Село було вже близько — похмуре, покинуте людьми. Всі ці села виглядали так, немовби їх уже ніхто не збирався відбудовувати. Березова алея вела до руїн білої хати. Там, мабуть, був сад, подекуди ще цвіли квіти, а біля запущеного ставка стояла статуя. Це був Пан, він грав на сопілці, але ніхто не з’являвся на його святковий обід. Лише кілька новобранців зривали зелені вишні.

— Партизани!

Штайнбреннер облизав губи і подивився на росіян. Вони стояли посеред сільського майдану — два чоловіки і дві жінки. Одна з жінок була молода, кругловида і з широкими вилицями. Всіх чотирьох привели вранці.

— Вони не схожі на партизанів, — сказав Гребер.

— І все-таки це партизани. Чому ти вважаєш, що ні?

— Вони на партизанів не схожі. Це начебто прості селяни.

Штайнбреннер розсміявся.

— Якби судити тільки на вигляд, то злочинців узагалі не було б.

«Це правда, — подумав Гребер. — І ти сам — найкращий тому приклад». Він побачив Рае, що саме підійшов.

— Що з ними робити? — спитав ротний командир.

— Їх упіймали тут, — сказав фельдфебель. — Треба зачинити, доки надійде наказ.

— У нас і свого клопоту, бачить бог, повні руки. Чому б їх не відіслати в штаб полку?

Рае не сподівався на відповідь. Штаб полку тепер не мав певного місця. В кращому випадку звідти пришлють кого-небудь допитати росіян, а потім скажуть, що з ними робити.

— За селом є колишній поміщицький маєток, — доповів Штайнбреннер. — Там підвал з гратами на вікнах і залізні двері з засувом.

Рае допитливо дивився на Штайнбреннера. Він знав, про що той думає. У нього росіяни, як завжди, зроблять спробу втекти, і він їх прикінчить. За селом це легко владнати. Рае озирнувся.

— Гребере, — звелів він. — Візьміть цих людей. Штайнбреннер покаже вам, де той підвал. Перевірте, чи він відповідає вимогам. Доповісте мені потім. І залиште там вартового. Візьміть людей зі свого відділення. Ви відповідаєте за полонених. Тільки ви, — додав він.

Один з полонених кульгав. У старої жінки на ногах понадувалися жили. Молода йшла босоніж. На околиці Штайнбреннер штовхнув молодшого партизана в спину.

— Гей, ти! Біжи!

Хлопець обернувся. Штайнбреннер засміявся і кивнув.

— Біжи! Біжи! Вперед! Ти вільний!

Старший щось сказав хлопцеві російською мовою. Той не побіг. Штайнбреннер ударив його чоботом у спину.

— Біжи ж, сволото!

— Облиш його, — сказав Гребер. — Ти чув, що наказав Рае?

— Ми можемо примусити їх бігти, — прошепотів Штайнбреннер. — Чоловіків, звичайно. Відпустимо на десять кроків, а потім постріляємо. Жінок зачинимо, молоду візьмемо собі на ніч.

— Облиш їх. І забирайся геть. Тут командую я.

Штайнбреннер розглядав литки молодиці. Вона була в короткій спідниці, і її ноги, дужі й засмаглі, було добре видно.

— Їх же все одно розстріляють, — заявив Штайнбреннер. — Або ми, або служба безпеки. А з молодою ще можна побавитись. Тобі легко говорити. Ти щойно повернувся з відпустки.

— Заткни пельку і думай про свою наречену! — гримнув Гребер. — Рае тобі наказав показати нам підвал, і все.

Вони йшли алеєю до білого будинку.

— Ось тут, — пояснив невдоволено Штайнбреннер і показав на невеличку кам’яну прибудову, що добре збереглася. У неї був надійний вигляд, двері мали металевий засув, що замикався на колодку.

Гребер оглянув прибудову. Очевидно, раніше тут був або хлів, або сарай. Підлога була зацементована. Полонені не могли вибратися звідси без інструментів, а їх уже обшукали і переконалися, що в них нічого немає.

Гребер відчинив двері і впустив полонених. Двоє новобранців, що прийшли з ним для охорони, стояли з гвинтівками напоготові. Полонені один за одним зайшли в сарай. Гребер замкнув двері й поторгав замок. Тримається.

— Наче мавпи у клітці! — зареготав Штайнбреннер. — Банани! Банани! Ви не хочете бананів, гей ви, мавпи!

