Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей з квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше. Катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору, і, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки і миру з усіма своїми запитаннями і вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».

Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці,— всемогутній, всевідаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»

Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндінг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.

Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлсплац. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.

— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.

Гребер звів на нього очі.

— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.

Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.

— Ернст? Ти?!

Це був Людвіг Вельман.

— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.

— Так. А ти?

— В мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.

— Як відпочив?

— Так собі! Ти ж сам знаєш, як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу і подамся світ за очі, тільки не додому!

— Чому?

Вельман скривився.

— Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?

— Чотири дні.

— Почекай, сам у всьому переконаєшся!

Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.

— Вони й досі мають нас за дітей, — сказав він, випускаючи дим. — Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу — через те, що я маю від’їжджати. Що тут удієш?

— А батько? Адже він був солдатом у першу світову?

— Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!

— Постараюсь, — відповів Гребер.

— Вони гадають, що роблять добро. Ними керуй турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий в такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.

Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.

— Отак і пропала відпустка, — сказав він. — Все, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться.

Він засміявся.

— Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! А то матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!

— Гадаю, в мене все складеться по-іншому.

Вельман потиснув Греберові руку.

— Сподіваюсь! Тоді тобі більше поталанить, аніж мені! Ти навідувався до нашої школи?

— Ні.

— І не треба. Я там був. Дав маху. Аж на душі противно. Був один путящий вчитель, і того вигнали. Польмана, що викладав закон божий. Ти ж ще не забув його?

— Звичайно, ні. Я повинен навіть його відвідати.

— Остерігайся. Він у чорних списках. Краще плюнь на все! Не треба нікуди повертатись. Ну, хай тобі щастить, Ернсте! «Життя наше славне, коротке…» Чи не так?

— Так, Людвігу! З безкоштовним харчуванням, відрядженнями за кордон і похороном за державний рахунок!

— Нічого не скажеш, потрапили в лайно! Одному богові відомо, коли тепер побачимося знов!

Вельман засміявся і зник у темряві.

Гребер пішов далі. Він не знав, куди податися. В місті було темно, мов у могилі. Він не міг шукати далі і тому вирішив, що повинен набратися терпіння й чекати. Попереду довгий вечір. До казарми йти не хотілося, до знайомих — також. Гребер не міг зносити їхнього мовчазного співчуття і знав, що в душі вони раділи, коли він ішов від них.

Неуважно розглядаючи побиті дахи будинків, Гребер простував далі. На що він сподівався? На тихий острівець у тилу? Батьківщина, безпека, притулок, відрада? Можливо. Але острови надії давно потонули в одноманітній безглуздій смерті; фронти прорвано, і тепер війна триває скрізь. Скрізь — і в помислах та серцях.

Він саме проходив повз кінотеатр і зазирнув усередину. В залі було не набагато темніше, ніж на вулиці. Все-таки, мабуть, краще сидіти тут, аніж блукати в темряві містом чи зайти в яку-небудь пивницю й напитися до нестями.

Кладовище було залите сонцем. Гребер побачив, що ворота знесено бомбою. Кілька хрестів і гранітних надгробків валялися на алеї та поміж могилами. Плакучі верби були вивернуті з корінням; тепер воно скидалося на гілля, а гілля — на довге, зелене коріння. Дерева мали вигляд якихось дивовижних рослин, викинутих Підземним морем. Майже всі кістки, що повилітали з могил, були визбирані й знесені докупи, тільки де-не-де у вітті плакучих верб позависали уламки трухлявих домовин та рештки кісток. Але черепів не видно було.

Поряд з каплицею спорудили сарай. У ньому працювали наглядач і двоє сторожів. Наглядач був мокрий від поту. Почувши, що Гребер хоче, він замахав руками:

— Нема коли, чоловіче! Дванадцять поховань лише до обіду! Боже праведний, звідки ми можемо знати, чи лежать тут ваші батьки? У нас тут десятки могил, на яких ні надгробків, ні прізвищ. Тут справжнє масове виробництво! Звідки ж ми можемо що-небудь знати?

— Ви що, не ведете ніяких записів?

— Записів? — гірко повторив наглядач і поглянув на обох сторожів. — Йому захотілося мати записи! Ви чули? Записи! А чи знаєте ви, скільки ще покійників нам треба поховати? Двісті! Знаєте, скільки їх нам привезли після останнього нальоту? П’ятсот! А скільки після передостаннього? Триста! А минуло лише чотири дні. Хіба ми встигнемо? Ми не готові до цього! Нам потрібні екскаватори, а не гробарі, щоб закопати всіх тих, що лежать. А може, ви знаєте, коли чекати наступного нальоту? Сьогодні ввечері? Завтра? А йому, бачте, подавай записи!

Гребер нічого не відповів. Він дістав із кишені пачку сигарет і поклав на стіл. Наглядач і сторожі перезирнулись. Гребер якусь мить почекав. Потім додав ще три сигарети. Він привіз їх з Росії для батька.

— Ну, гаразд, — промовив наглядач. — Зробимо все, що в наших силах. Напишіть, як їх звати. Один з нас спитає в конторі кладовища. Крім того, ви можете оглянути мертвих, які ще не зареєстровані. Вони лежать рядами попід муром.

Гребер пішов туди. Деякі мертві лежали в домовинах, на ношах, на інших хтось поклав таблички з іменами, квіти, решта були просто накриті білими простирадлами. Він читав прізвища, піднімав простирадла на тих, які не мали прізвищ, і підійшов нарешті до невідомих, що лежали під вузеньким дашком уздовж муру.

В одних були заплющені очі, в інших складені руки, але більшість лежали так, як їх знайшли, хіба що руки були притиснуті до тіла та вирівняні ноги, аби вони займали менше місця. Повз них низкою проходили мовчазні люди. Вони зосереджено вдивлялися в бліді, закам’янілі обличчя, намагаючись упізнати рідних.

Гребер і собі прилаштувався ззаду. За кілька кроків від нього якась жінка раптом опустилася перед трупом навколішки і заридала. Інші мовчки обминали її і, нахиляючись, простували далі з такими зосередженими обличчями, що на них нічого не можна було прочитати, крім тривожного чекання. І тільки коли вони вже наближалися до кінця цього сумного ряду, в їхніх очах поступово з’являвся слабкий проблиск надії, а ті, хто проходив ряд до кінця, полегшено зітхали.