Все було пустельне, прозоре, холодне.

Казарма стояла на пагорбі за містом. Вона лишилась непошкодженою. Учбовий плац був залитий білим світлом, неначе вкритий снігом. Гребер увійшов у ворота. В нього було таке відчуття, ніби відпустка вже закінчилась. Все його минуле зникло, як зник будинок батьків, і він знову йшов на фронт — цього разу на інший, де не стріляють, не носять гвинтівок і автоматів, але де на людину чекає не менша небезпека, ніж на справжньому.

Це сталося через три дні. За столом у кімнаті сорок вісім четверо грали в скат. Вони грали вже два дні, роблячи перерви лише для їжі та сну. Троє гравців мінялися; четвертий з-за столу не вставав. Його прізвище було Румель, він приїхав у відпустку три дні тому і якраз вчасно, щоб поховати свою дружину й доньку. Дружину він упізнав по родимці на стегні — голови в неї не було. Після похорону він повернувся до казарми й почав грати в скат. Він ні з ким не розмовляв. Байдуже сидів за столом і грав. Гребер примостився біля вікна. Поруч, поклавши забинтовану праву ногу на підвіконня, сидів із пляшкою пива в руці єфрейтор Ройтер. Він був староста кімнати і страждав від подагри. Кімната сорок вісім була не лише притулком для нещасливих відпускників; вона була також госпіталем для легкохворих. За спинами гравців лежав сапер Фельдман. Він вважав справою честі відіспатись протягом трьох тижнів за всі три роки війни. Вставав чоловік лише для того, щоб поїсти.

— Де Бетхер? — запитав Гребер. — Ще не повернувся?

— Він подався в Гаст та Ібург. Сьогодні хтось позичив йому велосипед. Тепер він зможе об’їжджати за день по двоє сіл. Але в нього їх ще з десяток. А потім і табори по яких розвозили евакуйованих. До них сотні кілометрів. Як він туди дістанеться?

— Я написав у чотири табори, — сказав Гребер. — Від імені обох нас.

— Ти віриш у те, що одержиш відповідь?

— Ні. Але ж не лишається нічого іншого. Доводиться писати.

— А на чиє ім’я ти писав?

— На ім’я табірного начальства, крім того, в кожний табір особисто дружині Бетхера і моїм батькам.

Гребер дістав з кишені пачку листів і показав їх.

— Зараз віднесу на пошту.

Ройтер схвально кивнув головою.

— Де ти сьогодні побував?

— У міській школі і в гімнастичному залі церковної школи. Потім у гуртожитку і ще раз у довідковому бюро. Нічого нового.

Один з картярів, якого саме змінили в грі, підсів до них.

— Я не розумію, як ви, відпускники, можете жити в казармі? — промовив він до Гребера. — Щодо мене, то я тікав би якомога далі від самого казарменого духу. Знайшов би десь кімнатку, переодягнувся в цивільне і хоч на два тижні знову став би людиною.

— Хіба людиною стають після того, як одягають цивільне? — спитав Ройтер.

— Звичайно. А як же ще?

— От тобі й маєш, — звернувся Ройтер до Гребера. — Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?

— Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.

— Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.

Гребер поглянув через вікно на двір казарми.

Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати і віддавати честь.

— Яке безглуздя, — сказав він. — На передовій я гадав, що тільки-но приїду у відпустку, одразу ж закину все оце остогидле дрантя в куток і одягну цивільне. А тепер мені все байдуже.

— Це тому, що ти звичайнісінька казармена вонючка, — заявив картяр, відкусивши шмат ліверної ковбаси. — Вонючка, яка не здатна оцінити, що добре, а що погано. Завжди отак по-дурному виходить: відпустки дають не тим, кому треба! — Він знову пішов до столу, щоб грати далі. Він уже програв Румелю чотири марки, а вранці лікар визнав його придатним для стройової служби. Настрій у нього був зіпсований.

Гребер підвівся.

— Ти куди? — запитав Ройтер.

— До міста. Зайду на пошту, а потім шукатиму далі.

Ройтер відставив порожню пляшку з-під пива.

