— Даєш гарантію?
— Ні, — відказала вона і, дивлячись на нього, знову заплакала, і сльози полилися з неї легко й природно, наче вода з джерела. — Томе, чому ти не скажеш мені, що з тобою? Я вже й питати боюся. Невже оте саме?
— Так, оте саме, — сказав Томас Хадсон.
Тоді вона по-справжньому заридала, і він змушений був обняти її, намагаючись заспокоїти, а всі в барі дивилися на них. Тепер вона плакала негарно. Плакала відверто й нестримно.
— Бідолашний мій Том, — проказала вона крізь сльози. — Бідолашний Том.
— Заспокойся, mujer, і випий коньяку. 'Нам зараз саме час веселитися.
— Ой, не хочу я веселитися. Ніколи вже більше не веселитимусь.
— Слухай, — сказав Томас Хадсон. — Ось бачиш, що виходить, коли тобі щось розкажеш?
— Я розвеселюся, — мовила вона. — Тільки дай мені якусь хвилину. Зараз піду до жіночої кімнати й повернуся весела.
Розвеселись, розвеселись, хай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Бо мені таки справді погано, і, якщо ти не перестанеш ревти або не облишиш про це говорити, я вшиюся звідси к бісу. А якщо я вшиюся к бісу, то куди мені в біса ще податись? Він добре тямив, який обмежений у нього вибір, і нічий «гріховний дім» зарадити йому не міг.
— Дай мені ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру. No sé lo que pasa con esta mujer[146].
— Справжня поливальниця, — мовив бармен. — От поставити б її замість водогону.
— А як справи з водогоном? — спитав Томас Хадсон.
На це запитання обізвався присадкуватий веселий чолов'яга з перебитим носом, що сидів біля стойки ліворуч від нього. Томас Хадсон знав його в обличчя, але не міг пригадати ні його імені, ні політичних поглядів.
— Та то ж cabrones[147], — сказав він. — Вони завжди витягнуть гроші на воду, бо вода — найперша необхідність. Є багато необхідних речей. Але води ніщо не замінить, без води не проживеш. На воду їм кожен дасть. І тому ми ніколи не матимем пристойного водогону.
— Мабуть, я не зовсім вас зрозумів.
— Si, hombre[148]. Гроші на водогін вони завжди візьмуть, бо водогін конче потрібний. Тим-то вони його ніколи не збудують. Чи зарізали б ви курку, що несе золоті водогони?
— А чом не збудувати водогін, не заробити на ньому добрі гроші й не винайти ще якийсь truco?[149]
— Такого, як з водою, більш не винайдеш. Обіцянка дати воду — це завжди певні гроші. Жоден політик не схоче втратити такого truco, збудувавши пристойний водогін. Трапляється, що політики, конкуруючи між собою в нижчих галузях, стріляють один в одного. Але жоден політик не завдасть такого удару по самих підвалинах політичної економії. Тож дозвольте мені виголосити тост за митницю, за наживу на лотереї, за тверді ціни на цукор і за вічне життя без водогону.
— Prosit[150], — сказав Томас Хадсон.
— Ви часом не німець?
— Ні. Американець.
— Тоді випиймо за Рузвельта, за Черчілля, за Батісту і за життя без водогону.
— За Сталіна.
— Авжеж. За Сталіна, за марихуану і за життя без водогону.
— За Адольфа Люка.
— За Адольфа Люка, за Адольфа Гітлера, за Філадельфію, за Джін Танні, за Кі-Уест і за життя без водогону.
Поки вони розмовляли, до бару повернулася Цнотлива Ліл. Вона припудрила обличчя і вже не плакала, проте вигляд мала пригнічений.
— Ти знайома з цим джентльменом? — спитав Томас Хадсон, рекомендуючи їй свого нового чи нововіднайденого приятеля.
— Тільки в ліжку, — сказав той.
— Cállate[151], — мовила Цнотлива Ліл. — Він політик, — пояснила вона Томасові Хадсону. — Muy hambriento en este momento[152].
— Спраглий, — поправив її політик. — До ваших послуг, — обернувся він до Томаса Хадсона. — Що вам замовити?
— Подвійний заморожений дайкірі без цукру. Кинемо кості, кому платити?
— Ні. Платитиму я. В мене тут необмежений кредит.
— Він хороший чоловік, — пошепки мовила Цнотлива Ліл до Томаса Хадсона, поки політик підкликав найближчого бармена. — Політик, але дуже чесний і дуже веселий.
Політик обняв її за талію.
— А ти щодень худнеш, ті vida[153], — мовив він. — Певно, ми з тобою належимо до однієї політичної партії.
— До водогінної, — сказав Томас Хадсон.
— Воронь боже. Ви що — хочете видерти в нас із рота хліб і налити туди води?
— Випиймо за те, щоб закінчилася ця puta guerra[154], — промовила Ліл.
— Випиймо.
— За чорний ринок, — сказав політик. — За нестачу цементу. За тих, хто контролює постачання чорними бобами.
— Випиймо, — погодився Томас Хадсон і додав: — За рис.
— За рис, — мовив політик. — Випиймо.
— Тобі полегшало? — спитала Ліл.
— Авжеж.
Томас Хадсон глянув на неї і побачив, що вона ось-ось знову заплаче.
— Спробуй тільки заплакати, — сказав він, — і я повибиваю тобі зуби.
На стіні за стойкою висів друкований плакат із зображенням Ще якогось політика в білому костюмі та гаслом "Un Alcalde Mejor" — «За кращого мера». Плакат був великі й, і той кращий мер дивився просто у вічі кожному п'яниці.
— Un Alcalde Peor, — промовив політик. — За гіршого мера.
— Виставляєте свою кандидатуру? — спитав його Томас Хадсон.
— Неодмінно.
— От і чудово, — озвалася Цнотлива Ліл. — Тоді нам треба накреслити нашу політичну платформу.
— Це неважко, — сказав кандидат. — Un Alcalde Peor. Ми маємо виграшне гасло. Навіщо нам ще й платформа?
— Платформа потрібна, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти згоден, Томасе?
— Згоден. Може, «Геть сільські школи»?
— Геть, — підтримав кандидат.
— Menos guaguas y peores, — запропонувала Цнотлива Ліл.
— Добре. Хай буде менше автобусів і хай вони будуть ще гірші.
— А чом би не покінчити заразом з усім транспортом? — мовив кандидат. — Es más sencillo[155].
— Годиться, — сказав Томас Хадсон. — Cero transporte[156].
— Коротко й благородно, — схвалив кандидат. — І одразу видно, що ми безсторонні. Але можна б і розвинути. Скажімо, так: cero transporte aéreo, terrestre, y marítimo[157].
— Чудово. Скоро ми матимем справжню платформу. Як ми дивимося на проказу?
— Por una lepra más grande para Cuba[158], — сказав кандидат.
— Por el cáncer cubano[159], — докинув Томас Хадсон.
— Por una tuberculosis ampliada, adecuada, y permanente para Cuba y los cubanos[160], — виголосив кандидат. — Трохи задовге, але по радіо звучатиме добре. А які наші погляди на сифіліс, одновірці?
— Por una sífilis criolla cien por cien[161].
— Добре, — сказав кандидат. — Геть пеніцилін та інші підступи американського імперіалізму.
— Геть, — підтримав Томас Хадсон.
— Здається мені, не завадило б нам уже й винити, — мовила Цнотлива Ліл. — Як ви на це дивитесь, correligionarios?[162]
— Велична ідея, — сказав кандидат. — Кому б іще таке спало на думку?
— Тобі, — відказала Цнотлива Ліл.