— Гаразд, Томе, — сказав Джордж. — Якщо я побачу справді великий підводний човен, доповісти тобі?

— Якщо такий, якого ти побачив тоді, то краще залиш його при собі.

— Він мені тепер ночами сниться, — сказав Джордж.

— Не згадуйте про нього, — мовив Віллі. — Я ж оце щойно поснідав.

— Коли ми підійшли ближче, я відчув, як у мене все, що тільки може, дибки стає, — сказав Ара. — А ти, Томе, як по правді, що тоді відчув?

— Переляк.

— Дивлюсь, а він випливає, — провадив Ара. — А тоді чую, як Генрі каже: «Авіаносець, Томе!»

— Бо він таки був як авіаносець, — озвався Генрі. — От у мене й вихопилось. Та я й тепер сказав би те саме.

— Він мені все життя спаскудив, — мовив Віллі. — Сам себе відтоді не впізнаю. І за п'ять центів ніколи б не пішов більш у море.

— Ану, — сказав Генрі. — Ось тобі двадцять і сходь на Паредоні. Там тобі, може, ще й здачу дадуть.

— Не треба мені здачі. Я візьму транзитний квиток.

— Та невже? — спитав Генрі. Після двох останніх перепочинків у Гавані між ними запала глуха неприязнь.

— Слухай, марнотрате, — відказав Віллі. — Ми тут не воюємо з підводними човнами, а то ти й на місток не вийшов би, не смикнувши десь нишком. Ми тільки женемося за купкою німчиськів, що тікають на жалюгідному дерев'яному черепашатнику, і маємо їх постріляти. Навіть тобі це під силу.

— А двадцять центів ти все-таки візьми, — мовив Генрі. — Колись знадобляться.

— Застроми їх собі…

— Ану годі, чуєте. Годі! — сказав Томас Хадсон і подивився на того й на того.

— Пробач, Томе, — мовив Генрі.

— Мені вибачатись нема чого, — сказав Віллі. — Але пробач.

— Поглянь, Томе, — обізвався Ара. Щось там є майже при березі.

— То після відпливу стало видно скелю, — сказав Томас Хадсон. — На карті її позначено трохи далі на схід.

— Ні, я не про неї. Онде, ще на півмилі далі.

— А то хтось ловить крабів чи вибирає ятери.

— Може б, нам поговорити з ним?

— Він з маяка, а туди їде Антоніо й з усіма поговорить.

— Ри-и-ба! Ри-и-ба! — вигукнув унизу помічник, і Генрі запитав:

— Можна, я візьму її, Томе?

— Гаразд. А сюди пришли Хіля.

Генрі спустився вниз, а невдовзі рибина викинулась із води, і виявилося, що то баракуда. Ще трохи згодом Томас Хадсон почув, як крекнув Антоніо, беручи її на гак, а потім до нього долинули глухі удари дубця по риб'ячій голові. Він чекав сплеску рибини об воду, коли її викинуть за борт, і дивився за корму, щоб побачити, чи дуже вона велика. Та сплеску не було, і він згадав, що в цих місцях баракуд залюбки вживають на їжу; отже, Антоніо залишив її, щоб одвезти на маяк.

У ту ж мить на кормі знов пролунало: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» — та цього разу ніщо не показалося з води й було чути лише дзижчання жилки, що збігала за борт. Томас Хадсон подав катер трохи далі на глибоке й зменшив оберти обох моторів. А потім, побачивши, що жилка й далі розмотується, вимкнув один мотор і повернув катер кормою до рибини.

— Агуха! — гукнув йому знизу помічник. — Та ще й чимала.

Нарешті Генрі підтяг рибину зовсім близько, так що всі уже бачили її за кормою — довгу, дивно загострену, з темними поперечними смугами, що вирізнялись у прозорій голубій воді. Її вже от-от можна було брати на гак, та раптом вона сіпнула головою вбік і так стрімко пішла в глибину, що ніхто й не зчувся, як зникла з очей.

— Вони завжди отак поринають, — сказав Ара. — Швидко, мов куля.

Та невдовзі Генрі знову підтяг рибину до корми, і всі спостерігали, як її взяли на гак і перекинули через борт, пругку й тріпотливу. Смуги в неї на спині були ясно-сині, а гострі, наче бритви, щелепи розмикалися й змикалися в уже марному шалі. Антоніо поклав її на кормі, і вона била хвостом об палубу.

— Qué peto más hermoso![182] — мовив Ара.

