Елізабет хвилю помовчала.

— Що ж нам робити? — спитала потім.

— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієш, Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.

Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.

— Можна все-таки спробувати.

— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на риск і чекати.

Вони рушили далі. Фабрику було добре видно — вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.

— Вас тут ще не бомбили?

— Ще ні.

— Фабрика майже не замаскована. Її не важко розпізнати.

— У нас великі підвали.

— А вони надійні?

— Більш-менш, гадаю.

Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.

— Зрозумій мене, ради бога, правильно, — сказав він. — Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе.

— За мене тобі не треба боятися.

— А сама ти не боїшся?

— Я вже пізнала всі страхи, які є. В моїй душі більше немає місця для нового страху.

— А в моїй є,— промовив Гребер. — Коли когось любиш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався.

Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.

— Я ще не забув, що казав позавчора, — заявив він. — Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?

— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.

— Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!

Елізабет усміхнулась:

— Отже, все це лише через костюм?

— Ні,— зітхнув він з полегшенням. — Це через те, що я знов живу. Знов живу і хочу жити. І разом з бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.

— І кохання, слава богу, теж! — додала Елізабет.

Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч весела і безтурботна.

«Вона змінилася, — подумав він. — Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».

Вони поминули Гітлерплац. За церквою палахкотіла вечірня заграва.

— Де це знов горить? — запитала Елізабет.

— Ніде. Це просто сідає сонце.

— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?

— Правда.

Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали, на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен з них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати і бути хоробрим, коли в тебе нічого немає,— думав Гребер. — Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Все стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.

— Дивно, — мовила Елізабет. — Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…

Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.

— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.

— Так, але…

— Де?

— Просто на вулиці,— відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.

— Де ж вона весь час була?

— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»

Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.

— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?

— Як називається табір, в якому вона була?

— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: «Альма, це ти?» — «Я, — відповідає вона. — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.

— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман.

— Що?

— Яка вона на зріст, твоя дружина?

— Десь метр шістдесят. А хіба що?

— Отже, тепер у неї нормальна вага.

— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?

— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер. — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.

— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви…

— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!

— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?

— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — Її ж можна знову відгодувати.

— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?

— Спробуй купити щось із-під поли.

— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та, навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!

— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!

— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.

— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.

— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, в цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!

Бетхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речей у ранець.

— Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — спитав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартира?

— Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.

— Скільки ще в тебе відпустки?

— Три дні.

— І ти не можеш ці три дні придуритися?

— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.

Він узяв свої речі й пішов.

Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.

— А ти? Що робитимеш ти?

— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.

Ройтер ошкірився:

— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?

— Ні. Мене налякало зовсім інше.

— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?

— Треба ховатися, — відповів Гребер. — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!