Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.

— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.

Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.

«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в’їдемо в крутий віраж.

Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.

«Вартбург» сповільнив швидкість до дев’яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.

Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.

Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.

Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п’ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.

Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.

Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась ґрунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.

«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.

І я раптом зняв ногу з педалі газу.

— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.

— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.

Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам’ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.

Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.

Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.

Я знав, що стривожив їх, з’їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад», І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.

— Ну, тепер я вас провчу! — пробурмотів я.

Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.

Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П’ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.

— Нічого не розумію, — покрутив головою Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…

Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:

— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.

Ліс раптово скінчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вітру водяна гладінь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врізався в сушу аж під Корчмиськом, звідки вів канал до Міломлина, і далі, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому місці спускався до води, оточеної низькими лісистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далі, як за п’ятсот метрів. Водою до Буковця звідси було кілометрів зо два.

А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстій дорозі на асфальтове шосе, потім кілька кілометрів до Корчмиська, далі знову по вибоях ґрунтової дороги кільканадцять кілометрів до села Вепр. І вже звідти греблею в’їжджали на Буковець.

Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід — амфібія.

— І що тепер буде? — занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.

Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.

— Здається мені, вони будуть на Буковці першими, — шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: — Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.

— Так, це чудова машина, — сказав Франек із щирим захватом.

Я непомітно всміхнувся:

— Тримайтеся.

Зачекав, поки «Вартбург» під’їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.

Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.

Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.

— Ой! — зойкнула перелякана Бронка.

Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в’їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.

Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.

— Ви чудовий! — сказала Бронка, отямившись від подиву.

— Такого я ще не бачив, — сказав Чорний Франек. — Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…

— Ви чудовий! — повторила Бронка.

— Це не я. Це мій автомобіль, — сказав я скромно.

Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?

— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.

— Чверть години? Вистачить і п’яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.

Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.

Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з’явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.