Незабаром плоти зникли за стіною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.

Мені сподобалося, як кинуто спінінговий якірець. Така влучність і точність! Може, Капітан Немо не тільки рибалка, а й спортсмен?

Бо мало хто знає, що крім ловіння риби спінінгом існує спеціальний предмет — кидальний спорт. У Польщі він щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Німецькій Демократичній Республіці, дуже популярний. Він має багато спільного з лучним і стрілецьким спортом, принаймні пройшов ту саму еволюцію. Від полювання на звіра до суто спортивного виявлення фізичного розвитку і спритності.

Вже існують найрізноманітніші види кидального спорту. Змагання проводяться на суші й на воді якірцями і пластмасовими важками, їх кидають у ціль, у спеціальні диски, а також на відстань. І дехто вже досяг незвичайних успіхів, майже циркової спритності. У «Рибальських вістях» я недавно прочитав про американську дівчину, Анну Стробель, яка з відстані п’ятнадцять метрів гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вміє закидати одночасно два спінінги. Один кидає над головою, а другий — знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме місце, розташоване на відстані двадцять метрів.

У спритних руках спінінг з якірцем або з важком може стати небезпечною зброєю.

Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.

Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу — панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.

Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.

Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір’ї у якогось селянина в селі Сем’янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.

— Треба наловити риби на завтра на сніданок, — сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.

— А ви спробуєте щастя? — спитав він.

Я розвів руками.

— Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.

То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.

— Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, — він показав на вудку в човні. — Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. — Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.

Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.

На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.

— Вимкніть той клятий мотор! — гримнув на неї пан Анатоль. — Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?

Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.

— А все ж ми зустрілися, — сказала дівчина, подаючи мені руку.

Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.

— По рибу? — спитав я.

— Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?

— Я не вмію ловити й не маю вудки.

Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:

— Ви по рибу? А яким методом ви ловите?

— Ніяким, — засміялась вона.

— А що ви збираєтесь ловити?

— Ще не знаю. Це залежить від місця.

Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:

— Ну, то що, будемо ловити?

— Мені не хочеться звідси нікуди рушати, — непомітно позіхнув я.

— А смаженої риби ви не любите?

— Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.

— Ми спробуємо на черв’яка. І підемо недалеко. Он туди, — показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. — Крім того, — додала вона, — я хочу поговорити з вами віч-на-віч.

То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.

— Тут мають бути вугрі, — запевнила дівчина. — Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».

— О, ви чудовий фахівець, — зауважив я.

— Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.

Вона поначіплювала черв’яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.

Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.

— Я бачила сьогодні Капітана Немо, — сказала вона.

— Я теж.

— Він плив на своєму чудовому глісері, — захоплено вела далі дівчина.

— Я теж бачив, як він плив на глісері.

І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.

— Який чоловік! — шепнула вона. — Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.

— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.

Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

— Тягніть! — закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.

— Є! Є! Це вугор, — бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. — Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.

Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.

— Буде вам добре попоїсти, — обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.

— Вистачить нам обом, — запевнив я. — Адже он яка туша.

— Ви почастуєте мене? — зраділа вона. — Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.

Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли — здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.

— Що це таке? — майже обурився він. — Звідки цей вугор?

— Щойно зловив його, — гордо відповів я.

— Тут? Неможливо.

— Он у тій затоці. На черв’яка, — пояснив я.

Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

— Казику! — голосно гукнув він. — Лаштуй грунтові вудки і шукай черв’яків. Зараз же ідемо на вугра. А може, у вас ще є черв’яки?

Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв’яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв’яків у траві.

Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з’їв її, мабуть, шматків з п’ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.