Його трохи здивувала присутність двох гарцерів, які снідали разом зі мною.

— У вас щоразу нові гості, сусіде, — зауважив він. — Спершу та молода дівчина ловила для вас рибу, а тепер ці молоді люди годують вас сніданком.

— О, вибачте, це я їх запросив.

— А вчора вночі, коли ви пішли по рибу, тут хтось був і питав про вас.

— Жінка, чоловік?

— Чоловік. Дуже дивний чоловік. Приплив гумовим човником і навіть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобіля. Я не можу описати зовнішності чоловіка, скажу тільки, що він говорив про птахів, про повернення до природи. Не давав нам спати своєю балаканиною.

— Це Проповідник, — відгадав я.

— Проповідник?

— Водолаз, Проповідник, так я прозвав його, бо бачив, як він пірнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, він проповідник.

— Але, мабуть, не релігійний. Бо розповідав нам тут про чайку-реготуху, — сказав пан Анатоль.

Була вже восьма година. Ранкова імла розтанула, на небі жодної хмаринки, і сонце вже припікало.

Але небо було якесь тьмяне, і день міг бути похмурим.

— А ви, пане Томашу, куди тільки поїдете, відразу потрапляєте в якусь гарну історію, — здивовано сказав Вільгельм Телль, ладнаючись із Баською відпливати. — Якісь дивні типи вас відвідують. А що то за дівчина, про яку тут згадували? Вона справді ловила для вас рибу?

— Спіймала чудову щуку.

— Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час із вами, — зітхнув Телль. — Мені здається, що на Озерищі станеться найчудовіша пригода з усіх, які я досі пережив.

Хочеш не хочеш, а він мусив пливти до свого табору. Хлопці зіпхнули байдарку на воду і, взявши з мене обіцянку, що ввечері я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, відпливли, енергійно вимахуючи веслами. А я ліг за своїм наметом і спрямував скельця бінокля на той берег. «Чого хотів від мене Проповідник?» — думав я. Але не знаходив ніякого, розумного пояснення його несподіваних відвідин.

Протилежний берег був безлюдний. Тільки через півгодини припливла біла яхта Вацека Краватика. Її поставили на якір поблизу піщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповідником.

У бінокль я бачив, як Вацек Краватик і Бородань, стоячи на палубі яхти, закидали спінінги в озеро.

— Князь спінінгу вже ловить рибу, — сповістив я панові Анатолю. — Он там, коло півострова, навпроти нас.

— Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, — бідкався лицар спінінгу.

Він помчав квапити дружину й своїх приятелів, щоб мерщій готували сніданок. Його мучила думка, що князь спінінгу за мить спіймає величезну рибину, а він, скромний лицар рибальства, зі своїми рибальськими снастями ще навіть не рушив до бою.

О дев’ятій загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складані вудлища, навіть спінінг.

— Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полі, — пояснила вона. — Вважають, що я повинна мати канікули і перед початком навчання якнайбільше перебувати на свіжому повітрі й на сонці. Звеліли мені ловити рибу. Ви попливете зі мною?

— А куди?

— Туди, де ота яхта. На мис Судака.

Почувши цю назву, пан Анатоль так підскочив, що молоко, яке він саме пив, вилилось йому на штани.

— То оце там мис Судака? Неймовірно. Я нічого про це не знав. Князь спінінгу колись казав, що ловитиме на мисі Судака. Казику, кінчай снідати! Зараз же попливемо туди ловити судаків. Мишко, — крикнув жінці, — готуй сковороду й олію! На обід з’їмо судака.

Марта спитала мене пошепки:

— Ви вже одержали відповідь від Капітана Немо?

— Ні.

— Я теж ні. У листі я просила, щоб він поклав відповідь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свій одяг Немо забрав.

— Вночі він таке виробляв! А взагалі це, мабуть, великий нечема.

Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.

— Чудовий! Чудовий!.. — захоплено шепотіла вона. — Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…

— Але спершу мене в той полон запроторив, — буркнув я. Вона щиро обурилась:

— Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.

— А чому він усе мовчить?

— Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.

— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.

— І вивідали?

— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.

— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?

— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?

— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.

— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?

Вона знизала плечима.

— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур’янів, ніколи не буде доброго врожаю.

Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?

Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.

— Попливемо? — запропонувала мені Марта.

Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.

Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.

Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.

— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.

Той зневажливо махнув рукою:

— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.

— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.

Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.

— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.

— О, це ви? — всміхнулась вона.

Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:

— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?

Марта захихотіла.

— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.

Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.

— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?

— По рибу, — відповіла Марта.

— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.

— Я не вмію.

— А вудки везете, — зауважив Бородань.

— Це мої вудки, — сказала Марта.

— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.

— На заклинання, — засміялася дівчина.

Навіть князь спінінгу зацікавився.

— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.

— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона.

Бородань скривився.

— Старий дотеп.

— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.

— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.