Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Добрий вечір, — привітався до якогось незнайомого, що стояв біля прочинених дверей.

— Добривечір, — здивовано відповів той йому вслід.

Чоботи Гребера гупали по бруківці. Скоро він скине оцю пудову амуніцію й дістане свої легенькі черевики. Він викупається в прозорій, теплій воді і одягне чисту сорочку. Гребер прискорив ходу. Вулиця, здавалося, вгиналася під його ногами, наче жива або наелектризована. Несподівано звідкись потягнуло димом.

Він зупинився. Цей дим був не з димаря і не від багаття; так пахло згарище. Він озирнувся навколо. Будинки були непошкоджені. Дахи цілі. Небо над ними дуже високе і темно-синє. Він рушив далі. Вулиця вивела його до невеличкої площі зі сквером. Запах згарища став сильніший. Здавалося, він заплутався в голому вітті дерев. Гребер принюхався, не розуміючи, звідки цей запах. Він уже поширився скрізь, неначе упав з неба, як попіл.

Дійшовши до рогу, Гребер уздрів перший розвалений будинок, його пересмикнуло. За останні роки він майже нічого не бачив, крім руїн, і вони не викликали в нього ніяких думок; але ця купа уламків вразила його так, ніби йому вперше в житті довелося побачити зруйноване житло.

«Це лише один будинок, — думав він. — Один-єдиний. Не більше. Всі інші цілі».

Він квапливо поминув руїни і знову принюхався. Але згарищем несло не звідси. Цей будинок стояв розбитий уже давно. Очевидно, з літака випадково впала якась забута бомба, коли він повертався з бомбардування.

Гребер пошукав очима назву вулиці. Бремерштрасе. До Гакенштрасе ще далеко. Щонайменше півгодини ходи. Він пішов швидше. Людей майже не видно було. В одному темному підворітті горіли синюваті електричні лампочки. Вони ледве світилися, і здавалося, ніби підворіття хворе на туберкульоз.

Потім перед очима постав зруйнований ріг вулиці. На цей раз у руїнах лежав уже не один будинок. Уціліло лише кілька підмурків. Задимлені й пощерблені зводилися вони в небо. Покручені сталеві балки висіли між ними, наче чорні змії, що повилазили з-під. каміння. Частину уламків було прибрано. Гребер пройшов попід самими руїнами. Вони теж виявилися давніми. Він переступив через уламки, що перегородили тротуар, і помітив у темряві чорні тіні, що ворушилися й повзали, немов величезні жуки.

— Гей! — гукнув він. — Тут є хто-небудь?

Посипалась штукатурка, загриміла цегла. Невиразні постаті кинулися врозтіч. Гребер почув важке сапання. Він прислухався і нарешті збагнув, що це дихає він сам. Він уже майже біг. Запах згарища дужчав. Руїни траплялися частіше; ось і старе місто. Він став і дивився, широко розплющивши очі. Раніше тут стояли ряди середньовічних дерев’яних будинків з навислими фронтонами, гостроверхими дахами, різноманітними написами. Тепер їх не було. Замість них Гребер побачив хаос пожарища, обвуглені балки, підмурки, купи каміння, рештки вулиць, а над усім цим — білуватий ядучий туман. Будинки згоріли, мов тріски. Він подався далі, його охопив раптом дикий страх. Він пригадав, що недалеко, будиночка його батьків був невеликий мідноливарний завод, який міг стати ціллю для літаків. Гребер щодуху помчав вулицями, перестрибуючи через купи битої цегли, обминаючи тліючі вологі руїни і наштовхуючись на людей раптом він спинився. Гребер більше не розумів, де він.

Місто, знайоме йому з дитинства, так змінилося, що він просто заблукав у ньому. Він звик орієнтуватися по фасадах будинків. А їх більше не було. Він запитав в однієї жінки, котра проходила мимо, як пройти на Гакенштрасе.

— Що? — перелякано перепитала жінка. Вона була брудна і тримала руки біля грудей.

— На Гакенштрасе.

Жінка махнула рукою:

— Он туди, за ріг.

Він пішов у тому напрямку. По один бік вулиці стояли обвуглені дерева. Тонке віття та сучки пообгорали, стовбури й товщі гілляки ще стирчали. Вони скидалися на величезні чорні руки, що простягалися від землі до неба.

Гребер спробував зорієнтуватися. Звідси мало бути видно дзвіницю церкви святої Катаріни. Він її не бачив. Можливо, й церкву розбито? Він більше нікого не розпитував. В одному місці помітив ноші. Люди працювали лопатами. Снували пожежники. Серед диму і чаду бризкала вода. Темне полум’я здіймалося над мідноливарним заводом. Нарешті він знайшов Гакенштрасе.

VII

На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку і побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, — прошепотів він. — Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».

Але він помилився. Перед ним стояв лише фасад будинку. В темряві він просто не роздивився одразу. Коли Гребер підійшов ближче, то побачив, що решта будинку перетворилася в руїни. На сталевих балках зависло піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.

Гребер підбіг до дверей.

— Гей, ви! — гукнув хтось до нього. — Зупиніться. Вам куди?

Він не відповів. Він раптом збагнув, що не годен пригадати, де стояв батьківський будинок. Всі ці роки він бачив його перед собою, кожне вікно, вхід, кожен східець. Але зараз, цієї ночі, все переплуталось. Він навіть не знав, на якому боці вулиці опинився.

— Гей, чоловіче! — знову закричав той самий голос. — Ви що, чекаєте, доки вам на голову впаде стіна?

Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. В цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.

— Що ви тут робите?

— Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?

— Вісімнадцятий? — Черговий поправив каску на голові.— Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?

— Що?

— Звичайно. Ви що, осліпли?

— Це не вісімнадцятий?

— Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. В наш час слово «був» стало паролем.

Гребер схопив чергового за вилоги мундира.

— Послухайте, ви, — сказав він, шаленіючи, — я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?

Черговий витріщив на нього очі.

— Ану пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. В цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.

— Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.

— Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?

Гребер відпустив чоловіка.

— Я мешкаю у вісімнадцятому, — сказав він. — Гакенштрасе, вісімнадцять. — Тут живуть мої батьки…

— На цій вулиці більше ніхто не живе.

— Ніхто?

— Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. — Черговий раптом вишкірив зуби. — Жив! Жив! — закричав він. — За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… — Він показав на будинок, біля якого вони стояли. — Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає радії,— кажуть рятувальні команди. — Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. — Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. — Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш, до тих пір, поки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! — Він сплюнув. — Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, — думав він. — Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

15
{"b":"203922","o":1}