Гребер звернувся до новобранців:

— Ви залишитесь охороняти їх. Відповідаєте за те, щоб нічого не сталося. Потім вас змінять. З вас хто-небудь розмовляє німецькою мовою? — спитав він у росіян.

Ніхто не відповів.

— Пізніше побачимо, може, вдасться дістати для вас соломи. Ходімо, — сказав Гребер Штайнбреннеру.

— Ти ще дістань їм пуховики.

— Ходімо! А ви тут пильнуйте!

Він доповів Рае і додав, що тюрма надійна.

— Підберіть кілька солдатів і візьміть на себе охорону, — сказав Рае. — Через кілька днів, коли стане трохи спокійніше, ми, гадаю, позбудемося цих людей.

— Слухаюсь!

— Двох вам вистачить?

— Так. Сарай надійний. Я міг би впоратися й сам, якби там ночував. Звідти ніхто не вийде.

— Гаразд, так і зробимо. Новобранці нам потрібні, щоб хоч трохи їх підучити. Останні повідомлення… — Раптом Рае замовк. Вигляд у нього був нікудишній. — Ви й самі знаєте, що діється. Ну, йдіть.

Гребер пішов за своїми речами. В його взводі майже всі люди були нові.

— Ти вже став тюремним наглядачем? — запитав Іммерман.

— Так. Там я хоч висплюсь. Це краще, ніж муштрувати молокососів.

— Там ти не дуже поспиш. Знаєш, що діється на фронті?

— Все летить шкереберть.

— Знову відступаємо з боєм. Росіяни прориваються скрізь. Уже цілу годину нас закидають панічними закликами. Великий наступ. А тут гола рівнина. Немає де й залягти. Цього разу відходити доведеться далеко.

— Ти гадаєш, ми закінчимо війну, коли дійдемо до кордонів Німеччини?

— А ти?

— Я так не думаю.

— Я теж ні. Хто в нас може закінчити війну? Генеральний штаб — ні в якому разі. Він не візьме на себе таку відповідальність. — Іммерман криво усміхнувся. — В минулу війну він зумів підсунути це рішення тимчасовому урядові, який перед тим нашвидкуруч сформували. Ті йолопи підставили свої голови під обух, підписали перемир’я, і через тиждень їх звинуватили у державній зраді. Тепер усе не так. Тотальний уряд — тотальна поразка. Другої партії, яка могла б вести переговори, немає.

— Крім комуністів, — гірко зауважив Гребер. — Краще я піду спати. Все, про що я все життя мріяв, це думати, що хочу, говорити, що хочу, і робити, що хочу. Але відтоді, як у нас з’явилися месії справа і зліва, це вважається більшим злочином, ніж убивство.

Гребер узяв свій ранець і пішов до польової кухні. Там він одержав порцію горохового супу, хліб і шматок ковбаси на вечерю. Тепер йому не треба буде вертатися в село ще раз.

Стояв тихий, гарний вечір. Новобранці роздобули соломи й пішли. Фронт гуркотів, але день, здавалося, минув спокійно. Перед сараєм колись простилався розкішний газон; тепер він був переораний і перекопаний снарядами, проте де-не-де зеленіла трава, а обабіч доріжки навіть цвіли якісь квіти.

В саду, за березовою алеєю, Гребер виявив невеличку напівзруйновану альтанку, звідки він міг стежити за сараєм. Він знайшов там навіть кілька книг у шкіряних оправах з потьмянілими золотими обрізами. Дощ і сніг їх попсували, вціліла тільки одна. Це була книга з романтичними гравюрами ідеальних ландшафтів. Підписи були французькою мовою. Гребер повільно гортав книгу. Поступово гравюри захопили його. Вони збудили в ньому якийсь болючий сум і безнадійну тугу, які не проходили навіть після того, як він закрив книгу. Він пішов березовою алеєю до ставка. Там, серед бруду і водоростей, сидів і грав на сопілці Пан. Одного рогу в нього не було, але він усе-таки пережив революцію і війну. Як і книги, він належав до легендарних часів, часів перед першою світовою війною. Тих часів, коли Гребера ще й на світі не було. Він народився після першої світової, виріс у злиднях інфляції, серед неспокою повоєнних років і прозрів лише під час нової війни. Він обійшов ставок, потім поминув альтанку і, повернувшись до сарая, пильно оглянув металеві двері. Колись вони стояли в іншому місці, не тут; їх приладнали сюди пізніше. Можливо, людина, якій належав будинок і парк, колись сама чекала своєї смерті за цими дверима.