роджер щоразу здригався, коли хтось вимовляв це ім'я, а щоб колись сам вимовив його, такого ніхто не чув. Він називав ту жінку першою сукою двору. То була брюнетка з чудовою шкірою, дуже схожа на зображення юних, дбайливо виплеканих і витончено-розпусних дочок роду Ченчі. Доброчесністю вона могла зрівнятися хіба що з пилососом, а душевністю — з тоталізатором, зате мала гарну статуру й оте чарівливо-розбещене личко, а з Роджером залишалася тільки доти, доки підготувала грунт до рішучого кроку нагору.

Вона була перша жінка, що сама покинула Роджера, і це так вразило його, що він завів собі, одну по одній, ще двох, схожих на неї, наче рідні сестри. Проте скоро покинув обох, покинув У буквальному розумінні слова, і, як здавалося Томасові Хадсону, після цього йому полегшало на душі — хоч і не дуже, а все-таки полегшало.

Може, є пристойніші й делікатніші способи порвати з жінкою, ніж отак просто, без прикрощів та сварок, вибачитися, вийти до чоловічої кімнати ресторану «21» і не повернутись. Проте, як запевняв Роджер, унизу він сплатив по рахунку, і йому приємно було згадувати, як він востаннє бачив ту жінку — за столиком у затишному кутку ресторану, серед усієї тієї пишноти, яка так їй пасувала і яку вона так любила.

другу він збирався залишити в «Лелеці», її улюбленому місці, але побоявся, що це не сподобається містерові Біллінгслі, у якого він мав тоді намір позичити грошей.

— То де ж ти її залишив? — спитав його Томас Хадсон.

— У «Марокко». Щоб назавжди запам'ятати її на тлі отих смугастих зебр. До речі, «Марокко» вона теж полюбляла, — сказав Роджер. — Та найзаповітнішим місцем для неї, здається, був «Куб».

Після того він зійшовся з жінкою, такою облудною на вигляд, яких Хадсон доти й не бачив. Зовні вона цілковито різнилася від тих попередніх трьох Ченчі-Борджіа з Парк-авеню. Справляла враження дуже здорової людини, мала рудувато-каштанове волосся, стрункі довгі ноги, напрочуд гарну статуру й розумне жваве обличчя. І хоч красунею не була, проте вирізнялася з-поміж багатьох. А чи не найдужче вабили її прекрасні очі. При першому знайомстві вона здавалася розумною, дуже доброю та милою і водночас була п'яницею. Вона не впивалася, і пияцтво ще не наклало на неї свого відбитку, але жити без чарки не могла. У людей, що багато п'ють, це звичайно видно по очах, — от і на Роджері пиятика одразу позначалась. Але ця жінка, Кетлін, мала справді прекрасні карі очі, що так пасували до її волосся, до милих дрібних веснянок на носі та щоках, які звичайно свідчать про здоров'я та добру вдачу, — і по її очах не видно було нічого. Вона мала вигляд безтурботної людини, що день у день вправляється в парусному спорті чи веде якийсь інший здоровий спосіб життя серед природи, до того ж людини дуже щасливої. А насправді день у день пила і йшла своєю заплутаною дорогою не знати куди, на якийсь час прихопивши з собою й Роджера.

Та одного ранку він з'явився в студії, яку Томас Хадсон винайняв, приїхавши до Нью-Йорка, і показав ліву руку, вкриту опіками від сигарет. Скидалося на те, наче хтось гасив об неї недокурки, як часом гасять об стільницю.

— Отаке їй заманулося вчора ввечері, — сказав Роджер. — У тебе знайдеться йод? Мені не хотілось іти з цим до аптеки.

— Кому це «їй»?

— Кетлін. Здоровій дочці природи.

— Як видко, ти не заперечував.

— Це розважало її, а ми повинні дбати, щоб жінки не нудились.

— У тебе ж уся рука попечена.

— Та не вся. Але я, мабуть, таки поїду звідси на якийсь час.

— Від себе нікуди не втечеш.

— Так. Зате втечу від інших.

— Куди ж ти збираєшся податись?

— Спершу кудись на Захід.

— Зміна місць — не ліки від твоєї хвороби.

— Знаю. І все-таки пожити здоровим життям і добре попрацювати мені не завадить. Може, я й не вилікуюсь, якщо покину пити. Але моє теперішнє пияцтво однаково ні біса не допомагає.