— Дуже гарна, — погодився Томас Хадсон. — Але так ми до полудня тут застрягнемо. Відчепи повідки, а снасті залиш за бортом, — сказав він помічникові. Тоді повернув катер і скерував його на високий кам'янистий кінець мису, на якому стояв маяк. Він намагався надолужити згаяний час, проте й далі вдавав, ніби вони вийшли на риболовлю. Жилки, спущені за корму, гальмували у воді й пригинали вудлища донизу.

Генрі піднявся на місток і сказав:

— Чудова рибина, правда ж? Якби ще її на легшу снасть узяти. А ви помітили, яка в цих риб чудернацька форма голови?

— Скільки вона заважить? — спитав Віллі.

— Антоніо каже, десь близько шістдесяти. Ти вже пробач, Віллі, що я не покликав тебе. Це мала б бути твоя рибина.

— Пусте, — сказав Віллі. — Я й не виловив би її так швидко, як ти, та й іншого клопоту в нас достобіса. А риби добрячої тут на всіх вистачило б.

— Колись приїдемо сюди після війни.

— Де ж пак! — мовив Віллі. — Після війни я подамся до Голлівуду й буду там за технічного консультанта щодо того, як клеїти дурня на морі.

— Це діло якраз для тебе.

— А то ні. Я ж його ось уже другий рік вивчаю, набираюся досвіду.

— З чого це, Віллі, тобі сьогодні такий чорний дур у голову зайшов? — спитав Томас Хадсон.

— Не знаю. Я з ним прокинувся.

— Слухай, піди-но ти до камбуза, подивись, чи охолов мій чай, і принеси його сюди. Антоніо патрає рибину. То зроби мені, будь ласка, й бутерброд, гаразд?

— Авжеж. Який бутерброд?

— З горіховим маслом та цибулею, якщо її ще багато.

— Слухаюсь, з горіховим маслом та цибулею. Буде зроблено, сер.

— І постарайся позбутись оцього свого дуру.

— Слухаюсь, сер. Нема вже дуру, сер.

Коли він пішов, Томас Хадсон сказав:

— Ти б не заїдався з ним, Генрі. Мені цей сучий син дуже потрібний, він чудово знає своє діло. А це на нього просто сказ напав.

— Та я й так намагаюся з ним по-доброму. Але це дуже важко.

— Ну, то намагайся краще. Ти дрочив його отими двадцятьма центами.

Томас Хадсон дивився вперед на тихе море й на такий безневинний з вигляду, але смертельно небезпечний риф ліворуч по борту. Він любив проходити попід самим краєм того підступного рифу, стоячи біля штурвала спиною до сонця. То була немовби винагорода за ті рази, коли йому доводилося вести судно проти сонця, та й за чимало інших речей.

— Пробач, Томе, — сказав Генрі. — Я стежитиму за всім, що кажу і що думаю.

З'явився Віллі з холодним чаєм у пляшці від рому, обгорнутій паперовим рушником, що його тримали дві гумові стрічки.

— Чай холоднющий, шкіпере, — мовив він. — А я його ще й заізолював. — Тоді подав Томасові Хадсону бутерброд, загорнутий у клапоть паперового рушника. — Одне з найвищих досягнень бутербродного мистецтва. Проходить під назвою «Гора Еверест, спеціального призначення». Тільки для командувачів.

Повітря було непорушне, і Томас Хадсон навіть на містку почув дух спиртного.

— Тобі не здається, що ще трохи зарано, Віллі?

— Ні, сер.

Томас Хадсон уважно подивився на нього.

— Як ти сказав, Віллі?

— Ні, сер. Хіба ви не чули, сер?

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Я почув тебе двічі. А ти затям те, що я скажу, з одного разу. Іди вниз і прибери як слід у камбузі. Тоді піднімайся на ніс, щоб я тебе добре бачив, і стій напоготові біля якоря.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі. — Я недобре себе почуваю, сер.

— К бісовій матері твоє самопочуття, морський законознавцю. Якщо ти недобре себе почуваєш, то скоро почуватимеш себе ще гірше.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі. — Я недобре себе почуваю, сер. Мені треба б до суднового лікаря.

— Пошукай його на носі. Коли проходитимеш там, постукай у перші двері, побачиш, чи він є.

— Саме так я й думав, сер.

— Що ти думав?

— Нічого, сер.

— П'яний як чіп, — сказав Генрі.

— Ні, не те, — заперечив Томас Хадсон. — Він таки п'є, Але це ближче до потьмарення.

— Він уже давно якийсь чудний, — зауважив Ара. — Але він і завжди був чудний. Жоден з нас не перетерпів стільки, скільки він. А от я взагалі нічого не перетерпів.