— Не забувай, що ти у відпустці. І що вона скоро закінчиться.

— Цього я не забуваю, — гірко відповів Гребер.

Ройтер обережно зняв з підвіконня свою перев’язану ногу і випростав її.

— Я не про це. Роби все можливе, щоб розшукати батьків. Але не забувай про свою відпустку. Тепер ти одержиш її не скоро.

— Я це знаю. А до того я ще не раз матиму нагоду простягнути ноги. Це я також знаю.

— Добре, — сказав Ройтер. — Коли ти знаєш про це, значить, все гаразд.

Гребер рушив до дверей. За столом, де сиділи картярі, Румель саме одержав на руки чотири валети та ще й на додачу всю трефу. Карта була гідна подиву. Він обігрував своїх партнерів з кам’яним виразом на обличчі. Шансів ні в кого не було.

— Без ножа ріже, — з відчаєм промовив картяр, який назвав Гребера казарменою вонючкою. — Чоловікові йде така карта, а він навіть не усміхнеться!

— Ернсте!

Гребер озирнувся. Перед ним стояв невисокий на зріст, кремезний чоловік у формі крайсляйтера. На мить Гребер замислився; потім пригадав це кругле обличчя з рум’яними щоками і схожими на горіхи очима.

— Біндінг, — промовив він. — Альфонс Біндінг!

— Власного персоною!

Біндінг усміхнувся до нього.

— Подумати тільки, Ернсте, ми не бачилися з тобою цілу вічність! Звідки ти?

— З Росії.

— Значить, у відпустку! Це треба відзначити. Ходімо до мене. Я живу тут поряд. Є першокласний коньяк. От тобі й на! Зустріти давнього шкільного товариша, що прибув просто з фронту! Це треба примочити!

Гребер мовчки дивився на нього. Вони з Біндінгом кілька років училися в одному класі, але він майже забув його. Десь випадково чув, що Альфонс уступив у партію і досяг там якихось успіхів. І ось він стоїть перед ним, веселий і безтурботний.

— Ходімо, Ернсте! — наполягав Біндінг. — Не церемонься!

Гребер замотав головою.

— В мене немає часу.

— Але ж, Ернсте! Всього-на-всього по одненькій. Для цього в давніх друзів завжди знайдеться хвилина.

Давні друзі. Гребер глянув на Біндінгів мундир. Той, як видно, досяг неабияких успіхів. А раптом саме він допоможе йому розшукати батьків, промайнула думка. Адже він — партійний діяч.

— Гаразд, Альфонсе, — сказав Гребер. — По одній можна.

— От і добре, Ернсте. Ходімо, це недалеко.

Проте це виявилось далі, ніж Біндінг запевняв. Він жив на околиці міста в невеличкій білій віллі, що мирно і неушкоджено стояла в гаю під високими березами. На деревах висіли шпаківні, десь дзюрчала вода.

Біндінг зайшов у дім перший. В коридорі висіли оленячі роги, череп дикого кабана і чучело ведмежої голови. Гребер здивовано розглядав усе це.

— Ти такий завзятий мисливець, Альфонсе?

Біндінг усміхнувся.

— Де там! Ніколи навіть рушницю в руки не брав. Це тільки прикраси. А непогано, правда ж? Справжній німецький дух!

Він провів Гребера до кімнати, вся підлога якої була вистелена килимами. На стінах висіли картини в розкішних рамах. Кругом стояли шкіряні крісла.

— Якої ти думки про цю халупу? — гордо запитав Біндінг. — Затишно, еге ж?

Гребер кивнув. Партія дбає про своїх людей. Альфонс був сином дрібного торговця молоком. Батькові коштувало великих зусиль вивчити його в гімназії.

— Сідай, Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?

— Хто?

— Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!

Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси і широченний зад, освітлений сонцем. «На Бетхерів смак», — подумав Гребер.

— Гарно, — похвалив він.

— Гарно? — Біндінг був досить-таки розчарований. — Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, в якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?

— Подобається. Тільки ж я її ньому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.

— Справді? Відомий колекціонер?

— Та ні, але знавець Рубенса.